Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 листопада, 2014   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Дмитро Лубінець: «Треба ламати картинку сепаратистів»

Округ № 60 єдиний на Донбасі, де висуванця Партії регіонів переміг кандидат від демократів – Дмитро Лубінець від Блоку Петра Порошенка. Понад два тижні тривала тяганина з підрахунком голосів, люди регіонала Риженкова, креатури Ахметова та російського олігарха Віктора Нусенкіса, зробили всі можливі й неможливі кроки, щоб оспорити перемогу Лубінця, та мар­­но. Тиждень по гарячих слідах поспілкувався з новообраним народним депутатом.
Матеріал друкованого видання
№ 46 (366)
від 13 листопада, 2014
Дмитро Лубінець: «Треба ламати картинку сепаратистів»

У. Т.: Розкажіть про себе. Як так сталося, що ви з Донбасу й ніколи не були в ПР?

– Я депутат міської ради у 25-тисячному районному центрі Донецької області Волноваха, де народився, виріс і живу. Бізнесмен середньої руки, у мене є торговельний центр, який сам побудував, також надаю юри­дич­­­­но-консультаційні послуги. Саме це, на мій погляд, і дає мені змо­­гу займатися політикою й ні від кого не залежати.  

Політикою зацікавився ще 2004 року, коли в мене народив­­ся син і мені якось різко стало не все одно, у якій країні він житиме. Під час Помаранчевої революції підтримував Ющенка, допомагав місцевому штабу «На­­шої України». Надалі вів громадську діяльність. 2010-го пішов на місцеві вибори від «Фрон­­ту змін» Арсенія Яценюка, очолював штаб партії до й після об’єднання з «Батьківщиною» 2012-го. Тому вихід студентів на Майдан у Києві був для мене дуже радісною подією. А ось їх розгін у ніч на 30 листопада пам’ятатиму завжди. Пригадую, навіть дружині сказав, що ми прокинулися вже в іншій країні. Саме тоді зрозумів, що шляху назад немає остаточно: або ми перемагаємо, або «риги» нас усіх притиснуть до нігтя. На Майдан їздив кілька разів, хоча після першого разу дуже захворів і довго лікувався вдома. Допомагав із донецьким наметом біля Будинку профспілок, де ми, до речі, постійно співпрацювали з моїм товаришем із Горлівки Володимиром Рибаком, якого згодом убили російські терористи. Але найбільше мене вразили, звичайно, події 18–20 лютого, я тоді потрапив до Києва в обід 19-го числа. Медалі ніякої на себе не вішаю, бо в перших рядах не був, на відміну від того-таки Володі, який повз серед відчайдухів до Жовтневого палацу. Добре пам’ятаю, як він любив після того казати, що, мовляв, коли мене не вбили на Майдані, то житиму дуже довго…

Читайте також: Вибори швидкого реагування  

У. Т.: Але на Донбасі все тільки починалося.

– Першою поворотною датою стало 1 березня, коли у Волновасі відбувся сепаратистський мітинг. Його організували місцеві комуністи, які чи не в пов­ному складі з російськими прапорами одразу розпочали агресивну пропаганду на вічні теми «київська хунта», «Донбас ніхто не чує», «Вставайте» тощо. Тоді закінчилося більш-менш мирно, щоправда, вже створили «Народне ополчення Донбасу» (це до питання про те, хто почав накручувати ситуацію на Сході першим) і російський прапор на РДА почепили. Мабуть, саме після цього дня дуже чітко можу відповісти, чому саме я патріот України. І ще одну річ зрозумів: головною метою всіх тих акцій від самого початку була картинка. Натомість головною метою патріотів було і є до сьогодні ламати цю картинку, яка в добу інформаційного суспільства дуже часто важливіша за реальність. 4 березня за ініціативою патріотичних кіл був організований круглий стіл у райраді для мирного вирішення питання. Але сепаратисти на чолі з комуністом Філіндашем, якого нещодавно СБУ після арешту виміняла на наших полонених, висловили нам, та й владі ультиматум не визнавати Київ і вивісити російські прапори. Саме тоді навколо мене сформувалася група місцевих патріотів, підприємців, які вирішили, що треба щось робити, якщо ми не хочемо до Росії. Нашим бойовим хрещенням стали 15–16 березня, коли через Волноваху намагалися пройти перші військові колони Збройних сил, які саме почали перекидати на східний кордон. Зокре­­ма, через нас якраз ішла 25-та дніпропетровська бригада. І її заблокували сепаратисти. Ми вперше впевнилися, що кримський сценарій цілком реальний і в нас. ЗСУ тоді були просто в жахливому стані – їм навіть їсти було нічого, рвана, брудна уніформа, старенька бронетехніка.

Голосували не так за мене, як проти Партії регіонів і планів Путіна

Вони нікому не вірили, боялися, не розуміли, куди й навіщо йшли. Ми допомагали солдатам харчами, одягом, намагалися провести їх полями, використовуючи моє депутатське посвідчення. І от виїздимо. Змогли знайти лише шість машин, а від «сепарів», у яких спочатку було машин 10, буквально за годину приїхало 30–40, причому по четверо-п’ятеро бійців міцної статури в кожній, уже не з місцевих. Вони три дні ганяли колони полями, не давали проїхати, почалися перші бійки. Зрештою майор, який командував колоною, відправив мене з хлопцями звідти, сказав, що, мовляв, у нас бодай автомати є, хоча немає наказу ними користуватися, а з ва­ми можуть що завгодно зробити. Наступного дня вся Волноваха була заліплена листівками, у яких мене вже називали головним помічником хунти, стали залякувати родину.

Читайте також: Географія Верховної Ради

Довелося дру­­жину з дітьми відправити до родичів на Західну Україну. А сепаратистські шабаші тривають щовихідних. Розуміючи, що їм насамперед потрібна картинка, ми почали працювати на її знищен­­ня: завішали все місто національною символікою, викупили кілька десятків білбордів під банери «Єдина країна», потім навіть розмістили величезний патріотичний банер на центральній площі, просто за сценою, на якій усі мітинги відбуваються в місті. Й це дало результат: із кінця квітня жодного проросійського шабашу в нас не було, бо бойовики зрозуміли, що мирно у Волновасі не вийде. На початку травня відбулося захоплення місцевої міліції, щоправда, слава Богу, збройна кімната була заздалегідь вивезена. Робилося це за стандартним сценарієм: приїздить бойова група з Донецька, викликає на розмову чергового, приставляє тому пістолета до голови і спокійно заходить усередину. Міліція не протидіє. Далі за планом мають підтягнутися місцеві, побудувати барикади – і все, пиши пропало. Однак наші «сепари» виявилися такими нерішучими, що так і не спромоглися на активні дії. Зрештою нападники мовчки зібралися й поїхали геть. Потім були президентські вибори, на яких я очолював штаб БПП. У день голосування нас четверо з автоматами вийш­­ло захищати приміщення ОВК, яке вже їхала громити гру­­па бойовиків із Докучаєвська, де вони встигли зірвати вибори.

У. Т.: А далі почалася вже реальна війна. Як не згадати розстріл групи солдатів із 51-ї бригади…

– Досі перед очима стоять ті 17 загиблих хлопців. 13 травня частину колони 51-ї бригади заблокували сепаратисти під Волновахою. Ми з хлопцями приїхали до командира спитати, чи не треба допомога. І бачимо, що вони навіть «секретів» не виставили. У мене один з активістів, афганець, благав, щоб вояки хоча б із дороги в поле відійшли. Але ті нас не послухали. Буквально через кілька годин приїхали з Докучаєвська «сепа­­ри» на двох мікроавтобусах і розстріляли всіх. Одному із солдатів на очах тих, хто вижив після першого розстрілу, пробили голову прикладами… Вій­­на постійно стукала до мене в двері – так, 2 червня викрали депутата міської ради Волновахи, мого товариша. Його протримали два тижні в Донецьку, дуже катували, вдалося викупити за чималі гроші. У липні викрали ще одну людину з моєї команди. Весь цей час ми активно займалися волонтерсь­кою роботою для армії. А потім настали страшні дні кінця серп­­ня. 24-го терористи перейшли в наступ під Оленівкою, яку героїчно захищала 72-га бригада. Однак зрештою почала відступати – через нас нескінченною колоною тягнулися війська, що відступали також із-під Савур-могили та Іловайська. Криза настала в ніч на 28 серпня, коли батальйон «Шахтарськ» просто покинув фронт. Я добре пам’я­­таю, як ми з хлопцями зібрали всю наявну легальну зброю і поїхали на блокпост на трасі на Донецьк – намагалися допомогти військовим. Того страшного дня у Волновасі майже не було військ. Тільки під вечір приїхали підрозділи батальйонів «Харків-1» та «Слобожанщи­­на», які фактично врятували ситуацію.       

Читайте також: Темний бік парламенту

У. Т.: Розкажіть про виборчу кампанію. Як вам вдалося виграти та відстояти результат?

– Не так важливо, як мене звати і від якої партії я балотувався, хоча, боюся, якби не був від БПП, за мене навряд чи так билися б, наприклад, представник УДАРу Єгор Фірсов і його команда, які буквально жили тут на окрузі. Показово те, що на Донбасі перемагає людина, яка не приховує проукраїнської позиції. А це означає, що тут вистачає тих, хто не хоче жити в «ДНР», кого дістав уже «ригівський» спрут. Голосували не так за мене, як проти Риженкова та планів Путіна. А щодо регіоналів, то тут усе стандартно: до виборів оптом скуповували голоси за 300–500 грн у сільських районах через сільради, навіть не ховаючись. Там майже все належить ахметовському агрохолдингу Harvest. Працював адмінресурс і в державному, і в приватному секторах. До речі, син Риженкова – генеральний директор компанії «Метінвест». За два дні до виборів спробували викрасти щойно призначеного голову ОВК – дякувати хлопцям із батальйону «Київ-2», вдалося швидко заарештувати викрадачів, які дали свідчення проти Риженкова. А я просто спілкувався з людьми, багато хто знав мене по волонтерській роботі, як депутата міськради, де в мене постійно працювала прийма­ль­­ня, що реально допомагала людям у юридичних питаннях. І вони зробили свій вибір, незважаючи на те що люди Риженкова за звичаєм накрутили явку й підмалювали собі купу голосів. Звичайно, регіонали були в шоці й намагалися вкрасти перемогу. Подали чотири судові позови, вимагали перерахунку голосів, потім придумали схему зі збиранням, знову-таки за гроші, підписів тих, хто нібито голосував за Риженкова, й намагалися використати це як аргумент у ЦВК. Не допомогло, як бачите, бо люди довірилися мені. Дуже хочу отримати якомога швидше мандат депутата, щоб повернутися назад до Волновахи, де зможу набагато ефективніше допомагати військам, які тримають фронт там. Однак треба зазначити, що одна з ос­новних помилок нинішньої вла­­ди – кажу це свідомо, як представник БПП – те, що досі так і не проведена широка заміна всіх управлінських кадрів на Донбасі, починаючи від керівників РДА й закінчуючи СБУ, прокуратурою та МВС. Дякува­ти за це треба колишньому очільникові області Таруті, який палець об палець не вдарив для того. Якщо не провести люстрації, нічого доброго на Донбасі не буде.

Біографічна нота

Дмитро Лубінець – політик, бізнесмен. Народився 1981 року в місті Волновасі Донецької області. Закінчив історичний факультет Донецького національного університету й Харківську юридичну академію. З 2010 по 2014 рік був членом партії «Фронт змін». 2014-го вступив до партії «Блок Петра Порошенка»


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено