Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 жовтня, 2015   ▪   Денис Казанський   ▪   Версія для друку

Децентралізація як феодалізм

Реформа самоврядування може лише зміцнити регіональні клани
Матеріал друкованого видання
№ 42 (414)
від 22 жовтня, 2015
Децентралізація як феодалізм

Слово «децентралізація» нині лунає звідусіль так само часто, як нещодавно інше модне — «люстрація». Але якщо з перспективами останньої все якось одразу було зрозуміло, то з першою справи зовсім інакші. Схоже, її збираються проводити всерйоз. Принаймні зацікавлених у ній сил у країні значно більше, ніж охочих зробити велику чистку.

Поняття децентралізації настільки невизначене, що кожен укладає в нього свій зміст. Хтось вважає її евфемізмом федералізації. Хтось, навпаки, можливістю обійтися без неї. Одні наполягають, що децентралізація необхідна й дасть країні виключно користь. Інші впевнені, що вона тільки послабить державу й зміцнить регіональні клани. Загалом експерти погоджуються, що така реформа країні необхідна, але до яких меж її децентралізовуватимуть, незрозуміло.

Як завжди, все впирається в деталі. Головним чином суперечка точиться навколо того, змінювати заради нововведень Конституцію чи тільки деякі закони. Зрештою, тут вистачило б і податкової реформи. Адже громадянам насамперед важливо, щоб бюджети їхніх міст і районів справно напов­нювалися, а не випрошували траншів та субвенцій зі столиці. А ось регіональним елітам та олігархічним кланам податкової реформи мало. Вони лобіюють розширення повноважень для регіональних органів влади, щоб дати областям більше незалежності від Києва.

Читайте також: Вибори немісцевого значення

Прихильники м’якої федералізації аргументують свою позицію тим, що така модель досить ефективно діє в ряді розвинених країн. Справді, провінції, штати й землі в Канаді, США та Німеччині мають власні закони й досить широку свободу. Щоправда, наводячи як приклад ФРН, апологети широкої децентралізації-федералізації не помічають ключового моменту: Німеччина та Україна — держави з різних полюсів усесвітніх рейтингів. Тому в нас не працюють європейські рецепти.

За яких умов широка автономія корисна для регіону? Насамперед коли країна багата й успішна. Кантони Швейцарії тяжіють один до одного, а не навпаки, Аляска не мріє відокремитися від США, а Німеччина не тріщить по швах через внутрішні суперечності й нескінченні кризи. У сильній державі регіон може мати необмежену свободу аж до права на самовизначення, але при цьому ніколи не скористається ним: просто не вбачить у цьому необхідності.

Яскравий тому приклад — референдум минулого року в Шотландії. Попри наявність окремої шотландської нації та її вікові традиції боротьби за незалежність, громадяни вважали за краще залишитися частиною Великої Британії. І це не дивно. Таку державу справді шкода покидати.

Федеральний устрій може стати в пригоді тільки тій країні, де існують традиції верховенства права й виключена всяка можливість узурпації влади. Де сформоване сильне громадянське суспільство, яке контролює владу. Але для слабкої, корумпованої держави, яка вирізняється інертністю та невеликою правовою грамотністю суспільства, федералізація може стати смертним вироком.

Читайте також: Фейкові, брате, часи настали

Неважко здогадатися, що в Україні, де вкрай сильні олігархічні клани, а за гроші можна купити практично все (від права убивати до посади обласного голови), децентралізація може мати досить загрозливі наслідки. У нашому випадку вона здатна перетворитися на феодалізацію, яка вже відбулася стихійно в 1990-х роках, коли ОЗУ розділили країну на зони впливу. Зараз суперечки за фактом ведуться лише про те, потрібно узаконювати ці феодальні наділи чи ні.

Не секрет, що той-таки Донбас був де-факто автономною республікою задовго до 2014 року. І в 1990-х, і в 2000-х там діяли свої порядки та правила. Щоб зайти в регіон, бізнесу мало було працювати за законами України. Головне — домовитися з «господарями». Їхня воля стояла вище за закони та Конституції. Навіть після перемоги Помаранчевої революції ситуація не змінилася. На період правління Ющенка Донбас став своєрідною фортецею, гарнізон якої був цілком ворожий до Києва, і помаранчеві воліли туди не потикатися.

На всі виборні посади Донеччини та Луганщини потрібних людей завжди призначали, а не обирали. Прикладів тому безліч. У 2010 році на виборах мера Луганська несподівано переміг комуніст Спірідон Кілінкаров, якому протистояв ставленик Олександра Єфремова Сергій Кравченко. Така раптова перемога, зрозуміло, не влаштувала регіо­налів. Тому вибори в спішному порядку сфальсифікували. Кравченку намалювали смішну перемогу з перевагою у 21 голос. Опісля за ним у Луганську закріпилося прізвисько Очко.

Утім, найчастіше обходилося без ексцесів. Наприклад, 2012 року в Єнакієвому Віктор Янукович за два місяці до виборів публічно оголосив новим мером міста Валерія Олійника. Після цього виборчим комісіям уже не залишалося нічого іншого, як нарахувати йому більш ніж 90% голосів. Зазвичай вибори на Донбасі відбувалися саме таким чином.

Не дивно, що після відсторонення Януковича від влади донецькі клани, які звикли затишно існувати у власному князівстві, панічно кинулися роздавати зброю люмпенам й організовувати незаконний «референдум», щоб якось закріпити свою негласну автономію від Києва вже офіційно.

Читайте також: В очікуванні реваншу

Звичайно, варто визнати, що така ситуація склалася не тільки на Донбасі. Там вона з огляду на певні особливості регіону просто дуже яскраво проявилася. Насправді феодалізм існує також у Харкові, де всім заправляє клан Кернеса, у Дніпропетровську, де б’ються за владу Коломойський із Вілкулом, на Закарпатті, де регіон цілком підім’яв під себе клан Віктора Балоги. Державою в державі завжди був і нині анексований Крим.

Усесильний мер-феодал, якому в місті належить усе або майже все, досить поширений в Україні типаж. Такого можна зустріти в будь-якій області. Навіть на благополучній Київщині утворилися свої «міста-держави», де воля сеньйора стоїть вище за закони. Чого варті лише події в Бучі та Ірпені, де місцеві мери підім’яли під себе весь будівельний бізнес, а противників забудови б’ють на вулицях без зайвих розмов. Треба визнати, що сюжет російського фільму «Левіафан» цілком міг би розвиватись і де-небудь на просторах України. Хіба що в менш депресивних декораціях.

В Україні, де лаятися з начальником ЖЕКу буває небезпечніше, ніж картати центральну владу в далекій столиці, давати регіонам іще більшу незалежність від центру й законодавчо закріплювати феодальні порядки небезпечно. У нинішніх реаліях ми йдемо до того, що керівні посади в регіонах скуплять юри єнакіївські, на яких не буде ніякої управи. І тоді країна може справді розлізтися по швах уже без допомоги зов­нішнього агресора.

Українські олігархи, як відомо, не вирізняються великим патріотизмом. Принагідно багато з них воліли б мати власну маленьку «ДНР», ніж спільну велику й успішну Україну, в якій вони втратять вплив. Децентралізація за таких умов може обернутися феодалізацією та великою бідою.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Foreign Policy досліджує, за що закрили російське диппредставництво у Сан-Франциско.The Guardian звертає увагу на небезпеку від російських військових кораблів для інтернет-кабелів між США та Європою
    18 грудня, Юрій Лапаєв
  • Як Росія перетворюється з основного ринку збуту українських товарів на головного суперника в агросекторі
    18 грудня, Олександр Крамар
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    18 грудня, Олександр Костриба
  • Як відбувається інтеграція України у сфері культури після Угоди про асоціацію з ЄС, які програми підтримують європейці на рівні грантів і як змінюються підходи нашої держави в управлінні культурою. Ці питання стали предметом дискусії на міжнародній конференції “Культурні відносини України та ЄС: перші досягнення”.
    18 грудня, Наталя Петринська
  • Із змінами літом 2014 року у моєму житті відбулася ще одна зміна, яку можна було б передбачити, але до якої теж треба було звикати. З мого життя зникла культурна складова, яка, як виявилося, була важливою частиною моєї довоєнної реальності. Хоча, чого дивуватися, – змін було безліч: зникла робота, поїхали з міста майже всі друзі, змінився режим мого життя, звички, щезли плани… Але зникнення культурної складової мого життя турбувало мене ще тривалий час, бо, як виявилося, звикнути до порожнечі у цій сфері життя було не так просто.
    18 грудня, Вікторія Малишева
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.