Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 березня, 2016   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Як вимірювати силу?

Чому в сучасному світі вразливими залишаються навіть розвинені держави
Матеріал друкованого видання
№ 11 (435)
від 17 березня
Як вимірювати силу?

Необхідно зрозуміти, коли йдеться про державу, що таке сила і як її вимірювати. Що мають на увазі, кажучи про сильну державу: економічну потугу, військову міць, вплив на міжнародній арені, соціальне благополуччя, рішучі дії в боротьбі проти загроз? Чи все водночас? Наскільки для могутності потрібні всі елементи разом? Чи вистачить окремих і яких саме? Вага цих питань велика, і не лише академічна. Нерідко відповіді на них визначають самé існування того чи того суспільства,
правильність його стратегічного й тактичного планування.

Інколи розвиток одних елементів сили може відбуватися на тлі занепаду інших. Приміром, Західну Німеччину (до возз’єднання зі Сходом країни) тривалий час називали велетнем в економіці й карликом у політиці. Справді, багато обмежень, накладених на цю державу після 1945 року, заважали їй конвертувати економічну могутність у політичну. Нині ситуація змінюється, викликаючи певне невдоволення колег по Європейському Союзу. Те саме стосується Японії з її конституційним пацифізмом. Будучи протягом десятиліть другою економікою світу, Країна Вранішнього Сонця відчувала брак суто фізичної потужності, бо ж мала так звані сили самооборони замість повноцінної армії. Уразливість такої позиції стала очевидною на тлі активності тоталітарного режиму Північної Кореї з його ракетно-ядерними амбіціями й прагненням Китаю встановити свою гегемонію в регіоні. Економічний, технологічний, інформаційний і культурний потенціал (усе те, що об’єднують поняттям «м’яка сила») не завжди є достатнім. Не може бути могутності держави без вагомої складової її силового блоку. Жодні новомодні концепції не заперечать цього простого й наочного факту. Саме тому нині європейські країни вже потроху виходять зі стану глибокого пацифізму, зміцнюючи оборону, а Японія переписує дещо у своєму законодавстві, розв’язуючи собі руки для використання військ у разі «нештатної» ситуації в регіоні.

Читайте також: Слони як сервіс

Об’єктивна сила держави сама собою не зможе виступити вирішальним чинником, не поєднуючись із суб’єктивною здатністю еліти її реалізувати, втілювати в життя, використовувати й діяти рішуче та сміливо.

Чимало аналітиків помічають очевидний факт сучасної світової політики: Захід, будучи об’єктивно в багато разів сильнішим від Росії, постійно тактично програє Путіну, який змушує його діяти «другим номером», навздогін лише реагуючи на кремлівські акції. Це пов’язано з тим, що західні політичні еліти, розпоряджаючись величезним потенціалом, про який господар Кремля й не мріє, геть позбавлені того надзвичайно важливого культурно-психологічного комплексу, який виступає рушієм політичної пасіонарності і який годилося б назвати «месіанізмом».

«Месіанізм» — це глибока переконаність у справедливості обстоюваної позиції, віра в покликання своєї цивілізації, щира відданість власним цінностям, принципове заперечення ворожих, прагнення не лише декларувати свої духовні засади, а й обов’язково утілювати їх. Такою рисою були максимально наділені президент США Рональд Рейґан (його безкомпромісна політика щодо імперії зла) та прем’єр Великої Британії Марґарет Тетчер (Фолк­лендська війна)…
Без такого «месіанізму» навіть найбільша об’єктивна сила залишиться нереалізованою, чистою потенцією і не стане дієвим чинником.

Об’єктивна сила держави сама собою не зможе виступити вирішальним чинником, не поєднуючись із суб’єктивною здатністю еліти її реалізувати

Отже, нинішня феноменальна духовна слабкість західних керівників, брак лідерства в цих лідерів, дефіцит віри в ті цінності, які вони формально декларують, не лише зрівнюють шанси тоталітарного диктатора в Кремлі з можливостями демократичного світу, а й суттєво їх підвищують. Навіть на побутовому рівні ми буваємо свідками того, що у двобої перемагає часто не сильніший, а нахабніший, зухваліший та авантюрніший. У цьому сенсі Владімір Путін має сьогодні велику перевагу над своїми опонентами, як і колись Адольф Гітлер. Тоді демократичній спільноті довелося витратити кілька років на мобілізацію своїх ресурсів, що були об’єктивно більшими, але в ті роки ще не існувало чинника ядерної зброї.
Однак і рішучість дій сама собою, без потужного фундаменту об’єктивної сили, навряд чи щось принципово змінить у суспільстві.

У 1980-ті роки в Перу активно діяли ультраліві бойовики руху «Сендеро луміносо». Корумпована перуанська влада була не в змозі їм протистояти, й екстремісти поступово узяли під контроль три чверті території країни. Тоді новообраний президент Перу Альберто Фухіморі з допомогою армії, що залишилася єдиною здоровою частиною суспільства, розігнав напівмафіозний парламент і геть підкуплені вищі судові органи. Збройні сили дістали відповідний наказ, і за кілька місяців вождь сендеристів Абімаель Ґусман уже сидів за ґратами, а ультраліва структура припинила своє існування. А коли члени ще однієї організації такого штибу — Руху імені Тупака Амару — захопили 500 заручників у японському посольстві в Лімі, перуанська гвардія штурмом узяла резиденцією посла Японії, всі заручники були звільнені, а всі терористи загинули. Такі рішучі й сміливі дії вищої державної влади врятували Перу від долі Кампучії під диктатом червоних кхмерів. Однак не позбавили проблем, пов’язаних із загальною слабкістю суспільства та держави, з бідністю й розколом на дві цивілізації (європеїзованих міст та архаїчної селянсько-індіанської периферії), з тотальною корупцією, типовою для країн, що розвиваються.

Читайте також: Ігор Юхновський: «Примирення – справа майбутнього покоління»

Часто зовнішня, іміджева, піарна потуга держави поєднується з реальною внутрішньою слабкістю (відомий феномен «колоса на глиняних ногах»). У XVII столітті такою була Османська імперія. Тоді перед нею ще тремтіла вся Європа, але вже були помітні перші ознаки тієї універсальної кризи, що почнеться у XVIII столітті, а в XIX перетворить її на «хворого Європи» (поширена назва Осяйної Порти в тогочасній західній пресі). Турки все ще загрожували Відню і прагнули вийти на береги Балтійського моря, проте мудрі спостерігачі бачили інше. Як-от англійський посол у Стамбулі сер Томас Ро, котрий був свідком зухвалих десантів українських козаків у столицю султанів й акуратно повідомляв про них Лондон. Так, він писав своїм керівникам про події 9 червня 1624 року: «Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони й загрожували великій, але стривоженій столиці світу та всій її могутності, нарешті зі своєю здобиччю, з розгорнутими прапорами козаки відійшли, щоправда, без перемоги, але й без відсічі турків. Ця не така вже й значна обставина, ця дерзновенна акція розкрила дивовижну істину про цю велику державу: вона, здаючись такою грізною і могутньою, насправді слабка і беззахисна». А в травні 1626-го Томас Ро надіслав таку цікаву реляцію: «Вони (козаки. — Ред.) погрожують вступити в бій з усім турецьким флотом і дали клятву, що захоплять корабель адмірала. Усі міста й села на Босфорі до самого Константинополя охоплені великим жахом…» Справді, на той час це було сенсаційним відкриттям, що держава, яку звикли вважати мало не еталоном могутності, насправді слабка й беззахисна…

Ще кілька років тому Євросоюз теж сприймався як зразок внутрішньої сили, організованості й благополуччя. Тепер уже не сприймається. Бо ж очевидною є слабкість європейських держав перед екзистенційними викликами ісламського світу й Росії, яка стає тоталітарною швидше, ніж Захід устигає помічати в ній зміни. Чого варті всі інститути демократичних країн, якщо вони таких загроз не витримують і змушені перед ними відступати? Згадаймо події в Кельні (Німеччина), коли вихідці з Північної Африки та Близького Сходу, нападаючи на німецьких жінок, продемонстрували, що законів ФРН для них не існує і що цивілізація Європи з її звичаями і традиціями жодної поваги в них не викликає. Водночас структури правопорядку виявилися паралізованими, не готовими до рішучої відсічі варварській атаці. А громадянське суспільство показало невміння діяти самостійно у випадку нефункціональності офіційних інститутів. Сьогодні ми спостерігаємо певні ознаки капітуляції класичних ліберальних держав перед викликами войовничого ісламізму та путінської «гібридної» експансії. Європейська цивілізація перед цими процесами поки що стратегічно відступає.

Читайте також: 1914–2014. Український рахунок

Практика XXI століття засвідчує, що сильною державою є та, де високофункціональні інститути поєднані з потужним громадянським суспільством і де вони діють на основі спільних цінностей та принципів.

Вона мусить проводити енергійну та принципову зовнішню політику: не ховатися від викликів і загроз, а знаходити ефективні й переконливі відповіді, дотримуючи єдності своїх декларацій та дій. Чи має сьогодні західний світ такі держави? Практично ні, і це є причиною криз та глухих кутів, у яких нині потерпають Європа й Америка.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено