Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 квітня, 2015   ▪   Олесь Олексієнко   ▪   Версія для друку

Страшилка «неонацизму». В чому загадка українських правих радикалів?

Попри активізацію праворадикальних сил України в умовах російської агресії їхня популярність залишається меншою, ніж у багатьох країнах ЄС
Страшилка «неонацизму». В чому загадка українських правих радикалів?

Серія вчинених протягом нетривалого часу убивств людей, пов’язаних із режимом Януковича та російською п’ятою колоною, вкотре привернула увагу до страшилки російської пропаганди про «засилля в сучасній Україні радикальних неонацистських сил». 17 квітня відомий вітчизняний політолог Володимир Фесенко повідомив про отримання на свою електронну адресу листа від доти невідомої організації із претензійною назвою «Українська повстанська армія», в якому та взяла на себе відповідальність за вбивство «антиукраїнської наволочі: Чечетова, Пеклушенка, Мельника, Калашнікова, Бузини». Аби переконати у справжній своїй причетності до вбивств, автори послання наводять факти щодо калібру зброї, з якої стріляли принаймні в одну із жертв, що мають бути нібито не відомі широкому загалу. Відтак у листі міститься погроза розгортання «безжальної повстанської боротьби проти антиукраїнського режиму зрадників… до їх повного винищення».

Невдовзі начальник Головного слідчого управління Служби безпеки України Василь Вовк заявив, що «Українська повстанська армія» – звучна назва, але абсолютно фейкова організація». Звісно, не можна зовсім відкидати припущення, що вбивства скоїла якась новостворена група радикалів, схильних до терористичних методів. Втім, основною версією як силових структур, так і експертного середовища вважається використання фантома «УПА» чи то для замітання слідів справжніми вбивцями (усіх або частини перелічених у листі осіб), чи то для цілеспрямованої спецоперації російських спецслужб. Остання мала б підживити тему «свавілля неонацистів та ультрарадикалів», які нібито й стоять за подіями в країні від часів Євромайдану. У соцмережах звернули увагу на той факт, що Владімір Путін під час свого виступу відзначив свіже вбивство проросійського журналіста Олеся Бузини через якихось 10 хв після того, як про нього повідомили українські ЗМІ. Показова оперативність!!!

Міф про «засилля неонацизму»

Хай там як, але особлива увага пропагандистської машини РФ до «розгулу неонацизму в Україні» робить із нього й надалі ключову страшилку, яка повинна дискредитувати нашу державу в світі, а також налякати нею російське населення. Та насправді не те що неонацизм, а й просто націоналізм в Україні є значно менш популярним, аніж у більшості країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи.

Упродовж усієї доби незалежності України парламентські перегони 2012 року стали єдиним і дуже нетривалим спалахом популярності націоналістичної партії «Свобода», але й тоді за неї проголосувало ледь більше ніж 10,4% (2,13 млн) виборців. Натомість після Революції гідності на виборах до ВР 2014-го всі націоналістичні партії, що брали в них участь («Свобода», «Правий сектор» та Конгрес українських націоналістів) здобули удвічі менше в абсолютних цифрах й більш як у півтора раза – за часткою голосів електорату: 6,6%. Жодна з них не подолала прохідного бар’єра й не потрапила до парламенту. Навіть попри те що перегони 2014 року на відміну від 2012-го не відбувались у Криму та на захоплених нині терористами територіях Донбасу, де українські націоналісти традиційно мали найменшу популярність.

Читайте також: Невидимі радикали. Куди поділися українські скінхеди

Для порівняння погляньмо на результати націоналістів у інших країнах Європи. Так, у першому турі парламентських виборів 2012-го у Франції «Національний фронт» здобув 13,6% голосів, а на президентських перегонах того самого року лідер цієї партії Марін Ле Пен набрала майже 20%. Австрійська партія свободи на парламентських перегонах у 2013-му отримала 21,4% голосів, а ще 3,6% – Альянс за майбутнє Австрії, що відколовся від неї за кілька років до того. Угорський ультранаціоналістичний «Йоббік» на виборах до вищого законодавчого органу своєї країни у 2014 році набрав 20,5%. Націоналістична «Велика Румунія» на піку своєї популярності завоювала на виборах до парламенту 19,5% голосів своїх співвітчизників (у 2000 році). Навіть у Росії шовіністична ЛДПР Владіміра Жиріновского отримувала в останні роки 8–12% симпатій електорату.

Однак, якщо розглянути ідеологію та історію українських націоналістичних політсил, виявиться, що власне неонацистські настрої в їхньому середовищі не є популярними. І досягнутими успіхами вони завдячували зовсім іншим складовим свого іміджу.

Недоеволюція «Свободи»

«Свобода» була створена ще 1991 року як Соціал-націоналістична партія України (СНПУ), однак залишалася малопомітною на загальнодержавному рівні регіональною політсилою аж ніяк не першої величини навіть у тих західних регіонах, де мала найбільшу підтримку. Однак після того як у 2004-му її очолив нинішній лідер Олег Тягнибок, вона зазнала суттєвих трансформацій, включно зі зміною назви, а рівень підтримки почав стрімко зростати, хоч і залишався до 2010 року нижчим за 1%. У 2007 році з партії внаслідок внутрішнього конфлікту пішла група відвертих расистів, які утворили Соціал-національну асамблею (СНА) та її воєнізоване крило «Патріот України». Тим часом «Свобода» Олега Тягнибока, в ідеологічному плані не відмовившись від класичних націоналістичних гасел, почала більше уваги приділяти соціальним питанням, що викликало бурхливі внутрішні дискусії в партійному середовищі.

Такі зміни, втілені у формі численних вуличних акцій на захист найманих робітників, проти незаконних забудов чи соціально-економічних ініціатив влади тощо, вкупі зі згаданим вище запитом частини суспільства на силову протидію біло-синім у парламенті й забезпечили «Свободі» результат на виборах 2012 року. Оскільки в попередніх електоральних кампаніях за неї не голосувало й 200 тис. виборців, тобто 0,3–0,8% тих, хто приходив на дільниці, то несподівано високий показник під час нових перегонів (понад 10%) потребує окремого пояснення. І воно не в тому, що помітна частина виборців підтримала тоді маловідому їй ідеологію «Свободи», а в тому, що цій партії дісталися голоси радикалізованого режимом Януковича протестного електорату.

Читайте також: Куди ведуть сліди російських кураторів нацизму

Доти їй вдалося значною мірою позбутися амплуа «неонацистів» і посісти натомість фактично монопольну позицію радикального захисника української мови та культури від наступу проросійських регіоналів (діяльність одіозного міністра освіти Дмитра Табачника, мовний закон Колесніченка – Ківалова, який створював умови для поновлення русифікації країни). Натомість опозиційний електорат був розчарований беззубістю помірковано демократичної опозиції, яка постійно перебувала в ролі жертви у Верховній Раді попереднього скликання й не змогла протидіяти узурпації влади Януковичем, його антидержавній політиці здачі національних інтересів путінській Росії.

Відтак ці виборці прагнули побачити в парламенті політсилу, принаймні позірно здатну чинити спротив нахабності правлячих на той час регіоналів. У даному випадку форма (демонстративний «радикалізм» і «епатажність») однозначно домінувала над змістом (ідеологія та програма). Коли сподівання не справдились, а ситуація в країні змінилась і «Свобода» ввійшла до урядової коаліції, де її дискредитували неефективні міністр оборони та генеральний прокурор, а також запідозрені в корупції міністри АПК та екології, більшість протестного, та аж ніяк не націоналістичного електорату в ній розчарувалась і рівень підтримки політичної сили обвалився більш ніж удвічі лишень за два роки: від 10,4% у 2012-му до 4,7% у 2014-му. І, за даними останніх соціологічних опитувань, цей процес триває.

Такий різний «Правий сектор»

Тим часом Євромайдан на своєму гребені виніс нову націоналістичну організацію – «Правий сектор». Цей громадський рух, пізніше перетворений на політичну партію, виник на самому початку революційних подій у Києві у листопаді 2013 року як ситуативне об’єднання радикально настроєних активістів правих поглядів. Ініціатором створення цієї структури була організація «Тризуб», але до неї ввійшли також УНА-УНСО (на базі якої способом перейменування на «Правий сектор» і було створено політичну партію ПС), «Патріот України», а також менші організації: «Карпатська Січ», «Білий Молот», «Чорний Комітет», «Комітет визволення політв’язнів» та окремі націоналісти й футбольні фанати.

Відтоді організація так і не стала монолітною структурою. На час протистояння на Майдані, а потім у зв’язку з необхідністю спротиву російській агресії дуже суттєві розбіжності в ідеології різних організацій вдалося відсунути на другий план, але вони нікуди не зникли. Тож у «Правому секторі» й досі чітко простежувалося співіснування принаймні трьох центрів впливу: «Тризуба», з якого, зокрема, вийшов нинішній лідер ПС Дмитро Ярош, УНА-УНСО та «Патріота України». Оскільки здебільшого ці організації представлені по країні місцевими осередками нерівномірно, це відобразилось у розподілі сфер відповідальності в межах «Правого сектору»: неформальним лідером і куратором Західної України був покійний Олександр Музичко (Сашко Білий) від УНА-УНСО, Східної – Андрій Білецький від «Патріота України».

Націонал-консерватизм «тризубівців»

З огляду на строкатість складу «Правого сектору» в його нинішньому вигляді 23 квітня 2015 року керівництво організації доручило активізувати на місцях ідейно-виховну підготовку підлеглих на основі документа, що має слугувати ідеологічною платформою внутрішнього згуртування. Таким чином, маємо справу не із зовнішньо-демонстративною програмою для зовнішнього користування, а із внутрішнім документом, який розкриває справжні ідеологічні засади: «Коротким ідеологічно-виховним курсом…». Оскільки він є спільним для ВО «Тризуб» та «Правого сектору», то відображає погляди саме першого й намагається поширити їх на весь рух.

Сам «Тризуб» був заснований у 1993 році як силове крило Конгресу українських націоналістів (КУН). Дмитро Ярош очолив його лише у 2007-му. Ідеологією організації (яка вважає себе орденом, а не партією) є консервативний націоналізм із серйозним акцентом на християнських ідеях: «Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму».

У «Короткому ідеологічно-виховному курсі…» однозначно засуджується й «націонал-соціалізм, який перетворював людину в звіра», й комунізм, «який творив безтямного раба». Фіксується також високий рівень релігійної та міжетнічної толерантності. «Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога… Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує... Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми». При цьому в «Тризубі» не ототожнюють поняття «нації» з «етносом», тим більше не йдеться про расистські погляди. Націю розглядають як «усвідомлену і дієву єдність людей, об’єднаних довкола ідеї свободи, що базується на етнічно-соціальному та духовно-культурному чинниках». Відтак фіксується відкритість для інтеграції в українське суспільство представників інших етнічних спільнот. «Наше ставлення до неукраїнців: побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за українську національну державу; толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за право бути господарями своєї долі на своїй землі; вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення».

Читайте також: Ульріх Шпек: «Позиція меншості в питанні російської агресії стала позицією більшості»

Водночас у програмі політичної партії «Правий сектор» проблемою, успадкованою ще з часів радянської окупації, називається «висока частка громадян, які, будучи нащадками в той чи той спосіб переселених сюди вихідців з інших регіонів СРСР, так і не сприйняли права українського народу на власну державність і далі орієнтуються на Москву». Відтак існує необхідність завершити національну революцію, метою якої є створення «національної держави», де «громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу».

Соціал-націоналісти

Зовсім інша ситуація з «Патріотом України». Організація була заснована у 2005–2006 роках у Харкові Андрієм Білецьким, нині більш відомим як ініціатор створення та командир добровольчого батальйону, а потім полку «Азов», і тодішнім заступником голови ВО «Свобода» з ідеологічних питань професором Олегом Однороженком. Після скандального розриву зі «Свободою» у 2007 році через власні расистські погляди «Патріот України» створив нову політичну структуру – Соціал-національну асамблею (СНА). На відміну від «Тризуба» й УНА-УНСО «Патріот України» і СНА є найближчими до неонацизму. Лідери та ідеологи Асамблеї визначають його як ідеологію, що базується на максималізмі, національно-расовому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого. Що ж до основної мети своєї доктрини, то її розуміють так: «…витворення замість купи розрізнених індивідуумів, механічно об’єднаних назвою «українці» та наявністю українського паспорта, Національної Надспільноти – єдиного біологічного організму, який буде складатися з Нових Людей – фізично, інтелектуально і духовно розвинутих осіб. З маси індивідуумів має постати Нація, а зі слабкої сучасної людини – Надлюдина».

Лідер «Патріота України» Андрій Білецький твердить, що «українці – це частина (причому одна з найбільших і найякісніших) європейської Білої Раси. Історична місія нашої Нації у це переломне сторіччя – очолити й повести за собою Білі Народи всього світу в останній хрестовий похід проти очолюваного семітами недолюдства». Етносоціальній та культурно-духовній концепції нації, яка має місце в того ж таки «Тризуба», Андрій Білецький протиставляє расовий підхід: «Весь наш націоналізм ніщо – замок на піску, без опертя на фундамент крові, фундамент Раси… лікування нашого Національного організму необхідно починати з Расового очищення Нації. І тоді в здоровому Расовому тілі відродиться здоровий Національний Дух».

Водночас зазначимо, що в регіонах Східної України, за які в «Правому секторі» відповідають люди з оточення Андрія Білецького, рейтинг цієї організації за результатами останніх виборів виявився значно нижчим від середньоукраїнських показників і коливався навколо 1% (від 0,6% у підконтрольних Україні районах Луганської області до 1,4% у Харківській). У складі організації дуже велика питома вага футбольних фанатів.

Маргінальність неонацизму в Україні

Популярність націоналістичних політсил викликана не стільки їхньою ідеологією, скільки сприйняттям їх як «людей дії» – часто радикальної в екстремальних умовах боротьби із зовнішнім агресором та реакційними представниками колишнього режиму Януковича всередині країни, які прагнуть реставрувати дореволюційні порядки й капітулювати перед Росією.

Показово, що під час останніх парламентських виборів у жовтні 2014 року до парламенту потрапили лише окремі лідери від націоналістичних політичних сил, які здобули підтримку виборців у одномандатних округах. Це переважно саме такі «люди дії». Останнє стосується, зокрема, й згаданого вище расиста Андрія Білецького. Він переміг із 31,8% голосів в одномандатному окрузі столиці зовсім не через те, що більшість виборців там підтримують його антисемітські погляди, а тому що був командиром добровольчого батальйону, який у критичних умовах стояв на захисті країни від зовнішньої агресії. Для порівняння: «Правий сектор» у його виборчому окрузі набрав лише 3%, всі націоналістичні сили – 10,4%. Інший представник ПС – Борислав Береза в сусідньому окрузі столиці отримав 29,4%, а «Правий сектор» там-таки – 3,2% (разом з іншими націоналістами – 9,7%), власне сам лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош виборов перемогу у своєму одномандатному окрузі на Дніпропетровщині, діставши 30,3%, а його політична сила там само здобула тільки 3,5%, разом з іншими націоналістами – 5%. Андрій Лопушанський із КУН отримав у своєму окрузі на Львівщині 32,1%, тоді як КУН там-таки – лише 0,24% (279 голосів), а всі націоналістичні сили разом – 9,4%.

Читайте також: Анатомія пропаганди

В усіх націоналістичних політичних силах присутні особи, що мають схильність до неонацизму, ксенофобії, антисемітизму, расизму. Однак на рівні офіційної ідеології організацій у більшості таких партій України ці ідеї не представлені або й повністю відкинуті. Відповідні ідеї етноконфесійної зверхності чи нетерпимості не здобули симпатій у нашому суспільстві, й націоналістичні політсили впродовж чверті століття незалежності тільки тоді мали шанс на політичну популярність і підтримку понад кілька десятих відсотка, коли виявляли здатність відмежуватися від такої ідентифікації.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено