Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 вересня, 2015   ▪   Філіпп де Лара   ▪   Версія для друку

Брудне слово «націоналізм»

Чому абсурдні уявлення про «українських націоналістів» такі живучі й потребують постійного спростовування?
Матеріал друкованого видання
№ 38 (410)
від 24 вересня, 2015
Брудне слово «націоналізм»

Реакція міжнародної спільноти на кривавий мітинг, що відбувся в Києві 31 серпня, нагадала про суперечливі й непрості відносини між Україною та Європою. Європа — майбутнє України, а Україна — майбутнє Європи. На цю очевидну істину кидає тінь таке собі нецензурне слово «націоналізм». Європа підтримує українців у боротьбі за свободу від імперського домінування, але надто часто схильна ідентифікувати себе як наднаціональне утворення й навіть виступати проти поняття «нація», а це стримує її від цілковитого сприяння Україні. Відтак окрім відданості Європи Україні там усе ж є певний спротив і нерозуміння. Європа готова підтримувати революцію, натхненну європейськими цінностями й орієнтовану на створення сучасної та ефективної держави, у якій шануються права людини та свобода слова. Але в це не зовсім вписуються національні устремління українців, адже Європа, відповідно до нинішнього концепту, має бути «пост­національним» утворенням. Зрештою, це головна її цінність: вільний обіг і «конституційний патріотизм», тобто спільнота, що будується виключно на політичних принципах, а не на спільній історії та культурі, а ще на звільненні від національної ідентичності, що асоціюється з вузьким світоглядом, ба навіть ксенофобією.

Читайте також: Міцний сплав. Як виник "Правий сектор"

Від початку Євромайдану на Заході з’явилася тенденція до перебільшення ролі «націоналістів», «радикалів», «фашистів» і навіть «неонацистів» в акціях протесту проти Віктора Януковича. Звісно, такою риторикою послуговуються й зловживають прокремлівські коментатори, але вона знаходить відгук і серед людей, що співчували Майдану.

Серед європейців поширені три не так хибні, як абсурдні переконання: 1) радикальні націоналісти в Україні — це праворадикальні активісти, ба навіть фашисти, а подекуди й неонацисти; 2) вони становлять небезпеку для української демократії, загрожуючи обраній владі й створюючи обстановку громадянської війни; 3) українська влада й активісти Майдану припускаються помилки, співпрацюючи з цими угрупованнями та залучаючи їх до війни на Донбасі або будь-якої іншої політики.

На Заході почуваються незручно,  коли йдеться про ідентичність та культурні питання. вони фантазують про нейтральне суспільство

Перше переконання випливає з хибної паралелі з праворадикалами Європи. Друге — у кращому (або в гіршому) разі самонавіяне й далеке від реальності припущення: навіть у випадку невдоволення та нетерпимості народу до діяльності його влади й маніпуляцій цими настроями про розкол у суспільстві (на Захід — Схід, російськомовних — україномовних, католиків — православних, націоналістів — демократів тощо) не йдеться. Зазвичай такі настрої сигналізують напруженість серед простого населення, коли громадяни й активісти сумніваються, чи заслуговує політична еліта на їхню довіру. Будучи іноземним другом українців, я іноді розумію їх, але вважаю, що їм не варто бути такими нетерплячими чи недооцінювати досягнуті результати.

Третє переконання взагалі сміховинне з огляду на кількість голосів, набраних «Свободою» і «Правим сектором» на виборах та під час опитувань. Окрім того, попри вузький світогляд і нехтування ліберальними цінностями, ці партії — звичайні учасники демократичної гри, до того ж набагато краще інтегровані в неї, ніж, наприклад, «Шинн фейн» в Ірландії або релігійні праві в Ізраїлі.

Чому ж абсурдні уявлення про «українських націоналістів» такі живучі й потребують постійного спростовування? Проблема в тому, що ці міфи не лише щедро підживлюються кремлівською пропагандою, а й вписуються у глибоко вкорінені уявлення старих демократій.
Від 1945 року радянська пропаганда успішно вчила ототожнювати будь-якого ворога СРСР із «фашизмом», перетворивши це поняття на незрозуміле страхіття, моральний ярлик для всіх противників, і провела підсвідомі паралелі між США, «буржуазною демократією», націоналізмом, лібералізмом тощо й найстрашнішим злом — Гітлером. Ця фантазія — безсоромна брехня: те, що фашисти колись були ворогами СРСР, не означає, що кожен ворог СРСР є фашистом або що фашизму немає серед російських можновладців. Насправді ж існував червоний фашизм за Лєоніда Брєжнєва, а Піонтковскій влучно називає путінський режим «гібридним фашизмом».

Читайте також: Латвія. Досвід самоідентифікації

Так, дехто, перебуваючи в полоні радянського бачення історії, потрапляє в пастку: для них українські націоналісти є колабораціоністами з нацистами та антисемітами, а гіршого злочинця за «бандерівця» не існує — як колись, так і сьогодні. Брак історичної свідомості виливається у плутанину дуже різних понять, минулого й теперішнього, праворадикалів і неонацистів та націоналістів — усе це під туманними заголовками про «популізм» чи «націоналізм». Хоча має бути зрозуміло: фашисти не є націоналістами, нинішні праворадикали в Європі — від неонацистів із грецького «Золотого світанку», угорського «Йоббіка» та НДП Німеччини до менш радикальних партій на зразок «Національного фронту» (НФ) у Франції та «Національного альянсу» в Італії — закохані в Путіна. Крило європейських крайніх правих ділиться на національних ксенофобів (згаданий НФ або Партія незалежності Сполученого Королівства) та етнічних регіоналістів, що виступають проти національної держави. Однак вони об’єднані в ненависті до України, що підживлюється Кремлем, зокрема через ініційований у Санкт-Петербурзі міжнародний національно-консервативний рух. У серпні німецькі неонацисти влаштували марш із прапорами «ДНР» (що, певно, змусило Шредера та пропутінський істеблішмент дещо зніяковіти). Було б дивно плутати ці партії з українськими націоналістами «Правого сектору» або «Свободи».

Дивіться також: Молитва українського націоналіста

Така згубна тенденція дає Кремлю поле, у якому його заперечення української легітимності перетинається з найбільш демократичними європейськими почуваннями. Ототожнюючи (український) націоналізм із «фашизмом», російська пропаганда послуговується зношеним радянським аргументом, але й заграє з демократичним вухом на Заході. У західній свідомості відкритість до інакшості перетворилася на самоненависть. Люди там почуваються незручно, коли йдеться про ідентичність та культурні питання; вони фантазують про нейтральне суспільство, у якому всі культури, релігії та способи життя мають існувати на паритетних засадах. Щось на зразок міжнародного аеропорту, а не реальної країни, у якій різні люди співіснують і стикаються одне з одним, а не просто проходять повз. Хоч як парадоксально, у цій точці ліберально-демократичні цінності (головний бренд Європи) зустрічаються з імперською ідеологією, яка створює їм родючий ґрунт для антиукраїнських настроїв. Революція гідності в Україні підштовхнула Європу до того, щоб розібратися в цьому безладі. Справжня ж Європа — не «постнаціональне» утворення і не беззбройна імперія, а радше проект, спрямований проти імперій та орієнтований на свободу, процвітання і суверенність малих батьківщин у глобалізованому світі. Та й це не єдине благо та відкриття, що може принести нам революція в Україні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено