Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 лютого, 2015   ▪   Михайло Басараб   ▪   Версія для друку

Розхитати владний картель

Зважаючи на те що спостерігаємо довкола, держава і далі бовваніє в лещатах бетонних і беззмістовних шаблонів про «відкриту владу», «економічні реформи», «євроінтеграцію» тощо. Спритність будь-якої наступної влади полягає у вмілому маніпулюванні такими заготовками
Матеріал друкованого видання
№ 5 (377)
від 5 лютого, 2015
Розхитати владний картель

Біжимо на тренажерній біговій доріжці – виснажуємося, ніби вдосконалюємося, але лишаємося на одному місці. Рік тому ми почали бігти швидше, але об’єктивації нашого руху так і не настало. Схожі відчуття в багатьох із нас. Громадянське суспільство інтенсивно пульсує, але нові правителі демонструють стару якість. Держава завмерла. Усі ми відчуваємо колосальний потенціал, але і далі дратуємося від колективної безпорадності. З вуст керівників держави ллється та сама словесна схоластика, яка одразу ж розчиняється в повітрі. У знеціненні ідей і завмиранні часу зацікавлені владні еліти, що мають зиск із доступу до ресурсів і виграють у такий спосіб час для власного збагачення.

СПРАВЖНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕАЛІВ У ПРОЦЕДУРАХ

Сучасний світ переживає якщо не кризу, то стагнацію цінностей. Можливо, згрішимо перед аксіологічною гілкою філософії, але, коли спостерігаємо за всім довкола, здається, що твердження Дюркгейма чи Вебера про те, що цінності є основою суспільних систем, сьогодні неактуальне. Прилизані за довгі століття до еталонної форми ідеали й номінальні норми нерухомо муміфікуються у скляній колбі. Це, до речі, не лише про Україну. Політична ідеологія – то лише предмет академічної політології, але аж ніяк не інструмент реальної політики.
У «реальнополітичному» дискурсі щодо найкращого суспільства ідеологічна дискусія є радше правилом хорошого тону, ніж дієвим інструментом.

Позірна конкуренція ідеологій лише додатково вказує на умовність розбіжностей між ними, а фактично утверджує забронзовілий консенсус «різних» і «полярних» уявлень про суспільний ідеал. Цілком очевидно, що відбулася «бюрократизація» ідеологій. Політичні еліти навмисно імітують ідеологічну полеміку й фокусують на ній суспільну увагу. За палкими дискусіями навколо муміфікованих бутафорій надійно ховаються реальні егоїстичні наміри еліт сповільнити соціальні ліфти й не впустити в систему прийняття рішень пересічного громадянина. Такий стан речей куди характерніший для України, ніж для держав розвиненої демократії.    

У знеціненні ідей і завмиранні часу зацікавлені владні еліти, що мають зиск із доступу до ресурсів

Реальний конфлікт інтересів, а відтак і справжні розбіжності в прагматичній політичній діяльності слід шукати не в музеї статичних цінностей, а в процедурах суспільно-політичної взаємодії. Це стосується різних вимірів, починаючи з глобального, у форматі ООН, і закінчуючи творенням осередків політичних партій. Саме процедура стала відображенням справжніх намірів і мірилом реальних цінностей політичних суб’єктів. Як приклад – тема електронної демократії. Вона справді робоча, а не формальна, бо її предметом є питання удосконалення процедур суспільно-політичної взаємодії, а не балачки про ідейні атрибути. Тільки через свою непідробність ця тема стала справжнім водорозділом у дискусії між громадянським суспільством і політичними елітами. Електронна демократія об’єднує громадян, бо через відкрите урядування реально сприяє зростанню їхньої ваги в адмініструванні держави. Разом із тим готовність до впровадження механізмів електронного урядування є найкращим тестом на відповідність (або невідповідність) правлячих еліт у будь-якому закутку світу. Поясніть, будь ласка, де в цій дискусії місце для ліберальних, консервативних, соціалістичних чи націоналістичних ідеалів? Електронна демократія спокійно живе і впроваджується без них.  

Критерієм релевантності будь-якої пропозиції сучасного політичного суб’єкта суспільству є процедурний, а не номінально-ідейний її вимір. Від усіляких «ізмів» давно нудить, а остаточну думку про партії чи політиків прагнемо формувати не за виборчими гаслами або бутафорними партійними програмами, а за їхніми реальними вчинками.     

Бажаючи поліпшити умови свого життя, громадянське суспільство має нав’язувати владним елітам обговорення власне механізмів, а не декларацій, за допомогою яких людина поступово інтегруватиметься в систему урядування державою. Лише таким чином ми змусимо політичний істеблішмент розконсервуватися й стати відповідальнішим.

Читайте також: Олександр Черненко: «Нове виборче законодавство має бути ухвалено не пізніше ніж у травні»

Про готовність політичних суб’єктів змінювати наше спільне життя на краще передусім мають свідчити принципи і правила їхньої внутрішньої самоорганізації. Натхненник ісландської революції 2008 року Торфасон дотепно радить політичним діячам і громадським активістам самим працювати за правилами омріяного суспільства, яке вони прагнуть змонтувати. Це найкращий прототип того майбутнього, яке кожен із них здатен створити.

Безумовно, згодом відносно швидко нашу державу порятує хіба що вмілий і відчайдушний гарант Конституції, він же верховний головнокомандувач. Утім, виплекати найдостойнішого, виштовхнути на капітанський мостик і підтримати його реформаторські починання здатне буде лише суспільство зрілих громадян, що добровільно послуговуватиметься принципами політичного сумління та взаємоповаги. Щоб реалізувати намічене, розрізнена енергія множини громадських активностей має витворити політичну синергію й через приклад власної самоорганізації у мультилідерстві та продуктивній діяльності розхитати закостенілий владний стан.
Українські політичні еліти, як уже зазначалося, не демонструють бажання якісних змін у державі. Архаїчні процедури їхньої внутрішньої взаємодії також не дають підстав сподіватися, що український владний пласт добровільно працюватиме над тим, щоб відкрити свої коридори і впустити громадянина в систему. Тож громадянське суспільство повинно шукати тонкі місця для розхитування владного картелю через демократичні процедури. Таким, зокрема, є інститут виборів. Заяви про відкритість влади мають набувати дедалі більшого сенсу в механізмах їх втілення в життя.

ВИБОРЧИЙ БАР’ЄР СТАНЕ МАРКЕРОМ ЗМІН

Здається, що під тиском громадськості й західних політиків владі не вдасться уникнути переходу до принципу відкритих партійних списків, коли окрім голосування за політсилу виборці матимуть можливість впливати на послідовність розміщення майбутніх депутатів у тому списку. Серед політиків зараз практично вже ніхто не наважується публічно критикувати відкриті списки. Хоча, може, багатьом старожилам владного Олімпу таке нововведення й не до душі, публічний консенсус із цього приводу є доконаним фактом. Зволікання із запровадженням відкритих партійних списків може стати вагомим приводом для суспільних невдоволень і негативної реакції Заходу. Окрім згаданої громадянське суспільство має домагатися ще двох іновацій до виборчого законодавства.

Перше. Необхідно надати можливість безперешкодно користуватися своїм виборчим правом українським громадянам, що на момент виборів тимчасово проживають за кордоном. Щонайменше йдеться про спрощення обліку виборців за межами України й відкриття значно більшої кількості дільниць хоча б у державах із численними українськими громадами.

Зважаючи на те що багатомільйонна українська трудова міграція оформилася в окремий соціальний кластер, було б справедливо, щоб ця спільнота дістала й свою квоту в українському парламенті. Особливо якщо нова виборча система передбачатиме окремі регіональні списки партій. У такому разі один із таких списків мав би формуватися окремо для закордонного округу. Ініціатива не буде українським ноу-хау. Окремі квоти в національному парламенті для громадян, які проживають за кордоном, практикують деякі європейські держави з великою еміграцією. Приміром, така норма передбачена виборчим законодавством Італії та Хорватії. Часто голоси закордонних виборців мають вирішальне значення для перемоги проєвропейських політиків у себе на батьківщині. Тільки останнім часом такий електорат гарантував першість проєвропейським кандидатам у президенти в Румунії та Хорватії. Виборці, що голосували за кордоном, нещодавно допомогли вберегти у новому молдовському парламенті зорієнтовану на інтеграцію з ЄС коаліцію. Надання українським громадянам кращих можливостей реалізувати виборче право за межами своєї батьківщини – це не лише виконання вимог Конституції України й шана найбільшим інвесторам в українську економіку, а й додаткова підмога проєвропейським і патріотично зорієнтованим політичним силам.

Читайте також: Борис Філатов: «Виплати за затриманих найманців – це був своєрідний тролінг»

Друге. Важливо скасувати виборчий бар’єр, що створить передумови для демонтажу владного картелю, пришвидшить прихід у владу нових людей і приплив свіжих ідей, наблизить простого громадянина до системи прийняття державних рішень.

Дехто зауважить, що виборчий бар’єр практикується в більшості демократичних держав. Водночас слід нагадати, що вперше така обмежувальна норма була застосована в повоєнній Німеччині, щоб не допустити повернення до влади неонацистів. Який це має стосунок до нинішніх політичних обставин? Бачиться так, що придуманий для зовсім інших потреб запобіжник використовується сьогодні з абсолютно іншою метою. Наприклад, для якнайдовшого утримання при владі правлячих еліт.  

У європейських судових інстанціях доволі часто розглядаються позови щодо порушення прав людини унаслідок застосування виборчого бар’єра. Подекуди від цього рудимента ХХ століття відмовляються. Приміром, у Нідерландах на виборах до національного парламенту виборчий бар’єр відсутній. Торік його скасували й у Німеччині – для виборів до Європарламенту.    

 
Що стосується України, то питання відмови від «прохідного цензу» є особливо актуальним. Для нас воно набагато актуальніше, ніж для європейських держав. І не лише в контексті порушення прав людини.

Якщо виходити з найпоширенішого експертного обґрунтування, що однією з основних функцій згаданої норми є стабілізація компромісу владних еліт, то це явно не для нас. Мало хто стверджуватиме, що Україна потребує консервації у владі нинішнього політичного класу. Навпаки, державі необхідні серйозні й стрімкі зміни, тож приплив у владні кулуари нової енергії буде цілком доречним. Зупинений час грає проти простих громадян і на представників управлінських та бізнесових кіл. Саме тому зміни цікавлять їх найменше. Системні перетворення потрібні нам, простим українцям. Еліти до останнього утримуватимуть розмаїті загороджувальні цензи для потрапляння у владу «з вулиці» й придумуватимуть нові, аби лишень ще на рік-два зберегти можливості одержувати корупційний зиск зі своєї посади. Скасування виборчого бар’єра має бодай якось почати розхитувати цю монополію на владу. На відміну від демократичних держав, в Україні соціальні ліфти їздять украй неохоче, а інколи й виходять із ладу, тому запровадження цієї норми виступить компенсатором поганих соціальних підйомників.   

ГОЛОВНІ СТЕРЕОТИПИ ТА ЇХ СПРОСТУВАННЯ

Важливо зупинитися на кількох дуже поширених стереотипах щодо негативного сприйняття ідеї нульового бар’єра. Йдеться саме про стереотипи, бо жодної аргументованої дискусії ці упередження не витримують.

Стереотип перший: до парламенту пройде безліч партій, а сесійна зала Верховної Ради буде подроблена на багато малих фракцій. У цьому випадку доведеться заспокоїти представників великих політичних проектів. Результати соціологічних досліджень зазвичай відображають реальні електоральні настрої до дня голосування. Йдеться про справжні опитування компаній із репутацією, а не про «технологічні» фейки. Отже, фахова соціологія переважно точно прогнозує результат голосування. Інакше в ній не було б сенсу.

Йдемо далі. Ні анкета, ні інтерв’юер під час опитування не попереджає респондента про виборчий бар’єр, а лише просить обрати зі списку запропонованих партій ту, за яку він має намір голосувати. Тобто фактор виборчого бар’єра не тисне на потенційного виборця в ході соціологічного дослідження, тож він довільно моделює своє волевиявлення на виборах. Що маємо на виході? Респонденти здебільшого віддають перевагу політсилам, що є лідерами перегонів. Імітована модель голосування переноситься на їхню поведінку в день голосування. Тому можемо стверджувати, що за нульового виборчого бар’єра з високою ймовірністю електорат переважно підтримає п’ять-шість найбільших партій, які сумарно наберуть 80% голосів (за результатами жовтневих позачергових перегонів до Верховної Ради). Менші політсили, які не набрали 5%, відповідно сукупно взяли б лише 20% голосів. Як бачимо, у шістки провідних партій усе одно було б зосереджено контрольний пакет мандатів і абсолютний вплив на сесійну залу. Разом із тим депутатський корпус куди більше відповідав би електоральним уподобанням суспільства. Для великих політсил створилося б додаткове конкурентне середовище, що стимулювало б їх до самовдосконалення і гнучкості, а отже, сприяло б демонополізації їхнього становища. Ймовірно, серед депутатів від менших партій, які отримали б парламентську трибуну, знайшлися б нові лідери, свіжі ідеї. Врешті-решт, це середовище додатково дало б таких необхідних у наш час політичних романтиків. Загалом ця конфігурація сесійної зали точно пішла б на користь українському політичному дискурсу й водночас не зашкодила б парламентській більшості сформувати коаліцію й уряд.

Читайте також: Брак поваги

Стереотип другий: через відсутність виборчого бар’єра до парламенту потраплять маргінали. Розвіємо цю оману завдяки елементарній арифметиці. Конституційний склад Верховної Ради – 450 депутатів, через це навіть за відсутності прохідного бар’єра всі охочі туди не оберуться. Щоб дістати можливість здобути одне місце в парламенті, кожна партія повинна буде все ж набрати певну кількість голосів. Щоб вирахувати достатню для одного мандата електоральну підтримку, варто поділити загальну кількість громадян, які взяли участь у волевиявленні, на кількість мандатів. Поділивши 16 млн виборців, що прийшли на дільниці у жовтні 2014-го, на 450, дістанемо понад 35 тис. голосів. Щонайменше стільки повинна буде набрати кожна партія, щоб отримати одне місце у Верховній Раді за стовідсоткової системи виборів за партійними списками. Для порівняння погляньмо на результати, із якими лідирували депутати-мажоритарники восени минулого року. Лише кожен п’ятий (!) переможець набрав у своєму окрузі більше ніж 35 тис. голосів. Невже це підстава вважати 80% мажоритарників маргіналами? У цих парламентаріїв такі самі повноваження та можливості, як і в «списочників». То чому більшість мажоритарників, які потрапили до ВР завдяки підтримці набагато меншої кількості виборців, ніж

35 тис., спокійно виконують конституційні обов’язки народного депутата України, а «списочник», обраний такою самою кількістю голосів, обов’язково буде маргіналом?

Прихильникам збереження виборчого бар’єра пообіцяємо, що колись можна буде повернутися до цієї норми. Однак той час настане тоді, коли в нас усе буде так добре, що усталення і якнайтриваліше продовження політичного компромісу еліт нас цікавитиме значно більше, ніж прихід до влади нових людей і поява свіжих думок. У той час ми якраз переходитимемо до парламентської моделі державного правління й розмірковуватимемо над тим, чи доцільно зберігати посаду президента України, адже попередній глава держави за дві каденції встигне провести стрімкі й ефективні реформи. Мегапопулярного лідера новітньої української нації проводжатимуть із посади зі слізьми вдячності десятки мільйонів співвітчизників. Він залишатиме наступникам величезну демократичну державу, що в надкороткі терміни стала регіональним лідером за темпами розвитку й перспективами зростання.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено