Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 жовтня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

КПУ йде, соціал-популізм залишається

Електоральний крах Компартії не означає зменшення запиту на соціал-популізм, а лише виводить на політичну сцену нових гравців, відповідніших новій структурі українського суспільства
Матеріал друкованого видання
№ 40 (360)
від 2 жовтня, 2014
КПУ йде, соціал-популізм залишається

Згідно з даними досліджен­­ня Фонду «Демократичні ініціативи» (ФДІ), проведеного спільно з Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) 12–21 вересня 2014 року, за Комуністичну партію готові були проголосувати 3% потенційних учасників парламентських виборів, або 4,6% тих, хто визначився, кому віддасть симпатії. Таким чином, вона ризикує не потрапити до парламенту наступного скликан­­ня через п’ятивідсотковий бар’єр. Для багатьох цей аргумент визначальний у відмові від активних зусиль щодо її заборони в судовому порядку, мовляв, нехай відбере частину голосів у інших проросійських проектів, все одно до Верховної Ради більше не потрапить.

Утім, за останні півтора десятиліття КПУ уже кілька разів переживала періоди піднесення й занепаду, коли їй пророкували близьку смерть, а вона відроджувалася ніби Фенікс із попелу. Наприкінці 1990-х саме ця політсила виступала основною позірною альтернативою режимові Кучми, аж до виходу на аван­сцену націонал-демократичного альянсу «Наша Україна», який перебрав у неї пальму першості на парламентських перегонах 2002 року. Тим часом рівень підтримки КПУ від 22,2% в першому турі президентських виборів 1999-го впав до 3,66% на перших після Помаранчевої революції парламентських у 2006-му. Та щойно склалося враження, ніби політсила відійшла в мину­­ле, як рівень її підтримки почав стрімко зростати – до 5,4% на перегонах до Верховної Ради у 2007-му й 13,2% у 2012-му.

КПУ йде «в останній бій» як типова партія пенсіонерів, що ностальгують за СРСР

Після Революції гідності на президентських виборах 2014 року лідер КПУ здобув заледве 1,5% голосів. Комуністи недорахувалися чимало своїх прихильників, що традиційно концентрувалися на території анексованого РФ Криму та Севастополя, а також у захоплених терористами районах Донбасу. 25 травня в Донецькій та Луганській областях проголосували тільки 168 тис. громадян, майже у 20 разів менше, ніж у попередні роки. Тож хоч висуванець КПУ й здобув там уже традиційно найвищий рівень підтримки порівняно з іншими регіонами, однак це мало вплинуло на загальний залік. І пояснювалася така ситуація не тільки неучастю в голосуванні електорату базових для Компартії регіонів: тісно співпрацюючи з режимом Януковича до останнього моменту й неприховано підіграючи російській агресії після його повалення, КПУ втратила підтримку прихильників у більшості областей країни, у центральних та західних фактично зовсім позбувшись симпатій.

В останній бій?

Нині шанси КПУ дещо зросли через звільнення від терористів низки промислових міст Донбасу, де комуністи традиційно мали неабияку популярність. Крім того, дедалі активніша декомунізація в південних та східних регіонах (як-от нещодавнє урочисте повалення найбільшого в країні харківського монумента Лєніну) може виступити додатковим чинником, який мобілізує ностальгуючих за СРСР виборців таки проголосувати 26 жовтня саме за КПУ, а не за Опозиційний блок, що складається з колишніх регіоналів. Зрештою, за даними згаданого спільного дослідження ФДІ та КМІСу, адепти Компартії все ще залишаються найбільш вірними своєму вибору серед прихильників політичних сил, що пройшли до Верховної Ради у 2012 році: 37% із них і зараз готові проголосувати за КПУ; реш­­та здебільшого або ще вагалися з вибором (19%), або не збиралися йти на дільниці (22%). Це означає, що потенційно комуністи можуть навіть подвоїти результат, який фіксують за ними соціологічні опитування.

Читайте також: Як КПУ сприяє сепаратизму

Програма й риторика політсили зберігають традиційний набір соціал-популістських гасел, які, втім, цього разу куди менше акцентовані порівняно з минулими кампаніями: «націоналізація законним способом стратегічних галузей», «заборона купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення», «скасування пенсійної та медичної реформ, нав’язаних МВФ і ЄС», «повернення трудових заощаджень», «створення мережі державних і комунальних підприємств роздрібної торгівлі, надан­­ня послуг, аптек», «надання малозабезпеченим громадянам безкоштовного житла», «витрати на комунальні послуги не повинні перевищувати 10% доходів сім’ї» тощо. Натомість пріоритетними стали «надійна завіса пронатовським задумам», «прокладання стежки до відновлення добросусідських і братерських відносин із державами СНД, найперше з Росією», «збереження єдності слов’ян­­ських народів». Понад те, «комуністи-атеїсти» спеціально декларують «підтримку традиційних конфесій віруючих», під якими, звісно, слід розуміти одну церковну структуру: релігійний відділ ФСБ – РПЦ.

При цьому КПУ йде «в останній бій» як типова партія пенсіонерів, що ностальгують за СРСР. Такою вона є в сенсі не лише електоральної бази, а й набору парламентських кадрів. Разючі відмінності помітні навіть на тлі початкового складу її фракції в нинішній ВР. Із потенційно прохідних за сприятливих обставин 15 перших місць списку десяток займають особи віком 61–76 років, тоді як лише трьом іще не стукнуло 50. У першій п’ятірці наймолодшим є сам 62-річний лідер партії Петро Симоненко. При цьому в потенційно прохідній частині фігурують такі одіозні учасники й підбурювачі сепаратистських акцій, як Алла Александровська (під час нещодавніх подій у Харкові заявила, що «Україна – це ж не держава»), Спірідон Кілінкаров (лідер луганських комуністів, помічений в активній підтримці сепаратистів), Євген Царьков (одеський українофоб), не менш колоритні Євген Мармазов та Олексій Бабурін і, нарешті, самовідданий будівничий режиму Януковича в парламенті попередніх скликань Адам Мартинюк.

Ґрунт для соціал-популізму

Упродовж майже чверті століття незалежності України постійно тривало відмирання партій, які претендували на статус лівих, однак насправді не мали жодної конструктивної соціальної програми й виступали виключно з реакційних позицій повернення минулого або збереження його рудиментів у соціальній та економічній сферах. Попри проблеми з нормальною правоцентристською політичною силою, що переслідували Україну весь цей час, ситуація на лівому електоральному полі була взагалі катастрофічною. У процесі зміни соціальної структури суспільства та природного «переростання» ностальгії за радянськими часа­­ми, місце КПУ, СПУ, ПСПУ почали займати соціал-популістські сили, часто не дуже приховано спонсоровані олігархатом.

Чиатйте також: Нав’язливий фантом

Послуговуючись термінологією марксизму, сучасний український соціум можна назвати переважно «дрібнобуржуазним» або «декласованим». Його соціальна структура сприятлива для соціал-популізму, однак аж ніяк не для класичної лівої ідеології. 2013 року серед людей із правом голосу налічувалося 12 млн пенсіонерів, що не працювали, 10,1 млн самозайнятих і часто неофіційно найманих на підприємствах із менш ніж 10 працівниками, 4 млн бюджетників, 1,6 млн безробітних та близько 1,5 млн студентів, які вже мали виборче право. На 29 млн електорату цих категорій припадало тільки 6,3 млн штатних найманих працівників на підприємствах із 10 й більше робочими місцями (зокрема, 3,2 млн – на промислових і сільськогосподарських). Із них помітна частина теж трудилася на державних фабриках та заводах. Іще показовіша відповідна риса в міжрегіональному розрізі. У більшості областей Центральної, Західної та Південної України частка працевлаштованих на промислових чи аграрних підприємствах із 10 й більше штатними одиницями становила 5–15% усіх зайнятих (наприклад, 6,3% – у Чернівецькій, 9,7% – у Тернопільській, 10,1% – у Херсонській, 13,5% – у Вінницькій і т. ін.), значно поступаючись відсоткові бюджетників (Чернівецька – майже втричі, Тернопільська – більш ніж удвічі, Херсонська – в 1,7 раза, Вінницька – в 1,4 раза тощо). Частка останніх у низці регіонів становила близько половини штату працівників на підприємствах та в установах.
Тобто добробут левової част­ки виборців пов’язаний із централізованим перерозподілом національного продукту через бюджет, пенсійний чи інші соціальні фонди державою, та аж ніяк не в парі «найманий працівник – приватний капіталіст». Про яке «відстоювання класових інтересів найманих працівників» може йтися, коли більшість самозайнятих бізнесменів (ФОП) у сучасних реаліях часто ледь виживає і радо пішла б працювати за наймом за пристойну зарплату, розпрощавшись зі своїм статусом «представників малого бізнесу», однак зазвичай не має змоги? Понад те, серед 10 млн самозайнятих 30% (3 млн) становлять безробітні селяни, які фактично змушені животіти за рахунок напівнатурального господарства чи непостійних, часто сезонних, заробітків у інших населених пунктах країни, а то й за кордоном. Для них актуальною проблемою є виживання, але їх мало цікавлять традиційні суперечності, пов’язані з розподілом доданої вартості на рівні «найманий працівник (пролетар) – роботодавець (експлуататор)», бодай тому що вона просто не створюється.

Тому від часу Помаранчевої революції дедалі чіткішим і став не традиційний електоральний розлам на лівих та правих, а світоглядно-цивілізацій­ний поділ на проросійську частину виборців, що ностальгують за радянськими часами, та проєвропейську. Вибір, який у цих умовах зробили спочатку комуністи, а потім і соціалісти, різко позбавив їх соціал-популістськи настроєних симпатиків на Заході та в Центрі. 2006 року залишилася поза парламентом колись популярна в Центральній Україні ПСПУ Наталії Віт­­ренко. Під час Помаранчевої революції Симоненко підтримав Януковича, у 2006-му його слідами пішов Олександр Мороз, і обидві ліві політсили ста­­ли молодшими партнерами олігархічного капіталу в урядовій коаліції.

4 серпня 2007 року, виступаючи на передвиборному з’їзді ПР у присутності найбільшого українського олігарха Ріната Ахметова, Петро Симоненко публічно заявив, що, хоч би яким дивним це бачилось, «я закликаю нас усіх захистити національний капітал». Від такої фрази класики марксизму-лєнінізму перевернулися б у трунах. Поступово помітнішало зрощення самої КПУ з великим капіталом, пріоритетом ставало домінування зовнішньополітичних пунктів над соціально-класовими. Воно й не дивно, адже партії впродовж більш ніж п’яти років із неповних восьми (2006–2014) доводилося поділяти відповідальність за дії «антинародної влади». Без голосів КПУ неможливим було б формування та функціонування уряду Януковича 2006–2007-го й Азарова 2010–2014-го.

Читайте також: Провалений тест

У цих умовах електорат Центру, Заходу, а потім і Півдня країни, значно більш схильний через названі особливості соціальної структури до соціал-попу­­лізму, не змінив своїх уподобань. Нішу КПУ, СПУ та ПСПУ спершу поступово зайняв Блок Юлії Тимошенко (хоча формально й намагався позиціонувати себе як правоцентристський), а після розчарування в ньому почався перерозподіл на користь «Свободи», а відтак Радикальної партії Олега Ляшка. Остання, своєю чергою, поволі стала переманювати до себе свободівського виборця (за даними згаданого дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та КМІСу, серед громадян, які голосували 2012 року за однодумців Тягнибока, цього разу щонайменше 9% уже вирішили підтримати соратників Ляшка).

Соціальна структура сучасного українського суспільства сприятлива для соціал-популізму, а не для класичної лівої ідеології

Придивившись пильніше, важ­­ко не помітити, що соці­ально-економічний блок програми «Свободи» та відповідна риторика її спікерів відверто соціал-популістські. «Вся влада – радам!», «Земля – селянам!», «Заводи – робітникам!» – так і рветься з її установчого документа. Партія вимагає «розпустити місцеві держадміністрації. Передати їхні повноваження виконкомам місцевих рад», «заборонити приватизацію стратегічних підприємств і повернути в державну власність уже приватизовані», «повертати в державну власність підприємства, власни­­ки яких не виконують соціальних та інвестиційних зобов’я­зань», «заборонити торгівлю землею сільськогосподарського приз­на­чен­­­­ня», «знизити ціни на товари першої необхідності коштом оподаткування розкоші», «обмежити законом відсотки за банківсь­кими кредитами», «узалежнити пенсійний вік від середньої тривалості життя пенсіонера» тощо.

Що й казати про сповнену популізму програму Радикальної партії: «кредити під 5% на 10 років», «менші податки на заробітну плату, більші – на сировин­­ну продукцію олігархів», «кризовий податок для олігархів, який наповнить бюджет і зупинить інфляцію», «олігархи доплатять за копійчану приватизацію», «заборонимо продаж землі й ліквідуємо нелегальний земельний ринок», «держава виділить на медицину в 10 разів більше коштів, ніж зараз», «зробимо фельд­шер­сь­­ко-акушерський пункт у кожному селі» тощо.

Читайте також: Партія-зомбі

Таким чином, з відходом старих лівих приходить нова генерація політиків, які вдало експлуатують схильність до примітивного соціал-популізму значної части­­ни громадян, усе ще уражених радянською формою світосприймання. Тривання цієї тенденції загрожує дальшим зменшенням залишків національного багатства, які можна було перерозподілити під отруй­­но-солодкі обіцянки простого вирішення всіх ваших проблем за рахунок «того хлопця». Причому це діється тоді, коли країна гостро потребує гіркої прав­­ди й ідеології творення. Позитивним є хіба що одне: в цих умовах відбулася диференціація проєвропейських політичних сил. Програми та риторика «Бать­­ківщини», «Народного фрон­­ту», «Громадянської позиції» чи «Самопомочі» загалом звільнилися від соціал-попу­ліст­­ської складової.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено