Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 серпня, 2015   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

24 роки умовно

Національним святом державної самостійності стане той день, коли Україна переможе агресора у війні
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015
24 роки умовно

Хоч як це дивно, в Україні аж дотепер знаходяться люди, що обговорюють питання, чи варто було в 1991 році проголошувати державну незалежність, чи не існувало кращих можливостей. Якщо 24-й раз підряд доводиться пояснювати, для чого потрібен суверенітет, то з нами справді щось недобре.

Чи можна поцікавитися, навіщо самостійність його країні, у француза, турка, іспанця, поляка? А в нас можна. Будуть усілякі телешоу, в усі шпарини поповзуть соціологи з їхніми специфічними формулюваннями, що зводитимуться до невибагливого: «То, може, до біса цю державність?». Вилізуть представники «широких, переважно російськомовних, мас» із простим робітничо-селянським: «А що нам дала ваша незалежність?».

Історія засвідчує, що практично ніде й ніколи незалежність не дає громадянам одразу все. Нерідко спочатку стає навіть гірше, ніж було. Згадаймо знамениті претензії єврейського народу до Мойсея на шляху з єгипетського полону до Землі Обітованої: «У країні фараона ми сиділи біля казанів з м’ясом, а тут, у пустелі, потерпаємо». Коли російський імператор Алєксандр ІІ ліквідував кріпацтво, селяни нарікали: «А за барина було краще!». Що дала самостійність американцям одразу після визвольної війни під проводом Джорджа Вашинґтона? Можливість не сплачувати податки британській короні й мати власне парламентське представництво? У перші 30 років після проголошення державності звичайні американці не стали заможнішими й щасливішими. США важко спиналися на ноги, і була ще одна війна за незалежність, коли вже в ХІХ столітті Британія спробувала відновити свій контроль над Америкою.

Читайте також: Попередні підсумки

Незалежність дає свободу будувати власну хату, де своя правда, і сила, і воля. Або також своя неправда, несила й неволя. Але своя. Це шанси творити власне життя, бути собою. Залежність — їх відсутність. А вже хто і як скористається своїм завоюванням чи подарунком історії, це питання до нього самого, тут мова про якість самореалізації. Іноді країни з вельми тривалою історією незалежного існування є типовими прикладами нереалізованості. Нині часто згадують про першу незалежну державу Латинської Америки — Гаїті, що, проіснувавши понад 200 років, так і не досягла нічого, не подолала злиднів, корупції та диктатури. Однак і тут спрацювало те, що німецький філософ Геґель називав іронією історії. Ми знаємо кілька ситуацій, коли вищі сили розпоряджаються так, щоб дати змогу провести історичний експеримент у реальному часі. Згадаймо демонстраційний ефект Північної та Південної Кореї, Східної та Західної Німеччини. У Карибському басейні історія також дала матеріал для порівняння. На західній частині острова Гаїті міститься держава, що не здатна прогодувати своє населення, ізольоване від світу власною відсталістю, перманентними соціальними й екологічними лихами (усі ліси знищено задля потреб жителів). ВВП на особу — $1,7 тис., тривалість життя — 51 рік, як у відсталих африканських країнах. А на східній частині — Домініканська Республіка, що завоювала незалежність на чотири десятиліття пізніше. Там тривалість життя — 68 років, ВВП на особу — $6,1 тис. Це доволі благополучна країна, що зберегла чудову тропічну природу, один із найпопулярніших центрів світового туризму. Домініканці скористалися своїм історичним шансом, а гаїтяни — ні. Отже, незалежність сама собою нічого не гарантує. Вона лише дає перспективу й можливість. А вже що нація зробить зі своїм життям, це її власна відповідальність. Повчальні приклади, до речі, є і знач­но ближче. На початку 1990-х наша сусідка Польща почала «шокові» реформи. Зубожівши, її громадяни торгували всіляким дрібним крамом, зокрема й на багатьох ринках України. І робили вони це так зав­зято, що деякі наші «дотепники» жартували: «Поляк не національність, поляк — професія». І де тепер Польща, а де Україна? Позбавившись залежності від Москви, наші західні сусіди сповна скористалися національною свободою, пройшли за два з половиною десятиліття великий і плідний шлях.

Існування України як незалежної держави не є гарантованим, ми дотепер перебуваємо в зоні геополітичного ризику й точку неповернення до імперії ще не минули

А ми бездарно протринькали чверть століття свого історичного часу. Голосували за комуністів, дозволяючи їм у 1990-ті мати одну з найбільших фракцій у парламенті, ніяк не хотіли самим собі сказати правду про власне минуле (консервуючи зоологічний совок на вулицях міст і сіл), не квапилися відірватися нарешті від східної імперії, провокуючи її своєю слабкістю — військовою, а також культурною і ментальною несамодостатністю в духовній сфері. Кучмівська «Україна — не Росія» була фактом реальності й свідомості зовсім не для всіх. За цю наївність і геополітичну безвідповідальність нині платимо великою кров’ю. Страшенно здивувала нещодавня заява начальника Генштабу ЗСУ генерала Муженка, мовляв, під час подій під Іловайськом ніхто в нашому військовому керівництві не очікував удару Росії по українській території. Військові командувачі не мають права так погано знати потенційного, а тепер уже й фактичного супротивника. Виходить, увесь наш генералітет був (чи ще й досі є?) абсолютною tabula rasa щодо історії України та Росії, досвіду двосторонніх відносин, нинішнього ідеологічного й морального стану східного сусіда…

Читайте також: Вистраждана свобода

Власне, це й не має дивувати, адже всі останні роки після 1991-го ми були бутафорно незалежною державою, де президенти України, як давні князі до Сарая (столиці Золотої Орди), і до, і після виборів покірливо їздили до Москви по «ярлик» на правління. В усіх структурах урядування України сиділи явні чи таємні московські наглядачі. П’ята колона Кремля діяла на нашій території абсолютно вільно й безперешкодно. Навіть Віктор Ющенко після свого отруєння та перемоги Помаранчевої революції перший державний візит здійснив до Росії…

Ми були московським протекторатом. І не варто діячам Народного руху та інших національно-демократичних організацій дуже хвалитися тим, що саме вони в 1991 році проголосили незалежність України. Насправді то була псевдонезалежність, коли її президенти не наважувалися чхнути без дозволу Москви, коли частина країни де-факто була окупована, коли в київських кабінетах сиділи російські резиденти, котрі навіть не дуже ховалися.

Однак навіть сьогодні наша держава залишається залежною від ворога: не розірвано дипломатичних відносин із Росією, не закрито кордону з нею, агресор по-справжньому не названий агресором (із ним і надалі активно співпрацюють у різних сферах), не запроваджено воєнного стану тощо. Тому Захід має право вважати все, що відбувається в Україні та з Україною, внутрішнім конфліктом, «громадянською війною» і тиснути на нашу владу в намаганні подолати це протистояння коштом України. У такому сенсі вплив союзників може бути не менш небезпечним, ніж підступи супротивника. Тому що незалежність слабкої країни неминуче є доволі формальною і умовною. Необхідно визнати як факт деякі негативні моменти: за ці 24 роки ми не спромог­лися збудувати соціальну державу, яка діяла б в інтересах усіх громадян. Не зуміли збудувати національну державу, бо мовні, культурні, релігійні та національні права українців не забезпечені, а в деяких регіонах вони зазнають дискримінації та принижень. Себто ми не виконали основних завдань, в ім’я яких нація проголошує самостійність. Тому існування України як незалежної держави не є гарантованим, ми дотепер перебуваємо в зоні геополітичного ризику й точку неповернення до імперії ще не минули. Це пояснюється окрім багатьох інших причин іще й тим, що в Україні державний апарат та чиновництво дуже слабко й неефективно керовані, а демократичні права віртуозно використовують для послідовної руйнації держави антиукраїнські сили.

Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»

До того ж ми маємо хворе і злиденне суспільство на тлі фантастичного збагачення та всевладдя кланово-олігархічних груп. Зрозуміло, що нинішнє керівництво, яке є породженням цієї системи, боротися проти неї не може й не бажає. Уся його розпіарена антикорупційна діяльність, уся ця деолігархізація набула демонстративно карикатурного характеру. Поки що Україна не мала правдиво незалежної від іноземних чинників української влади, яка ставила б понад усім національні інтереси, не дозволяючи маніпулювати собою ні ворогам, ні друзям… Незважаючи на всі велетенські проблеми, жодна нація не має альтернативи проголошенню й захистові своєї державної незалежності. Інший шлях — це більш чи менш швидке зникнення з історичного кону й відхід у небуття.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено