Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 липня, 2014   ▪   Денис Казанський   ▪   Версія для друку

П’ята війна

Бойові дії на Донбасі вже важко назвати інакше, окрім як російсько-українська війна. Останні події доводять, що з території РФ чиниться неприхована агресія. А після знищення терористами «Боїнга» над Торезом про це нарешті дізнався весь світ
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014
П’ята війна

Російсько-українська вій­­на. Так дедалі частіше тепер називають військові дії в Донецькій та Луганській областях. Слово «сепаратисти», яке здебільшого звучало в перші дні конфлікту на Сході України, з настанням літа майже зникло з друкованих ЗМІ. Тепер переважно звучать словосполучення «російські терористи» або «проросійські терористи». Участь Росії, що спочатку вгадувалася лише за непрямими ознаками, в останній місяць набула таких масштабів, що вже час говорити про пряме вторгнення Кремля.

Російська військова техніка, російська зброя, російські раке­­ти – усе це щодня вбиває українських солдатів та мирних мешканців Донбасу. Кількість громадян РФ на фронті, схоже, вже перевищує кількість місцевих «ополченців». Принаймні всі найвідоміші вояки на кшталт Стрєлка чи Мотороли представляють саме Росію. Українські громадяни, судячи з усього, присутні поміж лідерів руху лише номінально, щоб надати російській агресії бодай якогось вигляду внутрішньоукраїнського конфлікту. Реального авторитету представники Донбасу не мають і видаються відверто оперетковими персонажами. Денис Пушилін утік до Москви й умив руки, Павло Губарєв стає об’єктом глузування для своїх же поплічників, про решту «уряду ДНР» узагалі говорити немає сенсу.

У мережі можна виявити безліч доказів присутності на Донбасі російських військових. Українські та російські блогери і журналісти багато разів публікували фотографії та особисті дані загиблих у Донецьку громадян РФ. Зокрема, під час бою в аеропорту було вбито кілька десятків вихідців із Центральної Росії і кавказьких республік. За повідомленнями російських ЗМІ, серед загиблих були жителі Під­мос­ко­в’я спецназівець Алєксєй Юрін та інструктор ФСБ Сєрґєй Ждановіч.

РФ тлумачить і тлумачитиме події в україні як громадянську війну, бо інакше доведеться визнати себе окупантом та агресором

Через місяць російські медіа повідомили про те, що в Москві поховали 14 військовослужбовців 45-го полку спецназу ВДВ, час смерті яких дивно збігся з активною фазою АТО на Сході України. Незадовго до цього вони були відправлені у відпустку. Про причини загибелі бійців офіційно нічого не пові­дом­лялося, але вгадати їх не так важко. РФ не надто намагається приховати факт своєї присутності в Україні.

Крім того, є ще донські козаки на чолі з Козіциним, кавказці з Осетії, що також мають російські паспорти, російські націонал-соціалісти та інші най­манці й добровольці із сусідньої держави. Є російські «Гради», що завдають удари з Гукова по українській території. Є російські «Буки», що збивають українські та міжнародні літаки. Усе це цілком однозначно дає зрозуміти: між РФ та Україною йде війна. Не оголошена офіційно, але з цілком реальними жертвами.

Популярний російський письменник Захар Прілєпін, відомий своїми націоналістични­ми поглядами, нещодавно написав: «Якщо всерйоз, то в українських підручниках описуються чоти­­ри (чотири!) ро­сійсько-україн­ські війни. Росіяни про них нічого не знають, але вони були, були».

Читайте також :Найбільша малоросійська ілюзія

І тут Прілєпін має рацію. Насправді в російській версії світової історії не було ро­сій­­сько-українських воєн. Росіяни їх не визнають, трактують їх як сутички російських військ із якимись військовими формуваннями (спольщеною шляхтою, буржуазними націоналістами, бандерівцями, петлюрівцями та ін.) на території України, які в РФ не вважали офіційною українською стороною. Тож нинішня «дивна війна» не перший такий випадок. Їхні історики, приміром, не називають війною окупацію більшовиками УНР. Табуйованою темою в Росії є й Конотопська битва.

Теперішній конфлікт кардинально відрізняється від по­пе­ред­ніх тим, що в цьому випадку не визнає своєї участі вже російська сторона. Є тільки якісь «ополченці», які, за словами Владіміра Путіна, «купили форму в воєнторзі», а разом із нею й зенітні установки, танки та ПЗРК. І в російському трактуванні подій, у російських підручниках вони не будуть названі російськими солдатами, відправленими воювати в Україну проти суверенної держави. РФ тлумачить і тлумачитиме ці події як громадянську війну, як новий локальний конфлікт, подібний до Придністровського, бо інакше доведеться визнати себе окупантом та агресором. Про роль російських шпигунів, російських спецслужб і російських най­манців ми колись прочитаємо, швидше за все, у якомусь скандальному розслідуванні на кшталт «ФСБ підриває Росію», але вже точно не в шкільних підручниках і не в монографіях московської професури.

А ось Україні абсолютно не потрібно перекручувати реальність. Київ цілком може називати речі своїми іменами і має повне право вважати війну 2014 року вторгненням на свою територію російських військ. Україна – жертва військової агресії. Тепер це вже абсолютно очевидний факт, який неможливо спростувати. Достовірно відомо не тільки про російську зброю та російських диверсантів, частина яких вантажем 200 вирушила назад додому через кордон, а й про те, що російські військові завдавали артилерійських ударів по нашій території зі свого боку. Після таких фактів говорити всерйоз про громадянську війну можна хіба що в тому випадку, якщо Росія визнає місто Гуково українською землею.

Читайте також :Між Мюнхеном-2 та поверненням до доктрини Трумена

Версія локальної усобиці настільки зручна Кремлю, що досить довго видавалася переконливою. Причому підтримувалася вона так майстерно, що в неї повірили й багато українців, які спостерігали за розвит­ком подій у ЗМІ. Навесні російські диверсанти та найманці професійно ховалися за спинами своїх донецьких маріонеток, ли­ше зрід­­ка з’являючись десь на других ролях. Усілякі непрямі свідчення їхньої присутності, всі ці «порєбрікі», фотографії із соціальних мереж не давали повного уявлення про російську участь у конфлікті. РФ незримо була поруч, але тоді вона ще не перла танковими колонами на позиції українських військ. Карти були розкриті трохи пізніше.

Нині в тих, хто говорить про громадянську війну між Києвом і Донбасом, хочеться запитати: а де ж у цій війні, власне, Донбас? Чому так званою ДНР у реальності керують люди, що приїхали з Москви та Придністров’я? Версія про так званих добровольців, як в іспанську громадянську, явно не витримує критики. У цьому випадку волонтерами на чужій вій­ні радше видаються жителі Донецька і Луганська, якими керують російські командири, що відстоюють інтереси кремлівської верхівки. Якщо на самому початку донецького бунту в казки про стихійні загони ополчення ще вірилося, то після появи на сцені московського піарника Бородая, який брав участь перед цим в операції з окупації Криму, зрозуміло, що війна на Сході є такою ж громадянською, як, скажімо, війна між радянською армією та РОА. Тобто жителі Донбасу в ній, звичайно, беруть участь, але як колаборанти, а не як незалежна сила.

Чи почалася б війна на Сході України без російського втручання? З повною упевненістю можна відповісти: ні. Усі безлади та масові вуличні акції на Донбасі від самого початку організовувалися в розрахунку на участь РФ. У перші дні березня, коли підбурювані Павлом Губарєвим натовпи брали штурмом адміністративні будівлі в Донецьку, ніхто й не думав ні про яку Новоросію або «ДНР». Такі абревіатури на мітингах навіть не звучали, оскільки не могли повести за собою маси. Бунтівники вимагали приєднання Донбасу до РФ і звали в регіон російські війська. Тоді на хвилі кримських подій здавалося, що росіяни ось-ось вторгнуться через східний кордон та бліцкригом відсічуть від України весь Південний Схід.

Саме через таку загрозу революційний київський уряд, мабуть, і побоявся втручатися в ситуацію на Донбасі на перших порах. Армію в Донецьку об­ласть прислали, коли стало вже зрозуміло, що Росія воюватиме з Україною чужими руками, маскуючи свою агресію під народне повстання. На жаль, було вже пізно, і війну зупинити не вдалося. Фора, яку дістав про­тив­ник, стала фатальною і коштувала життів сотням українсь­­ких військових та мирних мешканців.

Читайте також: Другий фронт? Загроза путніського реваншу залишається

Чого могли б домогтися прихильники сепаратизму на Донбасі без допомоги Росії? Могли б гідно протистояти українській армії без головорізів Стрєлкова? Могли б провести свій «референдум» без грошей Кремля? Як довго протрималися б без танків, ПЗРК, кавказьких бойовиків, «Градів» та вогневої підтримки з території РФ? Очевидно, що історія в такому разі виявилася б набагато коротшою. А може, не почалася б узагалі. Якби не з’явилися на Донбасі російські найманці й фанатики, бутафорські сепаратисти Донецька навряд чи зважилися б уплутуватися у збройне протистояння.
Громадяни України, журналісти, політологи, чиновники та політики, як і російський письменник Захар Прілєпін, усе ще не можуть звикнутися з думкою, що на їхніх очах відбувається реальна війна між Києвом та Москвою. Аж надто неймовірним завжди здавався нам цей сценарій. Однак із кожним днем розуміння цього дедалі більше зміцнюватиметься в суспільній свідомості. Усі ми навчимося визнавати та пам’ятати нинішню вій­ну.

Російсько-українська війна 2014 року, на відміну від старовинних книжкових переказів, у’їсться в пам’ять людей, які її пережили, назавжди. І вдава­ти, що її вигадали продажні історики, вже не вийде. Тепер це сторінка нашої історії. І життя після неї вже ніколи не буде таким, як раніше.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено