Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 грудня, 2014   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Шанс на вбивство

Хто вони – чиновники від культури, як функціонує державна культурна система й навіщо вона потрібна
Матеріал друкованого видання
№ 51 (371)
від 18 грудня, 2014
Шанс на вбивство

На зорі президентства Ющенка, коли суспільство, захоплене перемогою добра над злом, мліло в очікуванні чудесних перемін, авторові цих рядків довелося близько познайомитися з механізмом найвищого культурного відомства й дістати першу моральну травму від побаченого. Новопризначений міністр культури Василь Вовкун тоді тільки-но входив у суть справи й просто пломенів бажанням перетворити ввірене йому вщент прогниле відомство на щось дуже модернове. Він продукував плани й брав у помічники справж­ніх культурних монстрів. Здавалось, от-от усе вибухне яскравим сяйвом і коліщатка машини, самоочистившись від іржі та бруду, закрутяться в досконалому танці швейцарського годинникового механізму.

Але в народі кажуть: «Коли здається, треба хреститись». І це таки правда. Осіняти себе хрестом можна було починати, зустрівшися з будь-яким середньостатистичним працівником великого будинку. Хрестись – і не помилишся. Перший шок я відчув від спілкування із працівницею чи то прес-служби, чи то приймальні. Так чи інак, вона була серйозним чиновником міністерства й завжди, коли виникала потреба до неї звернутися, була зайнята грою в косинку на комп’ютері. Чому в косинку, з’ясувалося потім. Ця жінка просто більше нічого не знала про можливості ПК. Не здогадувалася навіть про існування внутрішніх дисків, на які можна скидати файли, і всі набрані нечисленні тексти зберігала на столі. Заради звільнення такої «перспективної» трудівниці міністр мав би пройти всі кола пек­ла й витратити чимало бюджетних грошей на всілякі компенсації. Тож є підозра, що навіть після відставки його та кількох наступників ця культурна пані досі обіймає свою посаду в міністерстві, а то й просунулася кар’єрними щаблями. Бо ж навряд чи хтось хотів би принципово бруднити руки, щоб позбутися такого цінного кадра.

Унікальна вітчизняна культура, безумовно, не має нічого спільного з усіма численними культуправліннями, якими кишить українська земля, а тим паче Мінкультом як вінцем чудернацького механізму. Там сидять звичайні чиновники, мало відмінні від своїх побратимів, що протирають штани в решті управлінь та міністерств, незалежно від профілю. Парадокс тільки в тому, що всі ці інстанції і, зокрема, міністерство якраз до культури мають найбільш безпосередній стосунок. І не лише тому, що освоюють її гроші. Так функціонує система держави…

Дні, місяці, тижні, проведені за чистим столом без жодних суттєвих обов’язків, можуть кого завгодно знищити й розчавити

Коли в країні вкотре заводять мову про зміни й навіть з’являється термін «жити по-новому», не впадаймо в ейфорію і не починаймо знову марити нездійсненним. Навіть коли ті, хто нагорі, і справді щось собі намріяли й цілком щиро вірять, що варто міняти країну, швидше за все, їхні поривання мають усі шанси залишитися не реалізованими. Бо ж не під силу людині змінити страшний механізм системи, котра впродовж століть живе своїм особливим життям і котру ніякі бурі, війни, епідемії і тоталітаризми ще не здолали.

Чим є, наприклад, управління культури в невеликому обласному центрі? У кращому разі це окремий будинок у середмісті з давно не ремонтованими інтер’єрами та фасадом, у гіршому – кілька кімнат на поверсі місцевого «білого дому». Там працює кількадесят людей, які приходять певної години на свою службу й ретельно стежать за наближенням кінця робочого дня. Вони ані хвилини не пересидять на місці, зате регулярно попивають каву або ж чай і ще регулярніше відлучаються на перекури. Дехто з них щоранку перевзувається в капці, щоб почуватись як удома, і впродовж дня вбиває час за плетінням светрів, читанням книжок тощо. Часто вони там і справді як у себе в хаті. Поруч усупереч закону нерідко працюють їхні близькі родичі (заборону вдається якимось чином обходити), облаштовано міні-кухню, і, будьмо відверті, там-таки минає добра половина їхнього марудного життя.

Декотрі забігають туди лише на годинку, в найкращому випадку сидять до обіду, а потім ідуть у справах і зникають до наступного ранку. Це активніші кадри, які, працюючи на державу, примудряються паралельно вести ще й власний бізнес. Дехто, щоправда, займається тим і на робочому місці, але це вже як кому зручно.

Читайте також: Як подолати дефіцит якісних кадрів у державному секторі

В обов’язки цих людей входить реагувати на спущені згори документи, запити чи прохання, і вони чемно реагують. Усе, що не вимагає витрат, залагоджується більш-менш вчасно, а що вимагає, те залягає у глибоких шухлядах чи десь зникає. Окрім того, вони мають стосунок до виділення чи розподілу коштів, але як функціонує цей механізм – глибока таємниця. Частина грошей згодом різними способами повертається у стіни тієї ж таки адмінбудівлі, але в них уже зовсім інший власник і відповідно зовсім інше призначення.

Там не знають, що таке комп’ютерна техніка, а тим паче електронний документообіг. Бо, хоча на відділ завжди є кілька комп’ютерів, більшість працівників не вміє і власне не прагне навчитися ними користуватися. Злі язики розповідають, що керівник одного з таких культурних департаментів, не тямлячи навіть клацати на друкарській машинці, досі пише документи від руки, зате дуже полюбляє посидіти перед монітором комп’ютера, позбавленого навіть клавіатури й мишки, вдаючи, ніби ретельно працює. У принципі, державним коштом цих людей можна навчити таких дрібниць, і це навіть передбачено, тільки їм того не треба. У них своєрідний погляд на ситуацію. Стан речей їх цілком задовольняє, і їхній успіх саме в усвідомленні власної сакральності й незамінності. Та найприкріше насправді не те, що все функціонує і відбувається саме так, що на це йдуть бюджетні гроші, що у віданні таких структур перебувають музеї, музичні школи, училища, театри студії і т. ін. Жахіття ситуації в тому, що ті цілком гарні середньостатистичні люди, які там працюють, майже не мають стосунку до жодної культури, навіть примітивної. Вони не те що не відрізняють Далі від Рембрандта, не знаються на особливостях Моцартових творінь чи не можуть перелічити пам’ятки у ввіреному їм районі. Про це не йдеться. Швидше за все, вони навіть виделкою і ножем водночас не здатні користуватися, бо ніхто й ніколи їх цього не вчив. Із таким самим успіхом туди можна посадити першого-ліпшого, хто видасться адекватним, не вникаючи в його освіту, соціальний стан чи інші марноти життя.

Читайте також: Реформатори на експорт

Власне, з феноменом абсурду дрібного чиновництва українці чудово обізнані, бо щодня відчувають його на власній шкурі. Люди, яких у революційному пориві занесло в такі осередки культури, але які на відміну від аборигенів справді мають до неї стосунок і відповідну освіту, з жахом розповідають про ці закляті місця й, вирвавшись звідти, намагаються більше ніколи туди не повертатися. Дні, місяці, тижні, проведені за чистим столом без жодних суттєвих обов’язків, витрачені на читання книжок чи порожні пліткування, можуть кого завгодно знищити й розчавити. А коли ти ще й справді йдеш із бажанням змінити систему, допомогти, поділитися знаннями та вміннями, щоб бодай трохи розворушити це неоране поле, а в результаті наштовхуєшся на стіну, яку не пробити нічим, навіть власною головою, тоді єдиний вихід – начхати, розвернутися і все забути. Донкіхотам тут не місце. Система давно навчилася давати собі раду з такими казковими персонажами.

Для того щоб вижити, втриматись і навіть просунутися кудись далі, треба знати лише кілька маленьких секретів, яких завжди бракує романтикам-новачкам. Щоб бути справжнім чиновником, їсти з цього хліб і почуватися паном ситуації, замало певної освіти, кваліфікації та бажання працювати. Не допоможе ані виконання всіх процесуальних вимог, ані відповідність приписам – усе це дурниці. Головне – бути терплячим і вміти чекати, ніколи не ремствувати, нічого не брати близько до серця, бути пластичним і пристосовуватися до обставин. Нагорода обов’язково знайде свого героя. Але найцінніша риса – це свобода від моральних упереджень. Із зарплатою в тисячу гривень та повними кишенями благородства й чесності просто не проживеш, забракне навіть на обіди.

Читайте також: Це страшне слово «реформи»

Перемогти таку систему можна лише вбивши її. Іншого, цивілізованого способу в природі не існує і не може існувати. Ось тільки парадокс у тому, що складається вона зі звичайних коліщаток, простих середньостатистичних людей, наших сусідів та друзів, нічим не гірших, нічим не кращих і переважно нічим не примітних, просто зліплених в один великий згусток. Вони, може, і мріють «жити по-новому», але зовсім не уявляють, як це можливо, і, що найгірше, ніколи на це не погодяться. Понад те, саме вони, ці маленькі хробачки, хоч і підвладні вищому начальству та всіляко услужливо залежні від нього, є основним фундаментом і хранителями системи, яку всі ненавидять, але яка водночас влаштовує очевидну більшість. Головне, чи дозволять саме вони цю систему змінити, реформувати, зруйнувати, а чи продинамлять усі благі наміри, про які так багато говорено-переговорено.

Коли в країні вкотре заводять мову про зміни й навіть з’являється термін «жити по-новому», не забуваймо, від кого все насправді залежить і хто може стати справжнім могильником великих звершень.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено