Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 липня, 2015   ▪   Максим Майоров ,   Роман Бурко   ▪   Версія для друку

Севастополь – не Крим

Севастополь і решта Криму належать до двох різних адміністративно-територіальних одиниць. Так вважають і в Києві, і в Москві. Російські окупанти запровадили на півострові чимало суспільно-політичних змін, але цей розподіл залишили непорушним.
Севастополь – не Крим

Особливий статус

Конституція України визначає спеціальний статус двох міст – Києва та Севастополя. Вони є територіальними одиницями вищого рівня, тобто такими самими регіонами, як 24 області й Автономна Республіка Крим. В українських реаліях основна специфіка Севастополя полягала в тому, що місто було головною військово-морською базою одного з флотів сусідньої держави. У 1997 році Київ із Москвою домовилися про те, що Чорноморський флот РФ базуватиметься в Україні протягом 20 років, але у 2010 році президент Янукович підписав Харківські угоди, які продовжували цей термін до 2042 року. Після окупації півострова Росія денонсувала Харківські угоди.

Тему адміністративного статусу Севастополя неодноразово порушувала Москва та місцеві російські сепаратисти. У 1990-х, коли надії на відрив від України всього Криму здавалися марними, йшов пошук можливостей забрати принаймні головну базу флоту. Ще у 1948 році Президія Верховної Ради РРФСР прийняла рішення виділити Севастополь у «самостійний адміністративно-господарський центр» та віднести його до категорії «міст республіканського підпорядкування». Сучасні російські політики намагалися довести, що звідтоді Севастополь не належав до Кримської області і, відповідно, не передавався разом з нею Україні у 1954 році. Депутати РФ у 1993-му навіть проголосили «російський статус» Севастополя, однак на той час ці декларації не були підкріплені реальними діями.

Читайте також :Севастопольська поліція розігнала мітинг проти «беззаконня місцевої влади»

Насправді ж «самостійний адміністративно-господарський центр» не був чимось на зразок окремого регіону. Передача міста Україні відбулася тоді ж, коли і Кримської області загалом. Факт належності Севастополя до УРСР підтверджувався республіканською конституцією 1978 року. Особливостями Севастополя в радянські часи були не власні органи влади та місцевого самоврядування, а система фінансування й обмежений доступ для громадян з пропискою інших міст. Ще жорсткіші умови були встановлені для відвідування міста іноземцями. У Севастополі, головній базі Чорноморського флоту СРСР, панував дух режимності та військової дисципліни.

Адміністративне виділення Севастополя зі складу Криму проросійські сили уявляли корисним тільки з погляду гадано вищих шансів для бази флоту перейти під юрисдикцію РФ. За інших обставин сепаратисти воліли об’єднання з Сімферополем. Місцеві активісти часто закидали Києву, що Севастополь і Крим штучно розділені для ослаблення проросійських сил. Згадували і «Республіку Крим» під керівництвом президента Юрія Мєшкова, яка колись претендувала на всю територію півострова.

Отже, минулорічне рішення Москви зберегти адміністративний розподіл на «Республіку Крим» та «місто федерального значення» було дещо несподіваним. Щоправда, обидва «суб’єкти федерації» об’єднали в межах «Кримського федерального округу», який нині представляє віце-адмірал Алєґ Бєлавєнцев. У 1985 році цього пана видворили з Великої Британії за шпигунство.

Питання самоврядування

За своїм адміністративним устроєм Севастополь у складі України уподібнюється до області, а його чотири міські райони – до районів в областях. Функції виконавчої влади покладені на Севастопольську міську державну адміністрацію на чолі з головою СМДА, який призначається указом президента.

Згідно із законодавством України мешканці міст самі обирають міських голів. Тривалий час обговорювалося питання необхідності прийняття закону про Севастополь, аналогічного Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ», зокрема, пункт про те, що міського очільника обирають мешканці міста. Проросійські сили скаржилися, що українське керівництво навмисно позбавляло севастопольців права обирати мера. Те, що міські очільники були призначенцями з Києва, російська пропаганда представляла як диктат чужої влади і вияв недовіри до севастопольців.

Останній український голова міської держадміністрації Володимир Яцуба був вірним «бійцем» Партії Регіонів та особисто Віктора Федоровича. Під час Революції гідності Яцуба організовував і проводжав потяги із Севастополя до Києва на антимайдан. Коли ж крісло під Януковичем захиталося, проросійські сили міста, заохочені Кремлем, посіли радикальнішу позицію. Вимога мати виборного мера стала частиною програми протистояння з новою владою у Києві.

Читайте також: В окупованому Севастополі зарплати бюджетників зменшилися на третину

Взагалі, стартом «російської весни» у південних та східних регіонах України був так званий мітинг народної волі, який відбувся 23 лютого 2014-го на площі Нахімова у Севастополі. Його організатори закликали не підкорятися органам державної влади України. На цьому велелюдному зібранні площа підняттям рук «обрала мером Севастополя» російського бізнесмена Алєксєя Чалого. Міська рада під тиском вулиці ухвалила компромісне рішення – призначила Чалого головою новоствореного виконавчого органу – «Управління із забезпечення життєдіяльності міста». У цій ролі «народний обранець» перебував доти, доки його не затвердив як в. о. губернатора міста сам Путін.

Згідно з російським «Статутом Севастополя», за яким нині живе місто, посади всенародно обраного мера, як і колись, немає. Видимість народовладдя створює та обставина, що міського очільника – «губернатора» – обирають депутати «Законодавчих зборів» (тепер так називається міськрада). Щоправда, всі «демократичні завоювання» цей же Статут нівелює, адже в ньому зазначено, що президент РФ має право достроково усувати севастопольського губернатора і на його місце призначати виконуючого обов’язки. Варто нагадати, що український президент не має аналогічних повноважень щодо міських голів.

Вже перша ротація севастопольських губернаторів демонструє, в якій політичній культурі доведеться існувати місту. Путін звільнив Чалого і призначив виконуючим обов’язки віце-адмірала Сєрґєя Мєняйла. З подання російського президента рішення про призначення Мєняйла губернатором ухвалили севастопольські депутати («за» – 87,5%). Мєняйло став вдалим доповненням до Бєлавєнцева. Якщо один віце-адмірал був радянським шпигуном, то інший – ветераном війни з Грузією в 2008 році і таємним інструктором «севастопольської самооборони» періоду окупації Криму.

Найбільше місто України

Раніше місцева еліта полюбляла називати Севастополь найбільшим містом України. Загальна площа територій, підпорядкованих Севастопольській міськраді, становить 1079 км². Це на двісті з гаком квадратних кілометрів більше, ніж у Києва. Щоправда, міські квартали севастопольського регіону складають невелику його частину. На решті територій – села, поля, ліси та гори.

До величезних розмірів місто розрослось у 1957 році, коли до нього приєднали Балаклавський район Кримської області. Офіційно – для забезпечення господарської самодостатності головної бази ЧФ. Балаклавський район тоді мав аграрний характер. До війни він був одним із шести кримськотатарських національних районів Кримської АРСР. Після депортації кримських татар у 1944 році автономну республіку перетворили на область, а райони позбавили статусу національних.

Одне з можливих пояснень збільшення Севастополя пов’язане з будівництвом у Балаклаві «Об’єкта 825 ГТС» – секретної бази підводних човнів, захованої у глибині скелястої гори біля Балаклавської бухти. У радянські часи Балаклава була ще більш закритою, ніж Севастополь загалом. У 2000-х роках у тунелях покинутої секретної бази створили Музей холодної війни. Після анексії Криму були повідомлення, нібито Росія розглядає варіант відновлення підземної військової бази. Такі заяви, незалежно від того, наскільки вони серйозні, мають передусім символічне значення. Севастопольцям дають зрозуміти, що відроджується військово-політичне значення міста. На практиці колишні переваги балаклавських підземель – прихованість від ворогів і здатність витримувати ядерні удари – вже давно втратили свою актуальність.

Бути севастопольцем

Більшість українців сприймала Севастополь, як одне з міст Криму. Часто доводилося мати справу з документацією, в якій Севастополь приписували або вимагали приписувати до АРК. Адже як це так, що місто не належить до відповідної «області»?! Ба, навіть на адміністративних картах України Севастополь зафарбовували у кримські барви. Вже останнім часом наші картографи почали виділяти його в кольорі. Севастопольці, натомість, ніколи не вважали Сімферополь своєю столицею. Справи автономії їх не обходили, всі питання вирішувалися напряму з Києвом… або з Москвою.

Читайте також: Початок мітингового сезону

Величезний вплив на Севастополь завжди справляв флот: імперський, радянський і потім російський. Із флотом так чи інакше були пов’язані основні сторінки історії Севастополя. Крім суто військової ролі, флот був працедавцем, інвестором, творцем культури і політичним актором міста. Кораблі та військова інфраструктура – надто помітні елементи міського пейзажу. Саме завдяки ЧФ РФ російських триколорів над будівлями Севастополя було принаймні не менше, ніж державних прапорів України. День Військово-Морського Флоту РФ – найбільш очікувана та видовищна подія міського дозвілля. Рівняння на флот додало духу мілітаризму і стройової дисципліни також у цивільні справи, що не дивно, зважаючи на кількість військових пенсіонерів у Севастополі.

Освіта, ЗМІ, публічний простір – все наголошувало мешканцям і гостям, що Севастополь – місто-герой. Це радянське найменування, присвоєне колись 12-ти містам і одній фортеці СРСР, мабуть, найбільше з них усіх припало до душі Севастополю. Міфологія міста складається із сюжетів про славне заснування у 1783 році та про дві героїчні оборони: 1854–1855 і 1941–1942 років. Севастополь – рекордсмен України за кількістю пам’ятників: їх тут нараховують понад дві тисячі. Більшість монументів присвячена увічненню подій і постатей канонічної історії міста. Змалку севастопольців привчають пишатися минулим. Всі роки, поки над міськадміністрацією майорів синьо-жовтий стяг, у Севастополі не припинялася неприхована пропаганда про «місто російської слави». Схильність пишатися пропискою – це те, що вирізняло севастопольців серед інших кримчан. Московські глашатаї уміло грали на севастопольському марнославстві: вони не втомлювалися вихваляти гордість і стійкість «південного форпосту Росії».

На відміну від Криму, в Севастополі значно вужчий простір для міжкультурного діалогу. Приміром, якщо в АРК, згідно з переписом 2001 року, кримські татари становили 12 % населення, то в Севастополі цей показник був менше одного відсотка. Активність окремих політичних сил та офіційна гуманітарна політика влади Севастополя давали зовнішньому спостерігачу нагоду для висновку, ніби місто монолітно російське. Парадоксально, але поширені в Севастополі грубість і фамільярність у побутовому спілкуванні, сфері обслуговування, сприймаються тут, либонь, як прояви щирості та гонору. Такий менталітет іде урозріз із потребою приваблення до міста гостей під час курортного сезону, але севастопольців це турбує ще менше, ніж кримчан.

Багато севастопольців ідеалізують часи, коли місто було закритим. Про цей період ходять легенди, як про добу чистоти й порядку на вулицях, кращого товарного забезпечення, вищої моралі містян. У севастопольців є звичка, більш притаманна обивателям мегаполісів, – нарікати на приїжджих, які нібито довели Севастополь до соціальної та моральної деградації. Як завше у таких випадках, особливо скаржаться на «понаїхавших» ті, хто самі прибули колись із Сєвєроморська чи Владивостока. Серед російської шовіністичної публіки побутує думка, ніби Севастополь заполонили вихідці із Західної України (а ще, кажуть, западенці «першими побігли по російські паспорти» в 2014-му). Якщо кримський партикуляризм виражається у формулі «за Перекопом землі немає», то для севастопольців знайоміша метафора «третьої оборони Севастополя». Глуха оборона проти американців, «гейропи», «бандерівців», …проти всього нового і незрозумілого.

Служиві vs активісти

Серед усіх міст України Севастополь, із його культом військової дисципліни й особливо закоріненими проросійськими настроями, був найкраще підготовлений до інтеграції в авторитарний політичний простір сучасної Російської Федерації. Тут не треба було додатково пояснювати, «чому весь світ нас ненавидить» і що «вся надія на Путіна». Сліпа віра у мудрість вождів, готовність терпіти невигоди й покладатися на обіцянки світлого майбутнього – на це все російські чиновники можуть розраховувати у Севастополі. Але випробування «батьківщиною» витримують далеко не всі місцеві патріоти.

Читайте також: «По многочіслєнним просьбам трудящіхся»

Річ у тім, що за двадцять із гаком років у місті сформувалася ціла низка професійних борців з Україною, які звикли до принад української демократії: свободи слова, зібрань і політичної діяльності. В період українського Севастополя між різними проросійськими угрупованнями точилася брутальна боротьба за ресурси та підтримку Кремля. Росія робила ставку на організації, які вважала більш респектабельними і перспективними; такі об’єднувалися у Севастопольську координаційну раду організацій російських співвітчизників і мали підтримку генерального консула в Сімферополі. Маргінали, які лишилися поза увагою, намагалися виставити себе більшими патріотами Росії, а своїх конкурентів відкрито поливали брудом, звинувачували у кон’юнктурності та корупції.

Для багатьох політичних активістів прикрою несподіванкою стало те, що продовження звичних форм політичної конкуренції є неприйнятним у російському Севастополі. Кажучи відверто, причин для незадоволення в місті накопичилось немало: від негараздів у соціальній сфері і до засилля у владі та бізнесі прибульців із Росії, а також колишніх регіоналів. Але відтепер критику негативних явищ засуджують і витісняють із публічного простору. Критиків називають провокаторами і навіть… враженими «хворобою українства», під чим мають на увазі «анархічність» і неповагу до чинів.

Докладним документальним свідченням кухонного бурчання, пошуку прихованих ворогів, страху розчаруватися в начальстві та сеансів самоцензури є обговорення на севастопольських інтернет-ресурсах. Скриншоти із Севастопольського форуму вже давно стали самостійним жанром саркастичних блогів на Твіттері та в інших соціальних мережах. Поки в Україні сміються, у Севастополі звикають спілкуватися пошепки.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено