Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 серпня, 2015   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Вася з Левандівки

Галичан, яким пощастило зробити успішну кар’єру в столиці й упевнено вписатися в скрижалі політичного Олім­­пу країни, можна нарахувати чимало. У багатьох із них за плечима добра валіза життєвих пригод та досвіду, вартих пера літописця, про які вони, втім, не дуже охоче розповідають на публіку, і їх можна зрозуміти. Виносити на суд суспільства свої маленькі кар’єрні секрети щонайменше нерозумно.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (402)
від 30 липня, 2015
Вася з Левандівки

Теоретично галицьке походження політика автоматично при­­писує його до націонал-пат­ріотичного чи як мінімум націо­нал-демократичного табору, але це не так. Ілюзію успішно руйнує багато панів зі свідоцтвом, виданим десь у Львові чи Тернополі, або тривалою в минулому західняцькою пропискою. Взяти хоча б Олега Царьова, адепта «русского міра», який свого часу закінчив тернопільську школу № 7, чи комуніста Сашка Голуба, уродженця Львова, зрадливого соратника Петра Симоненка. Асоціативний ряд західняк – нацдем – це звичайний міф. Західний регіон України за час совєцької окупації зазнав такої колосальної трансформації і переформатуван­­ня, як у демографічному та національному сенсі (на Галичину замість депортованих українців і поляків заселили чимало «визволителів»), так і в ідеологічному та культурному, що народитися там насправді міг вже хто завгодно. Не є винятком і наш герой, корін­­ня якого ховається десь у глибинах княжого Львова, а насправ­­ді невідомо взагалі куди тягнеться.

Багато киян, які, безумовно, добре знають Василя Горбаля, щонайменше з його рекламного ролика, де він ходив Хрещатиком із плакатом і пропонував усім себе обійняти, навряд чи глибоко цікавилися його біографією. Для більшості з них він звичайний успішний киянин, один із тих мажорів, яким ласкава доля просто взяла й усміхнулася, хоча коли саме, точ­­но не відомо. Він ще в парубоцько­­му віці став мільйонером-бан­­кіром і злетів на політичний Олі­мп, зумівши зробити дивовижну політичну кар’єру, ледь не впритул наблизившись до двох українських президентів, був лідером столичного осередку Партії регіонів, встиг побути депутатом і навіть очільником ОДА своєї малої батьківщини, претендував на посаду київського мера, але врешті якимось безглуздим чином опинився в лузерах, втративши якщо не все нажите непосильною працею, то багато чого з того… А що іноді таке трапляється з улюбленцями долі, особливо як­що дива свого кар’єрного зростання вони й самі не можуть пояснити й часто плутаються у свідченнях, розповідаючи про ті чи інші перипетії, то нічого страшного. Приймається.

Асоціативний ряд західняк – нацдем – це звичайний міф

Утім, не все так просто. Василь Горбаль із панаєхавших, як часто на зорі незалежності корін­­ні мешканці столиці таврували тих, хто приїхав у їхнє місто роби­­ти кар’єру. Згідно з його офіційною біографією, народився у звичайній львівській родині. Батько, Михайло Васильович, начальник поліграфцеху Львівфото, іконописець, нібито походить зі старої львівської родини, а мати, Римма Миколаївна, завідувач лабораторії у Львівському політехнічному інституті, начебто має більш схід­­не коріння. Тому, зважаючи на свідоцтво, видане в Львові, Горбаль стовідсотковий львів’янин, навіть не типовий, а радше зразковий уродженець Левандівки (віддалений мікрорайон Львова з гопницько-криміналь­­ною славою). Йому не пощастило стати львівським батяром, бо він трохи запізно народився, коли справжні батяри вже зникли в мороці історії, зате дивовижним чином вдалося втілити класичну мрію уродженців пізнього совка, ставши волею випадку столичним мешканцем, таким зразковим, що нині свою сторінку у Facebook веде російською. Це й не дивно, адже для початку він навіть пристрілювався до більш значущого, на його думку, міста – Москви, шукаючи щастя десь там у нетрях наймажорнішого на той час Московського державного інституту міжнародних відносин. Утім, як часто трапляється, столиця продинамила вихідця з провінції, і юний амбітний Василько з Левандівки, який із дитинства готувався до чогось важливого й ретельно вчив іноземні мови, що в совку були не вельми потрібні, змушений був таки задовольнитися навчанням у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті міжнародних відносин, на яке він, щоправда, не витрачав багато сил, бо більшу частину часу тоді пробув за кордоном у Німеччині, де опановував ази банківської справи. Саме там можна шукати корені його успіху, принаймні він дуже цього хотів би, розповідаючи, як заробив не лише перший досвід, а й перші грубі гроші. Тільки робити так навряд чи варто, бо істина, швидше за все, не зазначена в офіційній біографії.

Читайте також: Сірий лис

У Львові подейкують, що своїм успіхом Василь завдячує власній родині. Він і сам не раз розповідав, що його батьки вкла­­ли капітал в освіту своїх синів, його і брата Олега. А що ані про розміри капіталу, ані про його походження, звісно, у таких випадках зізнаватися не прийня­­то, то порожнє місце заповнюється здогадами й легендами, які розповідають, що іконописцем батько нібито став із подачі дружини Римми, котра, будучи жінкою розумною і не бажаючи жити лише на зарплату, вирішила розвинути художні таланти чоловіка й добряче на цьому заробити. Подейкують, «копії» творінь радянських авангардистів, а також чудові старовинні ікони у виконанні батька особливо цінували іноземці, які за них із превеликим задоволенням платили чималі гроші. А також за всілякі там копії чи оригінали стародруків, архівних документів та інші раритети, на які Львів завжди був небідним. А що ринок такого добра в совку був розвинений погано, антикваріат не особливо цінувався, але завжди були ті, хто на цьому розумівся і знав, як дорого все це коштує на Заході, то гріх було не скористатися.

Правда це чи ні, але, схоже, саме завдяки родинним і бізнесовим зв’язкам юний Василь Горбаль доволі впевнено й навіть блискавично, сходинка за сходинкою, будував свою чудесну кар’єру. Вступив до КІМВ, потім потрапив на стажування до Німеччини, де отримував казкові навіть як для працівників тамтешніх банків гроші (нібито аж 7 тис. марок), а повернувшись до України, відразу опинився в Мін­економіки. Там талановитий хлопчина не затримався і за три роки зробив карколомну кар’єру в банківському секторі, міняючи банки як рукавички й пересуваючись кар’єрною драбиною, мов за помахом чарівної палички. Хто чи що рухав усіма цими процесами, можна лише здогадуватися. Можливо, його геніальність, можливо, якісь впливові люди, поміж яких був і Дмитро Табачник, що, подейкують, ходив у друзях і бізнес-партнерах родини. Він також кохався в старовинних реліквіях і добре знав їм ціну, за що й погорів згодом, коли підсунув прем’єр-міністру Вікторові Януковичу вкрадені з львівського архіву листи Грушевського для подарунка Державному музею історії України. Але це буде згодом. А в 1996 році Василь Горбаль опиниться в керівництві Бакаєвого (впливового на той час бізнесмена Ігоря Бакая) Інтергазбанку, що згодом стане Укргазбанком, і врешті доросте до його голови правління. Далі буде кількаразове депутатство, спроба завоювати Київ, численні бізнеси, входжен­­ня в топ-100 найвпливовіших людей України й опала. Незважаючи на вірну службу Януковичу, у Горбаля відбирають Укргазбанк, він потрапляє в немилість, його бізнес половинять або віджимають і все закінчується не так плачевно, як могло б, але не так весело, як хотілося б.

Читайте також: Війна і гуцули

Чому так негарно вийшло й чому так паскудно повелися з вірним регіоналом – це вже інше питання. Почалося все нібито з конфлікту за супербудинок на Грушевського, 9а, коло Аскольдової могили, що прославився найдорожчими квартирами в Києві. Партнери Василь Горбаль і Вагіф Алієв, людина Фірташа, дещо не порозумілися, почався великий шухер, потім у гру вступили олігархи найвищого рівня, а з приходом до влади Януковича епопея закінчилася «засланням» Горба­­ля очільником до Львівської області та його тихим зливом із порадою не рипатися. Усе це можна було б пояснити традиційним і звичним стилем життя «регіонального» товариства, хоча, можливо, причину варто було б пошукати і в недонецькому походженні занадто амбітного та успішного Горбаля. Хто їх знає, тих соратників...

Чи мав шанс Василь Горбаль стати українським націонал-демократом або навіть націоналістом і ходити у вишиванці, вболіваючи, принаймні на публіку, за рідну мову? Навряд чи. Уродженець Левандівки виріс звичайним совєцьким фруктом у середовищі, де, напевно, не надто переймалися такими речами. А потрапивши до Києва ще до розвалу совка й повністю віддавшись кар’єрному будівництву, він і поготів не мав таких шансів. Усе, що його пов’язує з рідним містом, далеке від ідеології: батьківська хата, батьки, брат, дитячі спогади. Ну ще, можливо, якийсь бізнес. Решту він здобув, отримав чи назбирав якимось чином у столиці в тих колах і з тими друзями чи партнерами, де завжди були свої звичаї, своя мораль і свої правила. З ким поведешся, від того й наберешся, так би мовити.

Читайте також: Львів. Поміркований патріотизм

У будь-якому разі вірним ре­гіо­­­налом він був до кінця, незважаючи ні на що. Напевне, і далі ним лишається. Є він і не менш ревним вірянином УПЦ МП, яку щедро спонсорує і якій навіть пропонував свого часу законом подарувати Почаївську та Києво-Пе­­­черську лаври вкупі з Богоявленським жіночим монастирем у Кременці на Тернопільщині.

Нині Василь Горбаль займається своїми скромними справами й не лізе у велику політику, обравши позицію вичікування, як і його численні колеги, котрі опинилися поза грою. Поки що. Бо навряд чи за нинішніх розкладів у країні такі специ можуть бути довго незатребуваними. На жаль, здається, що все помалу, але впевнено повертається на круги своя і система ще обов’язково потребуватиме їхніх послуг. Якщо, звісно, не буде зруйнована.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено