Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 жовтня, 2014   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Партія-зомбі

Понад 20 років однією із провідних парламентських сил в Україні залишається партія, що походить безпосередньо від КПРС
Матеріал друкованого видання
№ 40 (360)
від 2 жовтня, 2014
Партія-зомбі

За більшовицьких часів КПРС, невід’ємною складовою якої була й Комуністична партія України, мог­ла сміливо заявити (згадаймо відомий вислів Людовіка Сонця): «Держава – це я». Тобто партструктура «розуму, честі й совісті» фактично підміняла собою державний апарат. Стаття 6 радянської Конституції зразка 1977 року закріплювала керівну роль КПРС, існування інших партій узагалі не передбачалося.

ЗАГНИВАННЯ

Однією з найвагоміших причин такого швидкого розвалу пар­тій­но-державного монстра стало якраз скасування тієї статті в 1989 році на першому демократичному З’їзді народних депутатів СРСР, обраних першим-таки демократичним голосуванням. Відколи КПРС опинилася в ситуації навіть не вільної конкуренції, а просто можливості бодай теоретичного вибору громадян, для її краху знадобилося трохи більше ніж два роки.

В останні роки панування в Україні незмінного від 1972-го першого секретаря ЦК КПУ Щербицького в СРСР почалася Перебудова, а в Комуністичній партії тривали процеси загнивання й дегенерації. Так, від 1987-го її органи вперше в історії зафіксували зменшення кількості охочих вступити до лав КПУ. А на 1990-й партійні лави звузилися до показника початку 1980-х, попри стрімкий приріст населення, фіксований тоді в УРСР.

Усередині партії загострився конфлікт між так званими господарниками, тобто працівниками реального сектору економіки, які були її членами, оскільки без партквитка в кишені жодна кар’єра була неможлива у принципі, та «ідеологами», а власне працівниками партапарату. Особливо це стало помітно наприкінці 1980-х. Сильного удару особисто по Щербицькому, та й по всій КПУ, завдали чорнобильська катастрофа та поведінка першого секретаря, який зробив усе, щоб максимально приховати від людей її масштаби.

На початку революційних подій 1990 року в країні вся вища номенклатура КПУ була особисто відібрана й висунута Щербицьким, тому випадкових людей чи патріотів там не існувало

КПУ часів Щербицького, вірного «брєжнєвця» й вихідця з так званого дніпропетровського клану, була чи не найконсервативнішою серед усіх республіканських організацій. Цьому сприяли вкрай жорстока селекція тутешнього партактиву методами репресій у попередні роки й дуже авторитарний стиль управління самого Щербицького, вірного генеральній лінії Москви. Тодішній перший секретар був одним із «мастодонтів» радянської номенклатури, котрого реально розглядали як кандидата на посаду генерального секретаря ЦК КПРС по смерті Брєжнєва. Якщо говорити про регіональні клани, то особливо сильними були донецький, зрозуміло, дніпропетровський та харківський.
На початку революційних подій 1990 року в країні вся вища номенклатура КПУ була особисто відібрана й висунута Щербицьким, тому випадкових людей чи патріотів там не існувало – тільки вірні «багнети партії», хитрі пристосуванці й господарники, що мали там місце відповідно до обійманої посади (наприклад, Леонід Кучма як директор Південмашу).

СМЕРТЬ

28 вересня 1989 року Щербицький іде у відставку з посади першого секретаря Компартії України у зв’язку з похилим віком, хоча багато хто з істориків вважає, що насправді він зважився на цей крок, бо вже не міг тримати ситуацію. Помер він дуже швидко, буквально через півроку, 16 лютого 1990-го. Ходили активно чутки, що насправді Володимир Васильович укоротив собі віку. Хай там як, але від цього моменту розвал КПУ набрав дуже стрімких обертів.

Наступником Щербицького був обраний Володимир Івашко, представник ідеологічного крила партії. Паралельно Верховна Рада УРСР після вікопомних рішень З’їзду народних депутатів СРСР внесла поправки до електорального закону, якими було передбачено прямі й рівні вибори до парламенту тоді ще Радянської України з висуванням будь-якої кількості кандидатів на місце. Перегони відбулися 4 березня 1990 року з фантастичною явкою виборців – 85%. Комуністи здобули, на перший погляд, просто приголомшливу перемогу – близько 85% крісел. 93 мандати дісталися безпосередній номенклатурі, працівникам партійного апарату. Опозиція, тобто Народний рух, виборола тільки 111 місць.

Читайте також: Як КПУ сприяє сепаратизму

Однак по смерті Щербицького єдності, навіть показної, у складі КПУ вже не було, до того ж членство у партії після скасування Статті 6 перестало бути умовою обіймання будь-якої державної посади. Тому чимало пристосуванців, а також людей, що відчули віяння часу, стали виходити з лав «розуму, честі й совісті». Українська партійна номенклатура, відчувши слабкість Москви, тихцем почала свою гру. Особливо це стосується постаті Леоніда Кравчука, на той момент уже члена політбюро ЦК КПУ, котрий «виїхав» на хвилі громадського обговорення проекту Декларації про суверенітет, на яке його делегувала партія і яке допомогло йому зажити медійної популярності й упізнаваності.

КПУ гарячково шукала вихід із ситуації, тому в 1990 році 11 перших секретарів обкомів партії із 25 буди звільнені, змінилися третина секретарів первинних організацій та кожен четвертий секретар міськкому або райкому. Та це допомагало мало, за той-таки рік партію залишило понад 28 тис. членів. Паралельно тривали бурхливі процеси у Верховній Раді. Спочатку з комуністів було сформовано конституційну більшість «За Радянську суверенну Україну» (як бачимо, навіть у назві закладено певне вільнодумство). Однак у лавах і всієї КПРС, і конкретно КПУ пролягла тріщина між консерваторами й «Демократичною платформою». Остання об’єднувала тих, хто підтримував курс Ґорбачова, в Україні її представляв харківський клан на чолі з Кушнарьовим, Філенком, Гриньовим та ін. Саме тому до складу опозиційної фракції «Народна Рада» ввійшло 128 депутатів, тобто й комуністи.

4 червня 1990 року головою Верховної Ради УРСР, яка тепер стала владним центром, обрали голосами комуністів Володимира Івашка. Здавалось би, партійці остаточно оформили втримання влади. Однак ситуація була дуже хиткою, новий спікер прекрасно розумів, що не зможе поєднувати посаду фактичного глави держави й пост партійного лідера. Тому 22 червня він відмовляється від крісла першого секретаря ЦК КПУ на користь Станіслава Гуренка, очільника найконсервативнішої частини партії в УРСР. А ще трохи згодом приймає запрошення Міхаіла Ґорбачова й переїздить до Москви на щойно створену посаду першого заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Відповідно цей крок вніс іще більше хаосу в управлінську структуру, адже новим головою ВР обрали Леоніда Кравчука, який, попри свої заяви, вірнопіддані попервах щодо загальної партійної лінії, уже почав власну гру.

16 липня 1990 року ВР конституційною більшістю ухвалює Декларацію про державний суверенітет України. На початку жовтня парламент відкриває свою другу сесію під час Революції на граніті, що якраз тривала на майдані Незалежності, й дедалі сильнішої економічної кризи. Послаблюється вплив політбюро КПУ на фракцію. Так, уже на другій сесії з «керівної і спрямовуючої» були виключені 44 члени, а відтак 40 із них увійшли до опозиції. До листопада ситуація стала ще критичнішою: за словами самих партійних газет того часу, «на послідовних позиціях» залишилося тільки близько 200 депутатів із колишніх 380. Саме в той момент цілковитої розгубленості старої еліти на перший план почав висуватися такий діяч, як Олександр Мороз, котрий мав зовсім невеликий пост у партійній ієрархії.

Читайте також: Нав’язливий фантом

Черговою поразкою КПУ стала спроба підтримати референдум Ґорбачова про збереження СРСР, який, згідно із задумом організаторів, мав утвердити Радянський Союз. Однак за наполяганням Леоніда Кравчука на додаток до загальносоюзного запитання в УРСР громадянам було поставлене ще одне: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Відповідно саме запитання дезавуювало перше, адже Декларація про суверенітет суперечила будь-яким варіантам нового союзного договору про існування СРСР, який відчайдушно просувала Москва.

Важливим етапом розпаду КПУ стали криваві події січня 1991-го у Вільнюсі, коли туди було введено війська із прямої санкції Ґорбачова, після чого відцентрові тенденції в українській вищій партійній номенклатурі посилилися. Всю першу половину року союзний центр намагався примусити Київ до підписання нового договору, тоді як Кравчук, котрий остаточно відсунув на задній план Гуренка, вів хитру гру, спрямовану на затягування процесу. І паралельно готував плацдарм для себе: 5 липня 1991-го ВР ухвалила закон про заснування поста президента УРСР і призначила вибори на 1 грудня того ж таки року.

19 серпня в Москві розпочався путч: найконсервативніша частина партії намагалася усунути від влади Ґорбачова й передати її так званому Державному комітетові з надзвичайного стану (ГКЧП). Однак київське керівництво знову обрало тактику ухильного вичікування, особливо з огляду на умови, коли воно формально не могло керувати силовими відомствами. Натомість у путч активно включився Станіслав Гуренко, який (потім він це спростовував) заповзявся розсилати до обкомів накази підтримати гекачепістів: такий документ за його підписом було знайдено, зокрема, у Львівському обласному комітеті Компартії. Нарешті, 20 серпня ВР УРСР, коли стало зрозуміло, що путч провалився, ухвалила заяву про невизнання ГКЧП на території України. Лише 23-го політбюро ЦК КПУ вирішило зберегти обличчя й опублікувало заяву, в якій засуджувало «авантюрну спробу антидержавного перевороту», а Гуренко навіть демонстративно вийшов зі складу ЦК КПРС. Але було запізно. Фракція комуністів остаточно розсипалася. 24 серпня Верховна Рада проголошує незалежну Україну. 26-го Президія ВР ухвалює указ про тимчасове припинення діяльності Компартії, а 30-го – про остаточну заборону КПУ.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Однак історія комуністів зовсім не закінчується на цих подіях. Розслідування, яке нібито проводили правоохоронні органи восени 1991-го, не виявило складу злочину в діях ЦК КПУ під час путчу, що мало фатальні наслідки надалі. Ніхто з вищого керівництва Компартії не був притягнений до відповідальності, а система неформальних зв’язків між її колишніми членами залишилася недоторканною.

Уже 26 жовтня того самого року Олександр Мороз збирає перший з’їзд своєї Соціалістичної партії, в лавах якої об’єднує чималенький відсоток екс-комуністичної номенклатури середнього рівня. Тобто секретарів райкомів та міськкомів. Однак вищі партапаратники, на той момент деморалізовані та ображені, відмовилися йти до цієї політсили, тим більше що самого Мороза вважали вискочкою.

Зате не дрімав Леонід Кравчук, який напередодні виборів 1 грудня заручився підтримкою більшості секретарів обкомів партії та господарського крила, котре разом із частиною демократів допомогло йому перемогти на перших президентських перегонах. Більшості номенклатурників, які посприяли йому, новий глава держави дав змогу й надалі спокійно правити своїми вотчинами, наділивши їх статусом спочатку представників президента, а потім голів ОДА. Таким чином, про якусь люстрацію чи декомунізацію вже не було й мови.

Читайте також: Провалений тест

А найбільш ретроградна частина членів екс-Компартії мусила чекати майже два роки. 6 березня 1993-го на конференції в Макіївці, а вже 19-го на з’їзді в Донецьку КПУ відновили. Хоча суто юридично це була інша організація, адже на той момент іще діяла заборона, ухвалена Верховною Радою. Очолив політсилу екс-другий секретар Донецького обкому КПУ Петро Симоненко. Більшість вищої партноменклатури й тепер не пішла до її лав, за винятком хіба що Гуренка, бо вважала, що це «іграшковий ерзац» старої всемогутньої структури.

А 2001 року Конституційний Суд ухвалив безпрецедентне за своїми наслідками рішення щодо незаконності указу Президії ВР про заборону на підставі того, що Комуністична партія України як громадське об’єднання не є правонаступницею КПРС і КПУ радянських часів.

Особливо цікавим це рішення бачиться на тлі того, що стара-нова політсила, навпаки, постійно наголошує на своєму правонаступництві стосовно Компартії УРСР. Зокрема, нумерацію своїх з’їздів вона веде з урахуванням аналогічних зібрань радянської партії від 1918 року й постійно апелює до більшовицького минулого. Таким чином, перегляд скандального рішення КС й, нарешті, заборона існування будь-яких структур, що юридично чи морально виводять своє походження з лав колишньої Компартії, й досі стоїть на порядку денному, через 23 роки після руйнації СРСР.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено