Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 липня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Другий фронт? Загроза путніського реваншу залишається

Якщо українські еліти не врахують уроків помаранчевого минулого, путінська «золота осінь» чи «холодна зима» може таки стати точкою повороту до реваншу Кремля в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 29 (349)
від 17 липня, 2014
Другий фронт? Загроза путніського реваншу залишається

Попри дедалі більші втрати українських сил АТО, ни­ні очевидно, що маємо справу з агонією терористичних груп на Донбасі. Відчайдушні спроби російських спецслужб закинути на територію нашої держави чергові партії бойовиків та зброї, а особливо перехід до чимдалі менш прихованого використання сил ППО з території РФ для збивання українських літаків (як це вже сталося з Ан-26 на висоті понад 6 км) та вторг­нення російської авіації в повітряний простір України (провокація з бомбардуванням Сніжного) красномовно підтверджують безвихідний стан дивер­­сійно-терористичних груп на Сході. Показовою в цьому контексті є і нещодавня, на перший погляд бравурна, а при уважнішому прочитанні позначена нотками відчаю, заява лідера об’єднаного «Лугандону» Олега Царьова: «Протягом тижня має статися перелом у війні... Ми спробуємо перейти в наступ. Або будемо змушені піти в оборону». Натомість дедалі менш обережні й менш закамуфльовані кроки дають щоразу більше аргументів лобістам жорсткого підходу до Росії на Заході й щораз менше можливостей корумпованій Кремлем частині західного істеблішменту опиратися такому тиску. Відтак росте загроза контрзаходів західних держав.

Загрозливих аналогій між ситуацією в українському політикумі зараз та дев’ять років тому досить

За таких умов у Москві не можуть не розуміти, що зламати Україну без відкритого військово­­го вторгнення неможливо, якщо не відкрити «другий фронт» у її тилу. Розкладання й дестабілізація зсередини – це перевірений спосіб підриву потужніших у мілітарному плані супротивників, яким для окремо взятого російського диверсійно-терористич­ного військового угруповання на Донбасі наразі й виявилася Україна зі своїми силовими структурами. Впродовж першої декади липня надійшла низка сигналів про підготовку й нібито навіть уже затвердження в Кремлі пла­­ну дестабілізування ситуації в південних та східних регіонах (а може, й на решті території) України під умовною назвою «Золотая осень» (на противагу «Русской весне», яка там провалилася). Першими про це заявили голова СБУ Валентин Наливайченко та секретар РНБО Анд­рій Парубій. Пізніше інші джерела не раз повідомляли про розвиток теми.

Читайте також: Гра з вогнем. Похмурі перспективи міжнародної політики Росії

Ініціатори чергової хвилі дестабілізації серйозно можуть уважати, що «Русская весна» зійшла нанівець через недозрілість передумов дестабілізації та/або обмеженість часу й ресурсів для підготовки та закидання диверсійно-терористичних груп. До осені часу в рази більше і для вишколу останніх, і для нагнітання невдоволення ситуацією в країні серед громадян. Схоже, що механізм дестабілізації може відповідати сценарію, про який українські спецслужби повідомляли перед 9 травня, однак тоді через «сирість» розробки так і не були реалізовані. Як відомо, йшлося про тривалу інфільтрацію в середовище різних українських організацій вихідців із України (включно із центральними та західними регіонами, як-от сумнозвісний Сергій Здрилюк), які служать або служили в різних силових структурах Росії. На масштабну інфільтрацію та здобуття впливу зсередини потрібен природно тривалий час, якого навесні не вистачало, однак до осені (або зими) його значно більше.
«Затягування пасків», що триває вже не перший місяць, до осені – зими має бути помножене на втому країни від війни та проблеми із проходженням опалювального сезону (що без російського газу хоч і цілком можливе, однак, імовірно, супроводжуватиметься значним дискомфортом для більшості населення; див. Тиждень, № 28/2014). До цього, згідно із задумом, вочевидь, мають додатися розчарування в ЄС через надто пасивну підтримку Брюсселем Києва, синдром невиправданих, явно завищених очікувань швидкого поліпшення якості життя після повалення режиму Януковича та символічного підписання Угоди про асоціацію. Усе це має забезпечити належне тло для агітації проти «прозахідних націоналістів», з одного боку, й деморалізації прихильників євроінтеграції та демократизації країни – із другого.

Читайте також: Чого хоче воно?

Наше видання ще кілька років тому писало про підготовку «Украинским выбором» Віктора Медведчука організаційного та ідеологічно-інформаційного ґрунту для реваншу проросійських сил у разі перемоги на майбутніх президентських виборах проєвропейського кандидата або неможливості дотиснути Януковича до вступу в Митний союз (див. Тиждень, № 49/2012). Дальший розвиток подій довкола Угоди про асоціацію, Євромайдан та вимушений фальстарт у вигляді «російської весни», схо­­же, просто змусив пришвидшити й модифікувати реалізацію відповідного сценарію. Натомість його основна канва, як і кінцева мета, залишилася тією самою: дестабілізація України та відновлення контролю Кремля над нею всією, більшою частиною чи бодай південно-східними регіонами.
Наразі очевидно, що Путіну навряд чи вдасться реалізувати черговий сепаратистський проект «Новоросія» за кримсько-донбаським сценарієм, захопити опорні пункти силами диверсій­но-терористичних груп. Адже мешканці південно-східних ре­гіо­нів дістали надто непривабливу картинку Донбасу, який продемонстрував, що так гладко, як у Криму більше не буде, тож навряд чи захочуть повторення аналогічного в себе, а позиції про­українських сил за його межами значно сильніші. Однак спробувати дестабілізувати ситуацію в Україні загалом чи на значній території так, щоб переконати світ і помітну частину її ж таки суспільства, що вона fail state («неспроможна держава»), на яку не вар­­то покладати сподівань, цілком може вдатися, якщо цьому свідомо чи несвідомо підіграють нинішні вітчизняні політичні еліти. Якщо країна підійде до часу Х непідготовленою, з ненадійним складом парламенту, в якому переважатимуть колишні регіонали й комуністи, зануреною у внутрішні чвари, що викликатимуть у широкого загалу відчуття дежавю помаранчевих часів, із розчарованою, а відтак і деморалізованою проєвропейською частиною суспільства.
Паралелей між тенденціями нинішніми й дев’ятирічної давності (другої половини 2005-го – початку 2006 року) аж задосить. Як тоді, так і нині Верховна Рада зі старим складом (який під тиском обставин частково перефарбувався й виказує підтримку проєвропейському урядові та президенту), відчуваючи в суспільстві поступове розчарування новою владою та внутрішнім конфліктом між його учасниками, поволі переходить до саботажу й фрондування, Україна перебуває в стані позиційної газової війни з Росі­єю, маючи невизначені перспекти­­ви проходження зими; Кабмін і очільник держави аж ніяк не є монолітною командою, повноваження новообраного президента доволі обмежені й без підтримки парламенту він не може нормально контролювати ситуацію в країні, у строкатому таборі «майданівських» політичних сил наростає перетягування ковдри кожним на себе.

Читайте також: Потішні бої Ріната Ахметова

Нагадаємо, що за схожих обставин дев’ять років тому впродовж чотирьох місяців колишні соратники по Помаранчевій революції двічі провокували відставку уряду й ішли на союз із проросійськими опонентами. У вересні 2005 року Ющенко усунув із посади Тимошенко й за підтримки ПР провів через парламент команду Єханурова, а вже в січні 2006-го, в розпал газової війни з РФ, політична сила Тимошенко спільно з СДПУ(о) Віктора Медведчука та Партією регіонів голосує за відставку уряду Єханурова, провокуючи серйозне ослаблення позиції Києва у відносинах із Москвою. В обох випадках перемогу здобув не Ющенко й не Тимошенко, а Путін та зорієнтовані на нього сили в Україні. І все ще відсутні реальні запобіжники аналогічному протистоянню найближчим часом, спусковим гачком для ескалації якого вже незабаром може стати протистояння довкола дати проведення дострокових парламентських виборів.

Зауважимо: парадокс у тому, що така війна, попри сподівання «Батьківщини» чи «Свободи», може виявитися участю в чужій грі. Адже думку, що зволікання із призначенням перегонів може підвищити їхній результат за рахунок розчарування в Порошен­­ку та зорієнтованих на нього політичних силах, не підтверджують соціологічних тенденцій. А логіка українського політичного процесу останніх двох десятиліть свідчить: виборці, розчаровані одного разу в тому чи тому політику або політсилі, дуже рідко і в незначній кількості повертають­­ся до старих уподобань, від яких відвернулися раніше, натомість шукаючи будь-кого, аби нового. Це створює поживний ґрунт для зростання у критичний для державності час популярності безвідповідальних авантюристів та витончено замаскованих політтехнологічних проросійських проектів, а відтак різко послаблює відпірність українського суспільства до маніпуляцій іззовні.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено