Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 жовтня, 2015   ▪   Спілкувалася: Анна Корбут   ▪   Версія для друку

Андрюс Кубілюс: «У реальному західному світі розуміння української ситуації не дуже глибоке, а подекуди й зовсім поверхневе»

Тиждень розмовляв із колишнім прем’єром Литви, а нині депутатом її Сейму й головою партії «Союз Вітчизни», а також членом Міжнародної дорадчої ради реформ при президенті України про те, як нашу країну бачить сьогодні міжнародна спільнота, за кого голосують постреволюційні суспільства й у чому найбільша небезпека для європейської інтеграції України.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (413)
від 15 жовтня, 2015
Андрюс Кубілюс: «У реальному західному світі розуміння української ситуації не дуже глибоке, а подекуди й зовсім поверхневе»

З одного боку, ми бачимо допомогу західних країн у реформуванні України. Із другого — проштовхування небезпечних для України варіантів «урегулювання» нинішнього конфлікту з Росією на Донбасі. Звідси запитання: як бачать Україну зараз і в майбутньому в ЄС?

— Тут є два аспекти. Один — бачення України в геополітичному вимірі, у стосунку до Росії, її агресії та мінського процесу. Другий — внутрішньо, тобто в плані реформ.

У геополітичному вимірі я помічаю цікавий тренд: схоже, Путін змінює тактику, але не мету. Чітко видно, що він послаблює військову агресію проти України й переключається на мілітарну авантюру в Сирії. Факт, що на українському фронті вже не стріляють і не гинуть люди, тішить. Однак питання в тому, чого Путін хоче досягти далі — як на Донбасі, так і в Україні загалом. Саме цю загальну мету нам усім слід мати на увазі. І вона, як на мене, дуже проста: не Донецьк, Луганськ чи навіть Крим, а всі можливі способи створення нових перешкод для українського керівництва на шляху до реформ і перетворення України на успішну державу. Тактика — заштовхати Донбас назад українській владі, щоб та була відповідальною за відновлення й відбудову регіону. Інша ціль — виставити його з усіма потенційними конфліктами й відкритим кордоном як суто внутрішньоукраїнську проблему. В Україні це обернеться великим хаосом і перепонами для проведення реформ. Таке моє бачення нинішніх подій, хоча це спрощений виклад.

Читайте також: Пітер Померанцев: «Коли з’являється якась нова медіа-технологія, все закінчується пеклом брехні й пропаганди»

У відповідь на це я пропонував би українському керівництву говорити про мінські домовленості в дуже простих категоріях: після встановлення перемир’я країні потрібні не вибори на Донбасі, про які всі зараз говорять, а реальний контроль Києва над кордоном із Росією. Тільки тоді українці можуть вести мову про вибори в регіоні. Це має звучати дуже чітко. А поки що я бачу певне спантеличення в західній спільноті: зовнішньому спостерігачу здається, що мінські домовленості працюють, адже перемир’я є, якусь військову техніку відводять.

Чи розуміють ці небезпеки в ЄС? І що може зробити Україна, аби її застороги почули?

— У реальному західному світі розуміння української ситуації не дуже глибоке, а подекуди й зовсім поверхневе. Українські політики мають про це пам’ятати. Ми були в подібній ситуації в 1990-х. Пояснити, що таке країни Балтії, було не дуже просто навіть політикам у серйозних європейських столицях. Для них це звучало схоже на Балкани. Така реальність, і її треба враховувати.

Крім того, сама Україна докладає замало зусиль, щоб пояснювати свою позицію, створювати потенційні мережі своїх друзів у Балтії, Польщі та інших країнах, поширюючи свій голос у західних столицях. А це мало б бути дуже важливим завданням для українських політиків — завданням, яке орієнтується на довгострокову перспективу.

Україна докладає замало зусиль, щоб пояснювати свою позицію, створювати потенційні мережі своїх друзів у Балтії, Польщі та інших країнах, поширювати свій голос у західних столицях

У 1990-х політичної уваги Заходу до нас, звісно, було більше. Але ми до того ж старалися вибудувати всілякі можливі мережі — не лише з політиків на пенсії, а й із діючих. У нас була дуже ефективна спів­праця зі скандинавами, британцями й американцями. І це посилювало наш меседж до західної спільноти.

Інший крок — будувати фронт солідарності з країнами, що мають подібні цілі. Ми свого часу створили Вільнюську десятку з держав, які хотіли приєднатися до НАТО після першої хвилі розширення. Нам дуже допомогла Польща. Її тодішній президент Квасневський сказав після вступу до НАТО, що «поставить ногу в двері Альянсу», аби вони залишилися відчиненими для Литви, країн Балтії. То була стратегічна мета Польщі, її дуже потужної діаспори у США. Такі мережі й намагання донести свій меседж не лише через формальні міністерські зустрічі, а через будь-які канали, вкрай важливі. Сюди ж таки можна зараховувати ваших культурних авторитетів, які можуть бути активними у великих європейських столицях і показувати, що Україна має дуже потужну європейську культуру. Необхідно доносити такий чіткий меседж. Поки що він не дуже присутній у столицях ЄС.

Така цілеспрямованість у проєвропейських амбіціях знач­ною мірою залежить від реформ. А від їхнього темпу тут, як відомо, ані українці, ані іноземці не в захваті.

— Що стосується реформ, то я бачу чималий прогрес, хоча, звісно, реалізовано поки що аж ніяк не все. Але немає так званої стратегічної комунікації. Тобто не зрозуміло, які влада ставить перед собою пріоритети і як намагається їх реалізувати. Це обертається проблемами у співпраці з парламентом, а також у підтримці адекватних відносин із суспільством. Адже, коли можновладці не можуть пояснити, чого хочуть досягти, дуже складно розповісти, що вже зроблено, а відтак суспільство говорить, що нічого не відбувається, реформ немає, і розчаровується.

Із власного досвіду можу сказати, що це нормально, навіть неминуче. У нас було так само в 1990-х, й українці та друзі України не повинні засмучуватися через це. Коли в мене просять якихось порад, я кажу, що можу лише поділитися нашою історією того, як великі очікування змінювалися розчаруванням, оскільки за один день дива не сталося. Коли я спілкуюся із простими людьми тут (цього літа я тиждень подорожував Західною Україною), то впізнаю в них литовців 1990-х. Абсолютно ідентичні емоції.

Читайте також: Марк Сегал: «Україну ставимо за приклад того, як професіонали правової сфери можуть впливати на процес реформування»

Ми, друзі України, не повинні боятися цього, як і можливих політичних змін. У 2000-му, на десятиріччя відновлення незалежності Литви, я став прем’єром і очолив десятий уряд! Тобто щороку в нас був інший правлячий кабінет. Це нормально для постреволюційної демократії. Я аж ніяк не лобіюю ідею зміни уряду в Україні. Просто нам не слід цього боятися. Але при цьому Україні дуже важливо мати чіткішу політичну структуру. Я маю на увазі структуру, де одна одній протистоять владна коаліція та опозиція, скажімо, із правоцентристів та лівоцентристів відповідно, але обидва крила спрямовані в бік європейської інтеграції. Це дасть людям нормальний вибір між двома різними таборами, але не між Брюсселем і Москвою.

Тут, власне, і криється небезпека. Інший табір в Україні — це опортуністи, які вже довели, що є зручним інструментом російської і проросійської політики. Тому голосування розчарованого електорату за них дуже небезпечне для України. Чи є спосіб адекватної комунікації з розчарованими виборцями, щоб уникнути таких реваншів?

— Чарівних стратегій комунікації не існує. Для України це серйозний виклик.

У будь-якій пострадянській країні багато людей відчувають ностальгію за радянським минулим іще довгий час. Це абсолютно нормально. У 2004‑му ми провели опитування. Литва тоді стала членом ЄС, була незалежною вже 14-й рік, стрімко розвивалася. І коли ми запитали: «Вам жилося краще тепер чи за Радянського Союзу?», 50% респондентів вибрали другий варіант. То були переважно мешканці сільської місцевості з низьким рівнем доходів та освіти.
Ми побачили, що ті люди голосують не за нас — тих, які зробили революцію і вибороли незалежність, а за партію, створену на базі колишніх комуністів. Але їм цього не поясниш.

Читайте також: Сібе Шаап: «Майдан був повстанням, яке змінило людей, але не змінило політичну систему»

Нам допомогло те, що від самого початку литовський політичний ландшафт формували два основні блоки: «Саюдіс», який починався з руху за незалежність, і соцдемократи, сформовані з колишньої Комуністичної партії, що зберігали, проте, багато символів, привабливих для виборця, про якого я казав вище. Однак їхній лідер не змінював вектора Литви із Брюсселя на Москву. І то був ключовий фактор, який допоміг нам зберегти проєвропейський напрямок навіть за умов, коли половина електорату керувалася ностальгією за радянським минулим. Ми виграли від того, що в нас була демократія на двох ногах, але обидві ноги рухалися в одному напрямку, хоча й одна повільніше за другу.
В Україні із цим серйозна проблема. У вас правоцентристська правляча коаліція, але на других після революції виборах виграє зазвичай не вона (як сталося 1992-го в Литві), а сила, якій вдасться консолідувати той ностальгічний електорат. Якщо в Україні такою силою буде проросійська, це погано. Теоретично легко радити українським політикам просто створити соціал-демократичну партію, яка й буде такою «другою ногою». У реальності зробити це значно складніше. Сформувати політичний ландшафт, де обидві ноги демократії рухатимуться до Заходу й даватимуть людям нормальні альтернативи на виборах, — серйозний стратегічний виклик.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено