Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 червня, 2014   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Коли наступний Майдан

За що борються українці в часи незалежності, маючи власну державу, чому виходять на протести, скидають владу і гинуть на полі битви? Чи не є ця боротьба лише етапами незавершеної війни за справжню державність?
Матеріал друкованого видання
№ 23 (343)
від 5 червня, 2014
Коли наступний Майдан

Уже втретє за останні десятиліття Україну збурюють революції. Цього разу в хід пішла справжня зброя, гинуть люди. Вкотре поваливши ненависний режим, замість радісної перемоги нація дістала ще більше клопотів, опинившись фактично перед загрозою втрати державності. І хоч як це парадоксально, відчайдушна боротьба за право жити так, як подобається, лише набирає обертів. Скільки ще українцям доведеться виходити на Майдан, щоб досягти нарешті своєї мети, і якою є та мета? Чи усвідомлюють вони, чого хочуть насправді та якою мала би бути українська мрія? Тиждень спробував дізнатися про це в представників різних політсил.

Ірина Геращенко, народний депутат, УДАР:

Перша революція подарувала Україні незалежність. Друга підтвердила, що українці можуть боротися за право обирати владу, а третя, по суті, як ми зараз бачимо, ще не закінчена, за наш суверенітет. Бо насправді Радянський Союз упав, але система не змінилася.

У тому сенсі, що є держави, які не погоджуються з існуванням незалежної України, тому сьогодні ми виборюємо наш суверенітет. Україна вперше платить таку високу ціну, і від того просто клубок у горлі й серце стискається. Взагалі ця революція стала можливою тільки тому, що критична маса українців, які відчувають свою належність до України нерадянської, до України європейської, сформувалася, а кінець буде тоді, коли путінський режим переконається, що дороги до new-СРСР немає.

Ярослав Сухий, народний депутат (колишній член фракції Партії регіонів):

Незалежність звалилася на нас у вигляді Єльцина, який виліз на танк. Впала на голову – і здобули ми незалежність. Тож можемо сказати, що люди справді виборюють, шукають своє місце. І Україна зараз переживає той процес, який мала пережити ще тоді. Навіть ті питання, що звучать до влади, проблеми, претензії – ніхто ж нікому нічого не висував. Вибори то й вибори, обрали й Слава Богу, і знову й одразу не те. Я навіть уже так думав, коли обрали Кравчука. Ні, не той, не такий. Чому? Економіка розвалена. Обрали Кучму, генеральний директор, колишній прем’єр-міністр. Ні, Кучму геть, Кучму геть! Майдан. Тільки Віктор Ющенко, лише він. Ооо! Ющенко «казьол», Юля на нього, він на неї. Все. Тільки Янукович, він тверда рука. Тверда рука як навела, то по цей день кашляємо. Чому? А є велике питання в тих Майданах. Коли рівень політичної культури задовольнятиме все суспільство, тоді вони відіграватимуть позитивну роль.

Читайте також: У режимі "майже". Час компромісів минув

Андрій Шевченко, народний депутат, «Батьківщина»:

Я думаю, що за всіма тими революціями стоїть щось набагато інтимніше, ніж держава, державність і навіть державна незалежність. Щось глибоко персональне, свобода, гідність, почуття самоповаги. Це таке вічне уявлення про справедливість, про добро, про зло. Революція з погляду ухвалення рішень є дуже інтимним процесом. Повинно щось таке статися в людині, коли вона розуміє, що не має права далі мовчати, вона мусить піднятися над своєю безпекою, над турботою за власне життя і зробити якісь такі мужні речі. У цьому сенсі ми живемо в нещасний і водночас щасливий час. Нещасний, бо бачимо, якою ціною відбуваються зміни: життя дуже важке. А щасливий, бо вже тричі були свідками цього революційного підйому: 1991-го, 2004-го, 2014-го. Думаю, свобода – це не річ, яку можна один раз здобути, закатати в консервну банку і за потреби відкривати та по ложечці брати, а те, що потребує постійного підтвердження. І разом із тим усі помилки, які були, не є підставою вважати революції неправильними. Че Ґевара не мій ідеологічний кумир, але я не висловлюся краще за нього. Він сказав: «Навіть якщо ми провалимося, це не означає, що революція була не права». На мою думку, це стосується і тих трьох революцій, які ми бачили в Україні.

Олег Ляшко, народний депутат, лідер Радикальної партії:

Якщо Помаранчева революція була проти фальсифікації президентських виборів на користь Януковича, то нинішня є Революцією гідності. Це бажання людей жити в європейській, вільній країні й усунути від влади режим Януковича. Цілком очевидно, що всі ті революції об’єднує вибудувана в нас олігархічна система влади, яка не дає можливості людям у легальний спосіб відстоювати свою позицію, і що всі вони є наслідками тієї системи. Революції сприяють формуванню громадянського суспільства, українського народу як нації. Здається, Коновалець казав: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». Тому все це етапи становлення українського народу та української нації.

Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій

Юрій Сиротюк,народний депутат, «Свобода»:

Два останніх Майдани – це продов­ження боротьби за незалежність, за ідентичність. Перша національно-виз­вольна революція 1991 року не була закінчена, не була проведена люстрація й не усунута стара компартійна верхівка, не знищена Радянська Україна. Друга революція 2004-го, коли люди піднялися за соціально та національно справедливу і, що головне, українську Україну, була зраджена. На жаль, залишки совєцької системи, а саме спроби її апгрейду, призвели до того, що українці не здобули справжньої незалежності, не збудували справжньої державності, а отже, не досягли основних цілей, які ставить перед собою будь-яка нація: збереження ідентичності й захист прав її громадян. І Майдан-2004, і те, що відбувається нині, – це спроба розпочати нові національно-визвольні змагання, доказ того, що не можна отримати нову державу, не знищивши і не усунувши попередньо всіх наслідків окупації. Ми намагались одночасно будувати нову Україну і далі розбудовувати радянську. Фактично в нас були дві країни і дві ментальності. Тому те, що нині спостерігаємо на Сході, – то війна України української, європейської з Україною совєцькою.

Читайте також: Андрєй Ілларіонов: «Агресія проти України неминуче завершиться зміною кордонів Росії»

Зараз це не просто боротьба проти Януковича, Путіна чи корупції, а боротьба за себе, за збереження власної ідентичності. Бо незалежність – то форма, вона повинна мати зміст, і її зміст – ідентичність. Зараз, на жаль, ведеться активний наступ на українську ідентичність. Нам знову намагаються втовкмачити в голови, що це революція не за мову, не за історію, не за націю, а за якісь абсурдні речі. З одного боку, нав’язують думку, що Україна – то така собі ліберальна країна, яка просто калькує всі європейські цінності незалежно від того, які вони, а з другого – прагнуть зберегти ту стару, постсовєцьку ідентичність і на її основі збудувати на Сході України «Русскій мір». По суті, робиться спроба денаціоналізувати зміст Революції гідності. І коли це вдасться, обов’язково буде нова хвиля революції – національної. Я не вірю в Україну, навіть дуже економічно справедливу, дуже соціально правильну, дуже правову, але неукраїнську. У якій не буде різниці, «на каком язикє», якої віри, якої крові. Для мене незалежність неможлива без українськості. Мені нецікава європейська, правова і соціально розвинена неукраїнська Україна. Я не бажаю жити в другій Росії чи навіть у другій Німеччині. Хочу жити в європейській Україні. Відповідно до форми незалежності треба додати зміст: ідентичність, українськість. Найважливішим критерієм є Шевченкове «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Нереально провести в Україні докорінні зміни, побудувати якісну соціально-справедливу економічну державу, не демонтувавши постсовєцьку олігархічну систему влади і власності та не створивши натомість економіку середнього класу. Але цей середній клас знову ж таки не може бути ані французький, ані іспанський. Ми можемо виховати лише отого куркуля, громадянина, який у часи козаччини чи в будь-які інші був фундаментом української державності. У Європі немає жодної країни, яка не є національною, і цього ніхто не заперечить. Просто вони вже збудували свої національні держави і йдуть далі.

Тому треба зрозуміти, що змагання в нас триватимуть доти, доки нам, українцям, не буде забезпечено основні громадянські права й доки не відстоїмо своє право на ідентичність, доки не побудуємо Україну українською, як німці збудували німецьку Німеччину, французи – французьку Францію, а потім уже до того всього додавали ліберальні цінності, соціальну справедливість тощо. Ми ганяємося за всім: економікою, реформами, соціалкою, але чомусь не хочемо забезпечити основне право корінної нації: бути собою. Поки ми не реалізуємо цього, революція розгорятиметься.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено