Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 лютого, 2015   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Між декларацією та дійсністю. Чого очікувати від Мінська-2

Широкий загал добре поінформований про факт укладення угод щодо перемир’я та про більшу чи меншу частину їх пунктів, але мало обізнаний із підводними каменями, які роблять домовленості нежиттєздатними.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015
Між декларацією та дійсністю. Чого очікувати від Мінська-2

По-перше, 12 лютого в столиці Білорусі було підписано два окремі документи. І жоден із них не є чимось новим. Ідеться хіба що про уточнення, певну конкретизацію попередніх, вересневих статей та фіксацію їх підтримки главами чотирьох держав.

Декларація президентів України, Франції, РФ та канцлера Німеччини на підтримку «Комплексу заходів з виконання Мінських угод» визначає, що всі четверо схвалюють цей документ і підтримують його реалізацію, але не беруть на себе жодних зобов’язань щодо виконання. Водночас сам «Комплекс заходів» через неприйнятність прямих переговорів між Україною і терористами, а також через небажання Росії визнавати себе стороною конфлікту й відповідати за дії останніх підписаний представниками «ДНР» та «ЛНР» спільно з екс-президентом Леонідом Кучмою.
Як наслідок – ні з кого спитати за невиконання домовленостей, бо ж ані з Україною, ані з державами ЄС ватажки «ДНР» та «ЛНР» жодних угод не підписували й зобов’язань на себе не брали, а Москва стверджує, що не є стороною конфлікту і може лише звертатися до них із рекомендаціями та закликами.

По-друге, кожна сторона наполягає на власному баченні основних моментів імплементації, без яких не збирається виконувати бажання протилежної.

ЄС та Україну цікавлять насамперед такі пункти: 1) припинення вогню (наразі виконується неповною і щодень меншою мірою); 3) забезпечення ОБСЄ ефективного моніторингу припинення вогню та відведення важкого озброєння (терористи перешкоджають виконанню);

6) звільнення та обмін усіх полонених на основі принципу «всіх на всіх» найпізніше на п’ятий день після відведення важких озброєнь (під сумнівом через неповні відведення та припинення вогню); 9) відновлення урядом України у всій зоні конфлікту цілковитого контролю над державним кордоном.

Останній пункт повністю нівелюється нав’язаним терористами уточненням, що цей процес має завершитися лише до кінця 2015 року і тільки після конституційної реформи та децентралізації в Україні, до того ж «у консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей». Що такого консенсусу не буде, свідчить недавня публічна заява ватажка терористів із «ДНР» Олександра Захарченка про «створення власної прикордонної служби» й відсутність намірів пускати на «свій» кордон українців.
Нарешті, абсолютно декларативним видається і 10-й пункт «Комплексу заходів», що передбачає «виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ». Адже, доки РФ заперечує саму присутність своїх військ, вимагати їх випровадження неможливо.

Своєю чергою, Росію і терористів цікавили зовсім інші пункти, й саме на їх виконанні ті наголошували після підписання угоди.

Зокрема, це пункт 2, що передбачає відведення всього важкого озброєння обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки завширшки мінімум 50, 70 та 140 км для артилерійських систем різної потужності протягом 14 днів. Це мало дати змогу терористам продовжити повзуче захоплення нині звільнених від них територій Донбасу в межах логіки «мінімальних утрат», як вони зробили це з попередньою «буферною зоною», передбаченою вересневими домовленостями.

Читайте також: Світ про Україну: Якщо перемир'я на Донбасі не буде, "стратегічне терпіння" Обами вичерпається

Окрім того, мова про пункт 4, згідно з яким у перший день після відведення слід почати діалог про модальності організації місцевих виборів. Не пізніше ніж через 30 днів має бути ухвалена постанова Верховної Ради із окресленням території, на яку поширюється особливий режим відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей».

Здобутком Києва тут стало визначення, що такі електоральні перегони мають відбуватися відповідно до нашого законодавства й, зокрема, Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», а також на основі лінії, зафіксованої Мінським меморандумом від 19 вересня 2014 року. Однак терористи вже заявили, що голосування може бути проведено лише за їхніми законами й жодні українські партії не балотуватимуться.

Пункт 12 дає терористам підстави сподіватися, що вони вплинуть на зміст закону про місцеві вибори в підконтрольних їм районах, адже передбачає таке: «…питання, що стосуються місцевих виборів, будуть обговорюватися й узгоджуватися з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої контактної групи. Вибори будуть проведені з дотриманням відповідних стандартів ОБСЄ при моніторингу з боку ОБСЄ».

Пункт 5 обіцяє помилування та амністію терористам у результаті запровадження закону, що забороняє переслідування й покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбувалися в окремих районах Донеччини та Луганщини. Українська сторона вже заявила, що амністія не торкнеться тих, хто убивав і катував. Це викликало публічний протест російських офіційних осіб та самих терористів як спроби ревізії мінських угод і неприйнятне уточнення.

Пункт 8 стосується такого важливого для терористів аспекту, як припинення блокади захоплених ними територій та фінансування з бюджету України. Він передбачає «повне відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати (надходження і доходи, своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України)». Президент Порошенко вже заявив, що про відновлення фінансування може йтися лише після проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства, до чого не готові, своєю чергою, терористи.

Нарешті, «Комплекс заходів» та пізніше висунуті терористами з «ДНР» і «ЛНР» додаткові вимоги свідчать, що вони готові погодитися на формальне визнання суверенітету України лише за умови, що «зможуть змінити її саму» під себе, а насправді під плани Путіна.

Так, пункт 11 висуває як передумови для відновлення контролю Києва над кордоном із РФ набрання чинності до кінця 2015 року новою Конституцією. Вона має зробити «ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених із їх представниками), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей до кінця 2015 року».

Водночас уже після формального перемир’я в заяві представників «ДНР» і «ЛНР» на переговорах у Мінську Дениса Пушиліна та Владислава Дейнего сказано, що будь-яка спроба руху України «у бік НАТО або будь-якого іншого антиросійського військового союзу неприйнятна для нас. У такому разі ми негайно перервемо взаємодію з Києвом і будемо вважати Мінські домовленості нік­чемними». Водночас висунуто вимогу поширення «усіх норм економічного розвитку, які ми обговорюємо», й на інші території держави.

Наслідки

Отже, в підписаних у Мінську документах забагато суперечливих формулювань, що допускають різні тлумачення. У них безліч взаємозалежних зобов’язань, які дозволяють кожній зі сторін їх ігнорувати, коли це їй вигідно, посилаючись на незадовільне виконання інших пунктів угоди.
На Київ накладено низку зобов’язань щодо термінів реалізації. Водночас найважливіші зобов’язання Москви й терористів (відновлення українського контролю над кордоном та виведення військ) або ж мають бути реалізовані після решти пунктів, або й узагалі бачаться невизначеними. У найкращому разі від них можна очікувати тимчасового відносного припинення вогню та часткового обміну полоненими (адже нюансів зі списками і т. ін. ніхто не скасовував). В ідеалі вони вкотре переконають західних лідерів, що з Путіним домовлятися немає сенсу.
Негативним наслідком підписання Мінських угод стало для України фактичне надання можливості терористам левову частку сил і важких озброєнь сконцентрувати на Дебальцівському плацдармі, методично нищачи тамтешнє українське угруповання. При цьому Україна не могла перейти в масштабний наступ, щоб зняти блокаду Дебальцевого, адже в такому випадку саме вона стала б формальним порушником переми­р’я. У результаті Дебальцеве довелося таки здати, хоч на щастя воно і не стало котлом і вдалося вивести звідти основну частину військ та техніки.
Разом із тим ситуація для самої РФ навіть покращується. Корекція цін на нафту дала їм змогу зрости від січневих мінімумів більш як на третину. Основний російський сорт Urals наближається до $60 проти $43 іще місяць тому, хоча це все ще й набагато нижче за $110, які він коштував улітку. Рубль зміцнів на 10% (від 70 до 63 руб. за $1 станом на 16 лютого) проти січневих мінімумів. Це створює негативну базу порівняння із ситуацією в Україні, де гривня за аналогічний період подешевшала майже на 25%, а курс рубля наразі більш як у 1,7 раза вищий відносно української нацвалюти, аніж був рік тому.

Читайте також: Повний текст документів, ухвалених на переговорах в Мінську

Це допоможе Путіну організувати другий фронт внутрішньої дестабілізації нашої країни в середньостроковій перспективі. Понад те, для зменшення дефіциту бюджету вітчизняна влада замість залатати дірки, через які він так чи так утрачає десятки мільярдів доларів щороку, пообіцяла масштабно знизити реальні доходи громадян. Лише офіційна інфляція планується цьогоріч на рівні 33% (рік до року), хоча реально буде значно вищою, натомість соціальні стандарти й доходи, принаймні до кінця 2015-го, будуть заморожені для абсолютної більшості людей, що призведе до падіння рівня життя в півтора раза, а то й удвічі.

Однак, попри проблеми, пов’язані з Мінськом-2, слід визнати, що в реаліях, які були напередодні зустрічі, українська сторона не могла розраховувати на більше. Якби перемир’я не було укладено на тих умовах, на яких його підписали 12 лютого з відтермінуванням припинення вогню до 15-го, Україна могла б зазнати значно більших утрат, а російські війська просунутися ще далі.

Причина в переважанні наразі на Заході мюнхенських настроїв, його націленості на вмиротворення Путіна та страх надати Україні реальну підтримку. Суть угод 12 лютого з погляду ЄС після їх укладення досить влучно сформулював президент Франції Франсуа Олланд: «Досягнуті в Мінську домовленості стали полегшенням для Європи й надією для України». Адже, якби Путін не погодився на перемир’я в Мінську, Брюссель мав би запровадити нові санкції, для чого довелося б вести складні переговори із Грецією та іншими країнами ЄС, що перебувають під впливом Кремля. Крім того, є проблеми у ключових державах Євросоюзу. Підписант з українського боку угод із терористами Леонід Кучма за результатами зустрічі в Мінську зазначив, що хотів би побачити активнішу позицію європейців, які під тиском представників бізнесу своїх країн, який зазнає збитків від санкцій проти РФ, хочуть якнайшвидшого досягнення домовленостей.

Позиція сторін

Саме із цієї причини, попри очевидне, демонстративне недотримання терористами досягнутих у Мінську 12 лютого домовленостей, Захід досі не зреагував адекватно.

У спільній заяві лідерів Великої сімки щодо ситуації в Україні та мінських домовленостей напередодні перемир’я було зазначено, що «G7, як і раніше, готова вжити відповідних заходів стосовно тих, хто порушить Мінський пакет, і особливо тих, хто не дотримується режиму припинення вогню». Очільник МЗС України Павло Клімкін заявив у ніч на 15 лютого: «Якщо друга хвиля мінських домовленостей... не буде імплементована, я очікую надзвичайно жорсткої реакції всього цивілізованого світу.
І я маю на увазі не тільки санкції». Глава МЗС Франції Лоран Фабіус в інтерв’ю співвітчизникам-журналістам заявив, що Росія відповідатиме за зрив угод навіть у разі, якщо формально їх порушуватимуть бойовики. Проте поки що можна припустити, що до жорсткіших дій Захід лише дозріває. Його публічна реакція свідчить про прагнення не бачити очевидних речей або заперечувати їх суть.

Уже в перший день «тиші» зафіксували 112 обстрілів із боку бойовиків. 88 разів терористи завдавали ударів по Дебальцевому та навколишніх селищах, використовуючи практично всі види зброї. За даними прес-центру АТО, інтенсивність обстрілів на дебальцівському напрямку 15 лютого навіть зросла порівняно з попередніми днями. Однак терористи вели обстріли й інших українських позицій на Луганщині (в районі Попасної та Золотого) та на схід від Маріуполя. Яскравим прикладом того, що йдеться не лише про район Дебальцевого, став обстріл 15-го числа з мінометів недалекої від нього Новотошківки, коли там роздавали гуманітарну допомогу. А від 16 лютого почалися атаки й на донецькому напрямку. Однак того дня Майя Косьянчич, офіційний представник глави дипломатії ЄС Федеріки Моґеріні, заявила, що припинення вогню на Сході України відповідно до мирних домовленостей, незважаючи на низку інцидентів, дотримується.

Читайте також: Дипломатичний квест

Олександр Захарченко публічно оголосив ультиматум нашим військовим: організовано покинути Дебальцеве без зброї і техніки, заявивши: «…якщо київська влада не дотримуватиметься умов мінських угод, ми відіб’ємо у противника Маріуполь, а коли це буде зроблено, то кинемо всі свої сили на те, щоб узяти Харків. …Я в Мінську казав і зараз кажу, що територія ДНР – це територія Донецької області. Якщо не будуть виконані наші вимоги щодо фактичної незалежності, ми заявимо, що вся територія Донецької області наша».

Коментуючи недотримання режиму тиші на Донбасі, речник Путіна Дмітрій Пєсков заявив, що «Росія – це країна, яку покликали сторони конфлікту. Це країна, яка закликала сторони конфлікту підписати комплекс заходів із виконання мінських домовленостей. Але Росія не є стороною, що виконує цей комплекс заходів. Це країна, яка виступає гарантом, яка виступає із закликом, але, безумовно, це не сторона, яка повинна виконувати дії для цього. Ми просто не можемо цього робити фізично, тому що Росія не є учасником конфлікту». У такий спосіб кремлівський лідер намагається довести Заходу та Україні, що без прямих домовленостей із «ДНР» та «ЛНР» результату не буде, адже він може лише рекомендувати, але не наказувати. А «республіки» можуть і не прислухатися. Тож потрібні прямі переговори з ними й прямі домовленості.

Кубинський варіант

Змінити ситуацію може хіба що відмова Заходу від мюнхенських мірок та перехід до логіки доктрини стримування (див. більше Тиждень, № 30, 38/2014). Москва має бути поставлена перед фактом готовності Заходу надати Києву стільки оборонної зброї, скільки він зможе «перетравити», піти на будь-які санкції аж до цілковитої торговельно-економічної та фінансової блокади з арештом усіх державних і приватних активів російських фізичних та юридичних осіб. Відтак Путін має дістати прозорий натяк: якщо Кремль наважиться на пряме або приховане, але повномасштабне вторгнення, Захід готовий і до прямої військової (у вигляді підтримки авіацією, персоналом для високоточної зброї тощо) допомоги Україні.

Нав’язувані Росією та прихильниками мюнхенського підходу на Заході ідеї «фінляндизації» України, гарантій проти її вступу до НАТО, повноцінного членства в ЄС тощо не здатні стати основою довгострокового вирішення проблеми. Це буде лише додатковим вікном можливостей для того, щоб Путін задіяв увесь арсенал заходів із метою повернення впливу над Україною, наприклад коли електоральний маятник гойднеться в бік лояльнішої до РФ політичної сили.

Натомість в історії ХХ століття є більш підходящий приклад, який міг би бути використаний для стабілізації ситуації в Україні без її відтермінованої здачі Путіну. Йдеться про сценарій виходу із Карибської кризи, коли в обмін на певні гарантії нерозміщення наступальної зброї в «підчерев’ї» США – на Кубі – Вашингтон усе-таки погодився визнати, що ця країна залишиться у сфері цілковитого політичного й економічного впливу СРСР. Так само сьогодні, підвищивши ставки й продемонструвавши готовність до боротьби за Україну, якщо не Путіна, то його більш помірковане оточення можна й потрібно змусити визнати, що Київ має право на вступ до НАТО чи іншого стратегічного військового альянсу з Вашингтоном, не кажучи вже про набуття членства у ЄС, і залишитися в західній орбіті. Однак натомість можуть бути надані гарантії нерозміщення в Україні ядерної зброї чи, скажімо, американської системи ПРО.

У будь-якому разі в середньостроковій перспективі ефективно зупинити експансію Кремля можна лише завдяки жорсткій позиції, а робити це так чи так доведеться, бо Москва сама не зупиниться ані в Україні, ані в Латвії чи Естонії, ані навіть у Польщі чи на Балканах. Аналогії між путінським та гітлерівським реваншизмом дедалі очевидніші, як і настрої в суспільстві нацистської Німеччини кінця 1930-х та путінської Росії 2015 року (див. більше Тиждень, № 12, 36, 42/2014). У Росії агресивно невдоволені не існуванням України або ж перебуванням у її складі (як і в складі Латвії чи Естонії) російськомовних районів, а самим світовим порядком. І ЗМІ, і політики РФ включно з діячами найвищого рівня, а також офіційні доктринальні документи (див. більше Тиждень, № 26/2014, № 4/2015) чітко визначають намір зламати наявний світоустрій. І зробити це без великої гарячої війни чи принаймні агресивного наступу в межах другої холодної неможливо.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено