Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 червня, 2015   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

У полоні «старої гвардії»

Складність реалізації в Україні демократичного проек­­ту пов’язана, зокрема, з характерними особливостя­­ми суб’єкта його реалізації, тих, кого називають демократичними силами, що інституційно представлені так званими демократичними партіями.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (395)
від 11 червня, 2015
У полоні «старої гвардії»
Здебільшого юні партійці є копією старших товаришів, інколи помітно погіршеною

 Їхні специфічні риси щось таки пояснюють у доволі скромних результатах демократизації України. Коли насправді державою керують два десятки людей, із яких щонайменше половину становлять неформальні політичні гравці, відо­­мі як олігархи. Ця система, що склалася за часів Леоніда Кучми, досі демонструє свою непохитність і принципову нехіть до змін усупереч усім гучним заявам, клятвам та обіцянкам чергового нібито демократа при верховній владі. Всі наче нові політичні сили також мають властивість вливатися в ці старі форми, адаптуватися до них.
Мимоволі пригадуєш французьку політичну мудрість: «Що більше їх (революцій) відбувається, то більше все залишається по-старому».

Принаймні щодо 24 років існування незалежної України ця істина є очевидною. Громадянське суспільство, яке в Україні розвивається доволі швид­­ко (ли­ше масовий волонтерський рух чого вартий!), відсторонене від реальної політики, що монополізована невеликою групою професійних політиків, бюрократів і партійних провідників. А партії, котрі позиціонують себе як демократичні, вельми своєрідне видовище. Типова така партія є вождистською, де практично все насправді вирішує лідер, де є безправна партійна маса (вона ж масовка для з’їздів, мітингів і демонстрацій), найближче коло вождя, «соратники», які спільно з ним розподіляють політичні та фінансові бонуси, регіональні пар­­тійні ватажки, що на місцевому рівні відтворюють ту саму систему. Кожна партія вважає за потрібне мати свій «комсомол», молодіж­­ну організацію, де виявляють активність молоді люди кар’є­рист­ського штибу, які мають заповітну мрію про депутатський мандат. Ця «молода гвардія» сподівається заступити місце «ста­рої» і наслідувати її політичну поведінку в боротьбі за владу в державі. Той, хто знав атмосферу комсомольського апарату в минулі часи, розуміє, про що йдеть­­ся. Розраховувати на те, що в цьо­­му середовищі раптом з’являться нові, глибоко ідейні, безмежно віддані ідеалам демократії борці, щонайменше наївно. Не для того туди йдуть… Здебільшого юні партійці є копією старших товаришів, інколи помітно погіршеною. Все це створює зворотний природний відбір. Люди чесні, ідеалістичні не знаходять себе в таких структурах, а тому не поспішають вливатися до їхніх лав, шукаючи собі чогось радикальнішого й героїчнішого. А демократичні партії в їхньому реальному вимірі залишаються такими собі політичними кооперативами шукачів посад, мандатів та особистих перспектив.

«Стара гвардія» відтворює себе не лише у кровних нащадках, а й у своїх, сказати б, «політичних дітях», адже нібито нові діячі нерідко приймають її правила гри

Зрозуміло, вони не дуже надихаються планами великих су­спільних трансформацій, що ни­ні для України конче необхід­­но. Тихі кар’єристи аж ніяк не надавалися до зламу олігархічних порядків, співіснуючи з ни­ми, пристосовуючись до них і виправдовуючи себе лібераль­но-демократичною демагогією в той час, коли революційний потенціал молоді шукав виходу в право- і ліворадикальних організаціях.
Традиційні демократичні пар­­­­тії теж відповідальні за безглузде розпорошування народної енергії. У надрах української партійної демократії чи псевдодемократії склався прошарок вождів, які тривалий час незмінно були народними депутатами (і не бачили життя за межами Верховної Ра­ди), десятиліттями без жодної конкуренції очолювали мало не приватизовані ними політсили, корумпуючи їх зв’язками зі спон­­со­­рами-олігархами, бо, ясна річ, їхні партійні структури жили аж ніяк не з партійних внесків. Ці лідери нічого помітно корисного для України не зробили, зате вибудували міні-імперії власного добробуту, вирішили соціально-грошові питання своїх родин, дітей та онуків, передаючи елітний статус у спадок (приклад Поро­шен­­ка-президента і Порошенка – сина й нардепа лише найвідоміший і найочевидніший).

Уже сьогодні в парламенті є сімейні династії депутатів (батьки й діти, брати, дядьки, племінники і т. д.). Зрозуміло, що молодій людині, якщо її батько не нардеп, не міністр, не олігарх, не партійний вождь, зробити кар’єру в Україні так само важко, як у радянські часи, бо насправді вільна конкуренція в кадровій сфері є в нас радше побажанням, аніж реальністю…

Читайте також: Вся влада радам?

Ці політики не здатні забезпечити колективний успіх українців (та й не прагнуть того), однак є великими майстрами організації особистого успіху. Водночас вони демонструють дива винахідливості, вольових зусиль та стійкості в ім’я збереження свого привілейованого становища й недопущення до влади талановитіших і креативніших конкурентів.

За поодинокими винятками професійність цього прошарку є доволі сумнівною, хоча його пред­­ставники полюбляють наголошувати на своєму досвіді та фаховій обізнаності. Тут мимоволі пригадується характеристика дуже схожої, подібної до них публіки в державному апараті УНР, яку дав учасник національно-визвольної війни, талановитий полководець Петро Болбочан: «Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, щоб бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»

Номенклатурно-демократич­­на псевдоаристократія заповнила собою всі можливі ніші демократичного руху, долучившись у парламенті до системи «обміну послугами», що формувалася там роками і за своєю природою є типово корупційною. Коли до Верховної Ради потрапляє свіжа особистість, ця потужна система змов і договірняків, щирої фінансової допомоги нужденним депутатам (згадаймо скарги новообраного нардепа Мустафи Найєма на маленьку депутатську зарплату!) її здебільшого успішно перетравлює, перетворюючи окремих непоступливих бунтівників на таких собі «парламентських божевільних», цілковито їх маргіналізуючи. Зараз складається враження, що системі вдалося перетравити колишніх журналістів Мустафу Найєма і Сергія Лещенка (чи ні?).  

«Стара гвардія» відтворює себе не лише у кровних нащадках, а й у своїх, сказати б, «політичних дітях», адже нібито нові діячі нерідко приймають її правила гри, змінюються обличчя – не змінюється стиль, зберігається традиція.

«Стара гвардія» з її шкурни­­ми рефлексами, компромісами, демагогією і безсоромним піаром створила вельми хворобливе політичне середовище, де немає чіткого поділу на деспотичну владу й демократичну опозицію.

Читайте також: Загроза локального реваншу

Ми бачили всі ці роки, що за способом життя, за менталітетом вододіл між ними не дуже помітний. Тому перехід з одного політичного табору в інший, «тушканізація» є радше правилом, аніж винятком.

Чи змінить цю політичну елі­­ту якесь гіпотетичне нове покоління? Біологічний вік тут нічого не гарантує, бо молоді діячі часто-густо не несуть чогось нового, будучи політичним продов­женням своїх попередників. Інколи формально вони бувають значно гіршими за своїх старших товаришів. Досить лише згадати «молоду команду» міського голови Києва Леоніда Черновецького і його вихованця – легендарного в певному сенсі Олеся Довгого…

Звісно, «стара гвардія» залишила по собі доволі негативну пам’ять, особливо якщо згадати про величезний дискредитаційний аспект діяльності, коли саме завдяки її специфічним зусиллям демократія як цінність уже не має такого кредиту довіри, як на початку 90-х років минулого століття. Бо маси мали можливість бачити ту «стару гвардію», її нескінченні метаморфози, ідейні рокіровки, протиприродні політичні альянси тощо. Тому в су­спільства були вагомі підстави для розчарування не лише в ній самій, а й у тому, що вона прокламувала.

Читайте також: Вийти із замкненого кола

Отже, наявні демократичні партії для незіпсованої морально молоді навряд чи можуть бути ефективним соціальним ліфтом, відтворюючи постійно найогидніші риси «демократів», народжених в УРСР періоду її гниття і переходу до незалежної України. Зате вони успішно виконують функцію збереження пострадянської дійсності, що аж ніяк не прагне ставати розвиненим, вільним суспільством європейського зразка. Той варіант розвитку, який вони в змозі запропонувати, – це біг на місці, циклічне повторення давніх форм без виходу на справді інноваційні технології управління суспільними процесами. Креативна молодь не здатна й навряд чи захоче (крім, ясна річ, тієї частини, яку це особисто влаштовує) адаптуватися до такої архаїчної схеми суспільного буття, що не обіцяє їй жодної здорової самореалізації. Тому вона буде змушена зруйнувати систему, що склалася, і тут інте­реси молодої генерації цілком збігаються з інтересами переважної частини українського соціуму. У протилежному випадку фео­даль­­но-олігархічна кланово-кас­това система поглине історичний час ще одного покоління українців і, цілком можливо, зліквідує українську державність, зробив­­ши неактуальними всі надії та сподівання на краще майбутнє. А «ста­­ра гвардія» назавжди ввійде в історію з тавром імітаторів демократії і національного визво­лен­­ня, «партачів життя», за висловом Олени Теліги.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено