Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 березня, 2015   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Росія як цивілізаційний виклик

Співпраця з Росією протягом століть була для України контрпродуктивною через вихідну нерівноправність і несиметричність відносин
Матеріал друкованого видання
№ 11 (383)
від 19 березня, 2015
Росія як цивілізаційний виклик

Тривалий час після здобут­­тя формальної незалежності в 1991 році українські політики й державні діячі страшенно соромилися просто відповідати на провокативні запитан­­ня російських пропагандистів, мовляв, від кого це, влас­­не, Україна унезалежнилася… Сказати правду вважалося гріхом неполіткоректності, тому верзли щось про якусь абстрактну імперію, до якої та ж таки сучасна Російська Федерація нібито не мала жодного стосунку, була, так би мовити, такою самою жертвою імперського деспотизму Москви (показово не згадуючи, що це місто існувало не лише як столиця СРСР, а й як столиця радянської Росії). Потім в ім’я ще більшої політкоректності замі­сть Москви почали в негативному контексті називати Кре­мль як таку собі пухлину в здоровому тілі російської столиці. Усі президенти України неодмінно публічно присягали на відданість ідеалам непорушної українсько-російської друж­­би. Навіть Віктор Ющенко свій перший візит як глава держави здійснив саме до Біло­кам’яної…

23 роки незалежності в Україні велася всеосяжна і невтомна пропаганда необхідності, бажаності й корисності співпраці з Росією. Звісно, на підтримку цієї (дуже м’яко кажучи!) неочевидної тези наводилися не надто переконливі історичні та культурологічні аргументи: про «спільне корін­­ня», про горезвісну «спільну колис­­ку», про «дніпровську купель» часів першохрестителя Володимира і т. ін. Водночас негативні факти і приклади взагалі на офіційний рівень не допускалися, їх вилучали з державного дискурсу як «націоналістичні».

Цікаво, що «націоналіст» Ющенко закликав російський бізнес активно працювати в Україні (ніби той потребував його закликів), геть не усвідомлюючи його специфіки й особливих зв’я­зків із РФ. Результатом цієї 23-річної «друж­би-жуйки» стали тотальне насичення України російською агентурою, консолідація потужної кремлівської п’ятої колони, цілковита руйнація зсередини Зброй­­них сил України, спецслужб, МВС, усього державного апарату України аж до найвищих щаблів влади. Не варто забувати про ґрунтову русифікацію інформаційного простору і громадських настроїв щонайменше на половині території держави.

Проникнення Росії в Україну повинно бути принаймні не легшим, аніж її проникнення в Польщу чи Швецію

Всі лідери України чомусь абстрагувалися від очевидного факту, що не тільки Кремль, а й широкий російській загал весь час після 1991 року не вважав українців нацією, а Україну державою, будучи переконаним, що це тимчасове явище, історична випадковість і згодом наша країна повернеться до статусу російської губернії, а в найгіршому разі номінально окремої, але насправді тотально залежної від Москви псевдодержави. Для досягнення цієї мети Кремль не втомлювався висувати нові й нові ідеї «інтеграції», «спільного економічного, духовного, геополітичного, освітньо­­го, законодавчого простору». Зокрема, у культурній сфері глобальна ата­­ка на Україну російського телебачення, шоу-біз­­несу, книговидання і газет-жур­­налів мала на меті довести українців до такого стану, коли б вони втратили здатність розрізняти, де своє, українське, а де чуже, російське, і хто вони самі є…

Російська сторона мала змогу всебічно впливати на Україну без аналогічних можливостей з боку нашої держави. Це практично завжди була вулиця з однобічним рухом. Відносини між колонією і метрополією рідко бувають іншими. Росія (влада і соціум) ніколи не сприймала Україну як щось рівноцінне собі, хоча насправді Україна погано вписувалася в загальноімперський контекст, бо мала інший геополітичний і цивілізований вектор, простіше кажучи, була суспільством іншого типу. Ці відмінності виявилися ще в давнину. Є цікава стаття Георгія Вернадського (яко­­го на Заході називали «патріархом російських істориків»), сина першого президента Академії наук України Володимира Вернадського, «Два подви­­ги Олександра Невсь­ко­­го», що висвітлює історичні передумови постійних і закономірних конфліктів Росії із Заходом і природного тяжіння України до Заходу. Як відомо, російський князь у період монгольського завоювання відмовився від боротьби проти Сходу, став найвідданішим васалом імперії Чинґісхана, і сам завдяки побратимству з ханом Сартаком увійшов як свій до дому Чинґізидів. Олександр захищав монголів від Європи. За 250 років перебування території нинішньої центральної Росії у складі імперії Чинґіза там сформувалися норми і методи державного управління, специфічна політична культура, ку­льт жорсткої та деспотичної влади, обожнення брутальної сили тощо.

Відомий борець проти українства на початку ХХ століття Пьотр Струве стверджував: «Ос­­­нова формування російської нації – це московське самодержавство плюс татарські впливи».

А московський публіцист 80-х років ХХ століття Вадім Кожинов казав: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чинґізидів!».

Читайте також: Кремлівський блок. Як працює російське лобі в Україні

   У межах цієї імперії формувалася російська еліта, значна частина якої походила від еліти улусу Джучі (це найзахідніша частина великої Монгольської держави, а Джу­­чі – онук Чинґізхана). У 1978 році в друкарні Московського університету вийшла монографія професора Баскакова «Русские фамилии тюркского происхождения». Прочитавши її, можна переконатися, що це представники давніх тюрко-монголь­сь­ких родин: Бєклємішеви, Бутурліни, Булґакови, Аракчєєви, Ромодановскі, Єпанчіни, Ростопчіни, Шерємєтьєви, Ізмайлови, Мусіни, Юсупови, Вєльямінови, Урусови, Кутузови, Тємірязєви, Алаб’єви, Рахманінови, Плєхано­­ви, Аксакови, Тарханови, Турґєнєви, Буніни, Баталови, Уварови та ін. Ці родини становили 70% російської аристократії. Вони відіграли велику роль у формуванні Московії як держави та цивілізації. Філософ, киянин Микола Бердяєв (також, до речі, носій прізвища тюркського походження) написав про цю добу так: «Московський період був найгіршим періодом у «російській історії», найбільш задушливим, найбільш азіатсько-татар­ським за своїм типом». Ось саме тоді відбулася в 1654 році зустріч цих двох різних цивілізацій. Якщо Україна на той час мала академії, колегіуми і, за твердженнями іноземців, майже суцільно письменне населення, то ситуація в Росії була протилежною. Як зазначав у ХІХ столітті російський імператорський академік Пипін, оцінюючи духовну атмосферу Московії: «Церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння». У Переяславі українські козаки, присягаючи московсь­кому цареві, зажадали, щоб його представник боярин Бутурлін від імені царя присягнув їм. Вони звикли до взаємних присяг із королем Речі Посполитої, бо почувалися рівноправними юридичними суб’єктами, що є нормою в європейській (і взагалі західній) правовій традиції. Саме завдяки цій традиції в США були можливі судові процеси на кшталт «Містер Сміт проти Сполучених Штатів Америки», причому містер Сміт міг виграти процес і отримати компенсацію від держави, бо Сміт і США – рівноправні юридичні суб’єкти. А тепер спробуй­мо в СРСР уявити судовий процес «Товариш Іванов проти Союзу Радянських Соціалістичних Республік». І де опинився б той Іванов? Правильно, у найближчій лікарні для душевнохворих.
Козаки не зрозуміли, що мають справу із зовсім іншою цивілізацією і ментальністю. На їхні вимоги боярин-московит відповів: «Наш цар самодержець і своїм холопам не присягає». Ось так вільні козаки за кілька хвилин перетворилися на холопів. Звісно, були в 1654 році підписані Березневі угоди, але до договорів Москва завжди ставилася цинічно, шануючи їх лише в тому випадку, якщо вони не заважали діяти свавільно.

Усе залежало не від якості юридичних норм, а від наявності реальної сили Москви начхати на договір. Там ще більш-менш могли зважати на таке-сяке дотримання домовленостей зі своїми, а обдурити чужого – то свята справа, воєнна хитрість, як полюбляли казати полум’яні прихильники україн­­сько-російської друж­­би з Партії регіонів: «Лоха нє кінуть – сєбя нє уважать». Такого штибу прак­­тичні «поняття» успішно заміняли собою закон в умовах фундаментального владного деспотизму й абсолютного юридичного нігілізму, коли жоден індивід не міг бути впевненим щодо дотримання його прав. Така ситуація впадала в око іноземцям.

Читайте також: Між декларацією та дійсністю. Чого очікувати від Мінська-2

У ХVІІ столітті Україну та Росію відвідали Антіохійський православний патріарх і його секретар Павло Алепський, який залишив цікаві спогади. Ось що він писав про життя в Москві: «Жит­­тя москалів дуже зв’язане, та ніх­­то з чужинців не може зносити цього і людині все здається, ніби вона у в’язниці. (…) Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них». Зовсім інші почуття в цих уродженців Сирії викликала Україна: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні  ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним… Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!». Українська ментальність протягом усієї історії робила вельми проблемним існування українців під будь-якою російською владою саме через її глибоко антиєвропейський і в цьому сенсі антиукраїнський характер. Адже українці пам’ятали, до якої цивілізації і до якого культурного світу вони належать.

Недарма козацький літописець Самійло Величко стверджував: «Страна наша європейська і не забула свого минулого і з гордістю про нього згадувала…» Для української нації дуже важливо усвідомлювати, чим саме і наскільки вона відрізняється від сусідньої іншої нації та цивілізації. Це набуває величезного значення саме зараз, коли Росія всту­­пає в особливу і дуже загрозливу для нас стадію розвитку, про яку писав російський філософ і православний священик Ґєоргій Фєдотов: «Для самої Росії насильницьке продовження імперського буття означало б втрату надії на її власну свободу. Не може держава, що існує терором на половині своєї території, забезпечити свободу на другій половині. Як за московських царів самодержавство було ціною, що сплатили за експансію, так фашизм є єдиним устроєм, що здатен продовжити існування каторжної Імперії. Звісно, ціною подальшого придушення її культури».

Похмуре пророцтво Ґєоргія Фєдотова щодо фашизму в сучасній Російській Федерації вже реалізувалося. А отже, українцям залишається тільки зміцнювати стіни своєї хати, де «своя й прав­­да, і сила, і воля». Щоб зберегтися, Україна має перестати бути прохідним двором для східної цивілізації, полігоном для її геополітичних і воєнних експериментів.

А це передбачає певну закритість, контрольованість і від­­пірність. Проникнення Росії в Україну повинно бути принаймні не легшим, аніж її проникнення в Польщу чи Швецію. Виконати це завдання зусиллями лише влади, МВС, СБУ тощо неможливо. Потрібна духовна мобілізація всього су­спільства, що має зробити висновки зі страшних уроків 2014–2015 років. І ще. Потрібна докорінна зміна еліт, що нині в Україні досі зберігають відчутний присмак постколоніальності, ментальної залежності від Кремля, а отже, не здат­­ні вести справді суверенну політику захисту національних інтересів. Через те їхня театральна проєвропейська риторика не мо­же не викликати скептицизму. Досить лише згадати заклик Арсенія Яценюка (під час його президентської виборчої кампанії) розбудувати «єдиний геополітичний простір від Ужгорода до Владивостока», постійні спроби Петра Порошенка «домовитися» з російським агресором, ясна річ, на шкоду інтересам України, намагання поєднати війну проти Путіна з торгівлею з ним…

Читайте також: Як позбутися «турґєнєвскіх баришень»

  Із такою верхівкою на чолі Україна має не дуже багато перспектив європейського розвитку, проте це дає підстави Кремлю сподіватися на капітуляцію нашої країни. Не знаю, чи вдасться прем’єрові збудувати стіну на кордоні з РФ, але найміцнішою стіною є патріотичний керівний клас, який нині в нас лише почав формуватися на східному фронті та у волонтерських осередках.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чому і як між собою пов’язані питання існування й легалізації приватних музейних колекцій та міжнародна репутація України
    28 серпня, Ганна Трегуб
  • Присутність американських солдатів на чужій землі стає дедалі контроверсійнішою
    28 серпня, The Economist
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено