Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 червня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Організовуватися чи розчаровуватися

Без самоорганізації знизу та фінансування партій за рахунок членських внесків на українське суспільство чекають нові глибокі розчарування в далеких від його інтересів політичних кумирах, а на країну – дальша деградація і загроза втрати державності
Матеріал друкованого видання
№ 23 (343)
від 5 червня, 2014
Організовуватися чи розчаровуватися

Упродовж останніх двох десятиліть українську політику супроводжувала постійна зміна «фасаду» (лідерів, партій, урядів), однак при цьому майже недоторканною залишалася сутність корупційно-олігархічної системи у владі та бізнесі. Більшість населення країни прагнула змін на краще, європейських стандартів життя, відповідальності політиків за свої зобов’язання. Задля того сотні тисяч громадян виходили на Майдан 2004-го та 2013–2014 років, демонстрували чудеса мужності й готовність жертвувати життям. І щоразу розчаровувалися в результаті, бачили його невідповідність очікуванням. Відтак наростали зневіра й відчуття, що твої старання використав хтось інший. А для подолання такого психологічного стану щоразу потрібні тривалий час та оновлення поколінь.

Ходіння колом

У політичній площині ці настрої діставали продовження в різких коливаннях рівня підтримки окремих політиків та очолюваних ними партій. Доки ті залишалися маловідомими в дії втіленнями уявлень про «ідеальну» чи бодай «дієву» політичну силу або «доброго» чи «сильного, енергійного царя», їхні рейтинги росли як на дріжджах. А такі «нудні питання», як справжній зміст програм, адекватні реаліям механізми їх утілення, персональний склад команд, які мали б усім тим займатися, і, нарешті, джерела фінансування того чи того політика (і його партії) та пов’язані із цим зобов’язання перед спонсорами, залишалися поза увагою. Коли ж усі ці фактори давалися взнаки після потрапляння певного лідерського політичного проекту у владу, замилування змінювалося стрімким розчаруванням. Рівень підтримки блоку «Наша Україна» (23,6%) на виборах до Верховної Ради 2002 року та Віктора Ющенка (39,9%) у першому турі президентських 2004-го різко обвалився вже під час парламентських перегонів 2006-го: до НУ виявилися прихильними менш ніж 14% електорату. Потім він насилу втримався на старій позначці під час електоральної кампанії 2007-го (попри об’єднання з «Народною самообороною» Юрія Луценка, що мала кілька відсотків власного рейтингу), на момент обрання глави держави у 2010-му знизився до 5,5%, а відтак становив 1,1% під час парламентських перегонів 2012 року.

Наявні політичні сили не будуть відстоювати інтереси своїх виборців

Результати Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) на виборах депутатів парламенту зросли від 7,3% у 2002 році до 22,3% у 2006-му та 30,7% у 2007-му. Утім, після того як вона майже два з половиною роки покерувала урядом (грудень 2007-го – березень 2010-го), рівень її підтримки знизився до 25,1% у першому турі президентських перегонів у 2010-му (хоча саме цій кандидатці тоді сприяв адмінресурс щонайменше на половині території країни) та 25,5% голосів, відданих за «Батьківщину» на парламентських виборах 2012-го (хоча цього разу остання включила до свого складу представників інших популярних політсил: Яценюка, Гриценка, Кириленка). І нарешті лише  12,8% дісталося Юлії Володимирівні на президентських перегонах 2014 року (попри те що в них не брали участі традиційно неприхильні до неї Донбас та Крим).

У Сергія Тігіпка, який стрімко набрав на ефекті «новизни обличчя» 13,1%, балотуючись у президенти 2010 року, після входження до уряду Азарова та ініційованих у ньому соціальних реформ, рейтинг обвалився до 4–5%. Саме таким (5,2%) він був зафіксований на президентських перегонах 2014 року (у них справді не взяв участі електорат потенційно прихильних до Тігіпка Донбасу та Криму, однак він мав змогу безперешкодно зібрати голоси колишніх прихильників ПР і Януковича в Центрі, на Півдні та Сході).

Віталій Кличко, маючи рейтинг 2–3% ще за рік до парламентських перегонів 2012-го, здобув на них 14%, попри те що значна частина його потенційних виборців серед молоді не з’явилася на дільниці. Напередодні Євромайдану симпатиків лідера УДАРу серед тих, хто мав намір проголосувати, було 20–25%. Одначе після революції, під час якої Кличко не показав себе як самостійний енергійний лідер, здатний відповідати за долю країни й людей, рівень прихильності до нього стрімко пішов униз і до моменту зняття кандидатури на користь Петра Порошенка упав більш як удвічі (до 8–10%).
Різкого злету, а потім обвалу зазнала за останні п’ять років і «Свобода». На президентських перегонах 2010-го її висуванець здобув 1,4%, а вже під час парламентських 2012-го ця політсила отримала 10,4%. Однак вибори глави держави 2014 року засвідчили різкий спад підтримки «Свободи», яка ані в період Євромайдану, ані в тимчасовій владі не виконала покладених на неї сподівань. У результаті 25 травня Олег Тягнибок дістав лише 1,2% голосів (знову ж таки попри те що в минулому найменш прихильні до нього жителі Криму та Донбасу не голосували).

Читайте також: У режимі "майже". Час компромісів минув

Натомість сьогодні бачимо сходження чергових зірок, причому мало кого з виборців цікавлять їхні істинні плани та програми з механізмами реалізації останніх, персональний склад команд чи джерела фінансування виборчих кампаній. В умовах розчарування колишньою опозиційною трійкою (та щойно звільненою Юлією Ти­мо­шенко) стрімко зростав рейтинг її колишнього однопартійця Олега Ляшка. Якщо на парламентських перегонах 2012 року його політична сила здобула ледь 1,1% голосів, то на президентських 2014-го «головний радикал» здобув третє місце із 8,3% прихильників. Стрімке зростання рейтингу простежується і в Анатолія Гриценка, який на виборах глави держави 2010 року здобув 1,2%, а у 2014-му – вже 5,5%.

Проте класикою жанру в цьому випадку став Петро Порошенко, за якого ще восени 2013-го під час президентської електоральної кампанії готові були проголосувати не більш ніж 3–4%; межею його претензій на тому етапі була перемога на виборах мера столиці. Однак менш ніж півроку потому він став фаворитом перегонів і в підсумку здобув безпрецедентний за останнє двадцятиліття результат: 54,7% в першому турі. Знову ж таки ключовим фактором, як уже зазначав Тиждень (див. № 20, 21/2014), стали не якісь конкретні якості чи плани Петра Олексійовича, а виключно ефект «нового політика», з яким можна було пов’язати завищені очікування. Приписуючи Порошенку здатність і бажання реалізувати саме їхні сподівання, а не його реальні наміри, українці знову програмували чергове глибоке розчарування.

Ілюзія впливу

На жаль, логіка українського політичного процесу свідчить, що цей список приречений бути настільки довгим, наскільки довго громадяни волітимуть знаходити чергового месію/цапа-відбувайла, наділяти його ідеальними рисами, ігнорувати справжню мотивацію цієї персони та залежність від реальних команд і спонсорів, а потім скидати з Олімпу й осипати прокльонами за невиправдані сподівання. Можна, звісно, почувати задоволення від «помсти» у вигляді здутих рейтингів (як це було показано вище). Однак від того не змінюється суть: політичні сили не виражають і не збираються відстоювати інте­ре­­си своїх виборців, а громадяни й далі змушені обирати з того, що є. «Нові» партії по-старому утворюються із «професіоналів», що виросли і сформувалися в наявній системі, тож і збираються не ламати її, а хіба що трохи підкоригувати під власні інтереси. При цьому за ними стоять ті самі мажоритарні спонсори – олігархи й великий бізнес. А як відомо, хто платить, той і замовляє музику.

Альтернативні сили не повинні намагатися сподобатися всім, бо це неможливо

За даними соціологічних досліджень, незадоволені нинішньою партійною системою найчастіше (34,1–42,4% опитаних) відзначають такі її недоліки: нинішні політсили не дотримуються програм і цілей, заявлених під час виборів; відстоюють інтереси не електорату, а лише своїх лідерів та фінансово-економічних кланів; фінансуються «невідомо як, переважно олігархами», нарешті, не мають внутрішньої демократії, нормального зв’язку із громадянами (див.: «Які претензії?»). Це породжує небезпідставні підозри щодо здатності наявних політсил щось змінювати в інтересах країни і своїх виборців. У цих умовах помітнішим стає корисливе ставлення до участі в перегонах, що зводиться до прагнення отримати бодай щось, аби тут і зараз. Зокрема, спільне дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та КМІСу, проведене напередодні парламентських виборів 2012 року (18 вересня – 4 жовтня), засвідчило, що 11,5% готові продати свій голос, а ще 32% ставляться до їхньої позиції з розумінням. Іще сумнішим бачиться такий факт: що молодші респонденти, то більше поміж них готових торгувати своїми голосами: 16% – серед людей віком до 30 років і 8% – серед тих, кому за 60. Цей «прагматичний» підхід розширює перспективи олігархічної системи та політичних проектів одно-дворазового використання.

Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій

Тож «покарання» чергових політпроектів та заміна їх аналогічними «новими» обертаються тільки втраченими для країни й самих виборців часом та можливостями. Творці та спонсори цих починань від початку враховують їх недовговічність, завчасно готують запасні варіанти, намагаються встигнути відбити вкладені ресурси за той короткий період, який їм вдається утримуватися на політичному Олімпі (до абсурду цю логіку довів режим Януковича, однак мало чим різниться вона й в інших). Ба більше, надвисока волатильність української політики й надалі шкодить державності як такій.
Чергові розтоптані сподівання на зміни, шанс на які доводиться виборювати під час нових революцій щоразу дорожчою ціною, викликає розчарування вже не в окремих політиків, а в політикумі й політичній системі загалом. Відтак зростає схильність до радикальніших, імпульсивніших, більш руйнівних кроків, що ними в сучасних умовах готові користуватися вже не лише усунуті від влади олігархи, а й Москва. Зай­ве пояснювати: ще одна зміна влади в Києві, кривавіша й менш легітимна із правового погляду та викликане нею розбалансування системи влади в країні, в рази полегшить Путіну можливість агресії, а опір їй організувати буде в рази важче.

Потреба масових партій

Потрібна відмова від месіанських ілюзій та віри в можливість доброго царя, від глибоко помилкової думки, що перестановка доданків змінить суму, що прихід чергової влади здатен вирішити проблеми суспільства та окремих громадян без їхньої постійної активної участі в цьому процесі та контролю за діями державного керівництва. Попри щораз більшу ціну революцій, громадянам і далі простіше виявляти героїзм чи хвилю гніву раз на дев’ять років, аніж у щоденному режимі контролювати  владу й тиснути на неї в питаннях ухвалення належних рішень.

Потрібні самоорганізація громадян у політичні партії знизу й самофінансування на основі членських внесків та масових добровільних пожертв дрібних підприємців. Не є проблемою фінансова підтримка для них і з боку середнього та великого бізнесу. Однак ані в низового осередку, ані в районної чи обласної організації (годі й казати про загальнодержавну партійну) не має бути мажоритарних спонсорів, без яких ці структури не функціонували б нормально, а відтак які могли б вимагати лобіювання своїх інтересів, а не дотримання програмних вимог.

За даними соціологічних досліджень, проведених іще в серпні 2012 року, перед осінніми парламентськими виборами, 6,1% громадян виявляли готовність фінансувати партію за умови певності, що вона відстоює їхні інтереси. Середня сума, яку вони при цьому згодні були щомісяця сплачувати, становила тоді 135 грн (понад 1,6 тис. грн за рік). Якщо екстраполювати ці показники навіть на 20 млн українців, що працюють (а є ще й пенсіонери, частина яких теж готова фінансувати партії), виходить щонайменше 1,2 млн потенційних платників членських внесків, загальна сума яких може сягати 1,9–2 млрд грн за рік, тобто забезпечувати 9,5–10 млрд грн партійних бюджетів на один електоральний цикл (5 років). Цього цілком достатньо, щоб фінансувати активну діяльність двох-трьох масових політсил, незалежних від великих спонсорів, але підконтрольних власним членам. Іще 10% респондентів заявили, що не визначились із цього приводу, а відтак у разі успіху масових партій значна частина з них могла б схилитися до участі в їх фінансуванні. Напередодні цьогорічних президентських перегонів подібне дослідження засвідчило, що готових фінансово підтримати кандидата у президенти, якщо він відкриє бухгалтерію виборчого фонду і звітуватиме про витрати, в країні вже 10,7%. Тих, хто вагався з відповіддю, виявилося 8,5%.

Читайте також: Коли наступний Майдан

Потрібен партійний актив, який реально впливатиме на ухвалення рішень по вертикалі політсили: від місцевих осередків (які він фінансуватиме своїми внесками) та регіональних організацій (які фінансуватимуться через відрахування низових) до керівних органів партії (фінансованих через відрахування регіональних організацій). У даному випадку в основі партійної демократії лежатиме ще й фінансова залежність керівництва на різних рівнях від платників членських внесків та результатів їхніх голосувань на партзборах і конференціях. У цього активу має бути реальна мотивація до політичної боротьби, він повинен усвідомлювати власну здатність впливати на ухвалення партійних рішень на всіх рівнях, а через партію – і на органи державної влади.

Адже зараз партійне членство здебільшого є формальністю, а самі партактивісти – або функціонерами, що їх оплачує політсила грішми великих спонсорів (тобто найманими працівниками, залежними від роботодавця), або паперовою масовкою без відчуття жодного стосунку до партії, до якої вона формально належить (підтвердженням послужать не одні вибори до парламенту, коли кількість голосів за окремі політсили була менша, ніж чисельність їхніх членів). Знову ж таки, за даними соцдосліджень, проведених перед минулими парламентськими перегонами, за певних обставин (тобто вірячи, що партія відстоює їхні інтереси) були готові брати участь у передвиборній агітації 13,5% респондентів, а ще 9,8% вагалися з відповіддю. Це свідчить про те, що вже зараз наявний цілком достатній людський потенціал для реального партактиву.

Формування знизу, здобуття влади спочатку на місцевому, а потім і на регіональному та загальнодержавному рівнях дасть змогу його учасникам навчитися відрізняти дешевий популізм та обіцянки «вирішити всі проблеми за вас» від реальних програм, завдяки яким справді можна змінювати ситуацію в країні. Альтернативні сили не повинні намагатися сподобатися всім, бо це неможливо. Однак вони мають виробити послідовне бачення змін у країні в інтересах своїх прихильників. Соціальна база, сформована на основі громадян, що позбавлені зайвих ілюзій, завищених очікувань, буде достатньо стійкою, щоб створити необхідний запас міцності для політичної сили, коли вона розпочне реалізацію потрібних перетворень уже в масштабах країни. А люди, підготовлені на різних етапах зростання знизу, створять необхідний кадровий потенціал для зміни наявної бюрократичної системи.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено