Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 червня, 2014   ▪   Дмитро Потєхін   ▪   директор Групи європейської стратегії   ▪   Версія для друку

Дещиця правди

Колишній український міністр сказав нове слово в дипломатії. Коли правду про Путіна скаже решта України та світу?
Матеріал друкованого видання
№ 26 (346)
від 26 червня, 2014
Дещиця правди

Коли 14 червня Андрій Дещиця назвав Путіна х…ом і викликав не лише овації, а й осуд недипломатичності, український чиновник не тільки врятував будівлю російського представництва в Києві від можливого знищення активістами. Це було нове слово в дипломатії та правда, яку давно мали виголосити аналітики, журналісти та дипломати всього світу.

Адже є низка причин, зокрема фальсифіковані вибори, які дають підстави називати Путіна ким завгодно, зокрема й х…ом, але не президентом РФ. Це узурпатор, який за допомогою агресії намагається легітимізувати себе в очах російської неоімперської більшості, що прагне визнання світом величі. Називання Путіна президентом – це  визнавати його легітимність та зміцнювати неоімперську владу. Саме тому не варто зупинятися на особистих санкціях та виключенні Росії з Великої вісімки.

Тим, хто ставить під сумнів коректність звернення українського дипломата до Путіна та паркування автомобілів із дипломатичними номерами колесами догори, не завадило б спитати себе, чи варто людей, які беруть участь в узурпації, називати дипломатами, їхні машини – недоторканними, а приміщення – посольством.

Після повалення Віктора Януковича Україна видається країною перед великим стрибком, який Польща здійснила в 1989 році

Захід не повинен у випадку Росії робити ту саму помилку, якої припустився щодо України, коли чотири роки чекав, доки самі українці припинять визнавати Януковича президентом. У результаті нездатності суспільства назвати очевидні речі своїми іменами правоохоронці, які стріляли в людей на Майдані, були впевнені, що захищають конституційний лад, а не узурпаторів.
Багато знавців Росії досі намагаються зрозуміти, у чому полягає кінцева стратегія Владіміра Путіна в Україні. Звичайно, це передусім спроба легітимізувати свій режим удома. Про особливу й навіть ексклюзивну роль Криму для російської неоімперії автор цієї статті писав у 2008 році. Чимало аналітиків зараз також погоджуються, що потенційна плата за такі дії могла бути значно вищою за ту, на яку розраховували Путін та його радники. Відсутність такої ціни може наштовхувати їх на думку, що вони реалістично бачать ситуацію, а не діють під впливом параноїдальних поштовхів – не варто виключати такого сценарію.

Путін у своєрідний спосіб зробив багато для мобілізації українців на реформи, а країни – цивілізаційний вибір. Мій колега Фредо Аріас-Кінґ, який свого часу був радником президента Мексики та разом із яким у 2007-му ми написали й досі, на жаль, актуальні рекомендації щодо реформ, вважає: зараз є щонайменше дві загрози, які можуть стати наслідком агресії щодо України та зіграти на руку Росії чи радше імперської Росії, котру сподівається відновити Владімір Путін.

Читайте також: Переговори з терористами. Диявол у деталях

Відомо, що успішний перехід від початку потребує держави. Якщо держава сумнівна, реформи пробуксовують. Ще в 1950-х Данкварт Рустов припустив, що лідери можуть запроваджувати демократичні зміни, коли люди не мають сумнівів стосовно того, хто вони та звідки. Слабкі держави з поліетнічним населенням зазвичай не досягають успішної демократичної консолідації після повалення диктаторів. Класичними прикладами цього є Югославія 1992 року та Ірак після усунення Саддама Гусейна.

Не сприяє їй і повалення диктаторів у результаті насильницьких сутичок. І вдвічі частіше вдається досягти такої консолідації після застосування ненасильницьких методів.

Демократичні сили, які здобувають владу в поліетнічних суспільствах у результаті насильницьких виявів, до забезпечення народовладдя мають докладати значно більше потуг. Аксіоматичними прикладами в цьому сенсі є Іспанія після смерті Франко 1975 року та відновлення Естонії 1991-го. Натомість протилежною ілюстрацією є Міхаіл Ґорбачов, який спробував демократизувати Радянський Союз, але незабаром зрозумів, що нові свободи лише наближали кінець величезної держави.

Після повалення Віктора Януковича Україна видається країною перед великим стрибком, який Польща здійснила в 1989-му. Відносно нові українські еліти роблять багато правильних голосних заяв про радикальні реформи, зокрема про люстрацію, обмеження влади олігархів, сприяння інвестиціям, зменшення залежності від РФ тощо.

Читайте також: Відірватися від Москви

Утім, російська агресія змусила змістити пріоритети на першочергову стабілізацію Української держави. Новий уряд призначив на низку посад олігархів, чим, м’яко кажучи, дещо здивував Євромайдан. Хоча інтереси останніх не завжди і не в усьому суперечать інтересам більшості громадян, але й цілковитого їх збігу також немає. Така стабільність держави може коштувати дорого й урешті-решт закінчитися тією самою історією, з якої все починалось. Якщо не гіршою.

Федералізація

Одна з неприховуваних вимог Кремля до України стосується федералізації. Нова влада слушно розуміє причину цього геополітичного плану РФ як спробу позбавити нашу державу шансу на приєднання до ЄС та НАТО. На думку багатьох, це також сприяло б подальшому сепаратизму в інших частинах України.

Утім, Путін розраховує на те, що питання федералізації вирішуватиметься за межами впливу України, що угода буде досягнута з ключовими гравцями й накинута Києву з метою «розв’язання» спроби перейти червону лінію. За підтримки Берліна чи Парижа цей новий пакт Молотова – Ріббентропа Вашингтон і Кремль, не виключено, приймуть в обмін на обіцянку вивести частину Збройних сил. У результаті тиск спільної позиції Заходу та Росії на Київ може виявитися занадто потужним.

Читайте також: Петро Порошенко. Майстер політичної реінкарнації

Тут така історія трапляється не вперше. Варто пригадати хоча б Молдову. Для «подолання» конфлікту з Придністров’ям, у якому були присутні російські війська, Москва запропонувала надати своєму контрольованому бандитсько­сепаратистському регіону права, аналогічні тим, які мала Молдова. Високі чини в Кремлі та ФСБ відкрито визнавали, що метою цього є перешкоджання приєднанню Молдови до західних інститутів, залишити країну слабкою та залежною від Кремля. Президент комуніст Владімір Воронін заявив про готовність підписати угоду.

У цьому не було нічого дивного. Сюрпризом стала готовність Вашингтона та офісу ОБСЄ в Кишиневі пристати на московську схему федералізації. Врешті її спробу зупинили громадянське суспільство та опозиція Молдови, які організували протест десятків тисяч людей. В останній момент Воронін злякався чергової кольорової революції та відмовився від угоди. Кремль був розлючений. Пізніше виявилося, що у Вашингтоні Молдовою займалося лише три людини і всі вони симпатизували Москві. Коли долучилися політики, громадянське суспільство, журналісти, демократичні активісти, тоді США перестали підтримувати ідею федералізації Молдови.

Хоча агресія проти України об’єднала її та посилила бажання нарешті запровадити реформи, необхідні для приєднання до Європи, гра Путіна може ускладнити цей рух. Наша держава не повинна втратити можливість – втретє з 1991 року. Адже, швидше за все, лідер РФ прорахувався у спробі легітимізувати себе й мобілізувати російські еліти та народ. Утім, все ж варто інколи нагадувати їм, що Путін не президент, а узурпатор. Хоча б і так, як це зробив Андрій Дещиця. Можливо, решта світу колись зробить те саме.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
  • У переліку головних загроз для України найближчим часом розвідники називають перекидання систем ППО на Донбас та масштабні навчання ЗС РФ на кордонах
    26 серпня, Андрій Голуб
  • Як співіснує удаваний і справжній патріотизм на звільненому Донбасі
    26 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Своєю поведінкою та політичними й діловими зв’язками Дональд Трамп відіграє роль «корисного ідіота» для Владіміра Путіна
    26 серпня, Едвард Лукас
  • Французький погляд на Україну змінюється під впливом внутрішнього українського фактора
    26 серпня, Алла Лазарева
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено