Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 липня, 2014   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Найбільша малоросійська ілюзія

Чому українці всупереч фактам не перестають бачити в агресорі «друга» і «брата»
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014
Найбільша малоросійська ілюзія

Є  цікава книжка гарвардсь­кого історика Едварда Кінана «Російські історичні міфи». Деякі з них східні сусіди доволі успішно зуміли накинути українцям, як-от міф про споконвічну «дружбу» і «братерство» двох народів. До 1917 року він не був функціональним, адже українців офіційна влада не визнавала окремою нацією, а дружити самим із собою – то зав­дання не дуже актуальне. Тому справжніми промоутерами цього міфу «дружбобратерства» стали російські більшовики, яким після війни за владу над колишньою царською імперією довелося формально визнати наявність нації українців. Однак, щоб із самого початку убезпечитися від природних вимог новолегітимізованого народу, вони почали лихоманково, але водночас послідовно навіювати казку про принципову нероздільність росіян, українців і білорусів та якусь феноменальну дружбу між ними. Зокрема, дуже спекулювали на «спільній історії», що полегшувалося реальною неможливістю для мільйонів українців у СРСР ознайомитися зі своєю справжньою минувшиною. Вельми паразитували на близькості мов, ніби це скасовує різну етнічність.

Уже в наш час лідер КПУ Симоненко суворо допитував у Верховній Раді тодішнього президента Польщі Александра Квасневського: «А як особисто ви, пане президент, збираєтеся зміцнювати єдність слов’янських країн?» Польський лідер відповів по-європейськи тверезо й раціонально: «Я не вірю в політичну єдність на основі подіб­ності мови».

Захмарні рейтинги Путіна є результатом підтримки його політики десятками мільйонів росіян

Проте комуністам поталанило досягнути прищеплення імперських міфів колоніальній пастві. За часів СРСР клятви на вірність «братньому» російсько­­му народові стали обов’язковим ритуалом для функціонерів усіх рівнів. І формою самозахисту (на допиті в КГБ завжди можна було послатися на такі свої заяви й довести непричетність до «українського буржуазного націоналіз­­му»). Але йдеться не тільки про дрібну, середню та велику номенклатуру. Вдалось обробити свідомість і пересічних українців, що інерційно, незалежно від фактів та всупереч їм, аж до останніх днів бачать в агресорі «друга» і «брата».

За всіма опитуваннями соціологів, безвідносно до всіляких значних і малих капостей, зроблених Росією Україні впродовж років незалежності, абсолютна більшість наших співгромадян за звичкою вважала росіян «братнім» народом. А їхню країну – «дружньою». В такому ставленні помітні мазохізм і віктимність. Події 2014 року поставили українців перед необхідністю адекватних висновків, бо понад 80% росіян, за даними найпристойніших соціологічних фундацій РФ, підтримують напад своєї держави на західного сусіда й анексію Криму. Тобто понад 80% російського народу об’єктивно є ворогами України та українців. Чи стане мужності й здорового глузду цей очевидний, сказати б, «медичний» факт визнати? Визволитися з-під впливу мало не столітнього зомбування (що тривало навіть у незалежній Україні!) й подивитися правді у вічі…
Є ще один міф. Так би мовити, загальнополітологічний. Він зводиться до того, що це політики – мерзотники, негідники, злочинці, а народ завжди хороший, святий і безгрішний. У нашому конкретному випадку бачимо зняття будь-якої провини з російського народу та покладання її цілком на Путіна.

Читайте також: Переговори з терористами. Диявол у деталях

Він, поза сумнівом, «х…ло», але ж і народ не без гріха. Річ у тім, що існує певний зв’язок між усякою народною масою і тими лідерами, що нею керують. Не може очолити націю особистість, геть чужа їй ментально, морально й політично. Важко уявити Кім Ір Сена президентом Сполучених Штатів, а Адольфа Гітлера – прем’єром Британії. Ніколи фюреру не вдалося б організувати Голокост, якби більшість німців (різною мірою) не була носіями антисемітизму. Не вдалося б більшовикам захопити владу над величезною країною, якби вони не були глибокими знавцями психології російського народу, нерідко на суто інстинктивному рівні. Недаремно Микола Бердяєв писав, що коли до Маркса додати Пуґачова, то вийде Лєнін. І невипадково свою розвідку про комунізм Бердяєв назвав «Истоки и смысл русского коммунизма». Народи часто-густо виступають співучасниками злочинів своїх вождів. Власне, в європейській думці це вже давно не новація, і після 1945 року німецькі мислителі й поміж них такий велетень, як Карл Ясперс, обговорювали проблему вини свого народу. Він спромігся визнати свою вину в злочинах нацизму, чесно й голосно сказати: «Mea culpa», – тому сьогодні німецька земля не є джерелом небезпеки для світу і Європи. Що ж стосується росіян, то тут порушувати питання про національну вину вважається зрадою і дикістю. Тут сформувався потужний комплекс національної невинуватості, адже у злочинах Російської імперії вин­­ний царат, у діяннях тоталітарної імперії – комуністи, посткомуністичної Москви – Єльцин, Путін, кляті демократи, хто завгодно, тільки не російський народ, який ніколи ні за що не відповідає. Однак у судовій практиці не відповідають ті, хто є неосудними й непритомними.

Захмарні рейтинги Путіна є результатом підтримки його політики десятками мільйонів звичайних громадян, що таким чином мимоволі беруть на себе відповідальність за її результати. Ніколи Путін (котрий не раз, як усі тирани, демонстрував свою залежність від настроїв юрби) не загарбав би Криму, якби знав, що російському народові це не сподобається, не став би воювати на Південному Сході України, якби бачив, що росіян це дратує. У цьому сенсі він дуже нагадує Гітлера – навіть більше, ніж Сталіна. Той був типово азійським деспотом і потребував тільки страху підконтрольних мас: бояться – значить шанують, люблять. Гітлер і Путін – тирани більш західного штибу, такі потребують народної любові, екстазу мас, постійно підживлюються їхньою енергією. Як відомо, Гітлер дуже довго не запроваджував у Німеччині режиму тотальної війни (навіть коли в тому була реальна потреба), бо це могло не сподобатися німцям. Сталін таких забобонів не мав.

Читайте також: Петро Порошенко. Майстер політичної реінкарнації

Путін наразі робить те, що подобається росіянам. Не тільки сам диктатор, а й мільйони пересічних росіян уважають існування окремої української нації вигадкою ворогів Росії, а Українську державу – помилкою історії, непорозумінням. На думку Путіна та його співвітчизників, Україна не має права на існування як суверенна й незалежна держава. Тому російське суспільство (за винятком невеличкої купки людей) легко проковтне будь-які злочини Кремля проти нас. І щодо цього ми не повинні мати ілюзій. Нинішня Росія, без жодного перебільшення, вже є фашистською державою (це не образа, а констатація факту). Звісно, кожна фашистська систе­­ма має національні особливості. Наприклад, комуністи КНР свою сучасну модель називають «соціалізмом  із китайською специфікою». Путінська держава – це фашизм зі специфікою російською. До речі, його коріння не обов’я­зково шукати десь у Німеччині чи Італії. Як зазначав російський філософ і православний священик Ґєорґій Федотов: «Залишається фактом інше – що структура фашистської держави, як і методи терору, створені Лєніним, і були просто пересаджені на європейський ґрунт». Він-таки стверджував: «Для самої Росії насильницьке продовження імперського буття означало б утрату надії на її власну свободу… Як за московських царів самодержавство було ціною, що її сплатили за експансію, так фашизм – єдиний устрій, що здатен продов­жити існування каторжної імперії». Саме це ми зараз спостерігаємо.

Але як українцям позбутися своєї найбільшої ілюзії щодо «братерства» і «дружби» з історичним ворогом? Зрештою, не кажучи вже про історію, за 22 ро­­­ки незалежності ні від кого Київ не мав стільки проблем і неприємностей, як від Москви. Однак абсолютна більшість у нашому суспільстві не бачила очевидного: що загроза Україні виходить не від НАТО, не від Польщі, не від США, а від Росії, що була, є і лишається єдиним реальним ворогом українців. Отже, ця основна частина нашої нації виявилася сліпою. Найнебезпечніше те, що носіями проросійських ілюзій є представники української керівної еліти, починаючи з Петра Порошенка. І навіть трагічні події 2014 року тут мало що змінили. Вищі начальники в Києві все ще сподіваються, що Путін схаменеться, психічно одужає, змінить ставлення до України на краще. Це геть абсурдні очікування. Та й проблема не тільки в одному лише політику, який «ла-ла-ла-ла». Є ще колективний Путін – російський народ, який стоїть могутнім муром за всіма авантюрами свого ватажка. Зрештою, не буде цього Путіна – його співвітчизники знайдуть собі іншого… Схоже на те, що остаточна сформованість і визначеність української нації неможлива без самовизволення від цієї страшної своїми наслідками проросійської ілюзії. Наших людей на Південному Сході вбиває аж ніяк не «друг» і не «брат», і за східним кордоном живе зовсім не наш симпатик. Визнавати цей факт прикро, але треба в ім’я власного виживання. Якщо тепер українці не усвідомлять, чим насправді є для них Росія, то всі наші жертви у війні 2014 року є даремними…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено