Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 травня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

À la guerre comme à la guerre, або про свободу слова й репортерів без кордонів

Прагнення справедливості і об’єктивної безсторонності подекуди заводить у такі хащі, що потім людина сама дивується
À la guerre comme à la guerre, або про свободу слова й репортерів без кордонів

І якщо середньостатистичний українець, не переобтяжений правовою культурою, сприймає події, так би сказати, «серцем» – і подекуди виявляється адекватнішим у своїх оцінках, то журналістська спільнота, якщо припустити, що вона існує, в цілому схильна займати позицію «адвоката диявола»: мовляв, не слід було затримувати за звинуваченням у шпигунстві кореспондентів кремлівського телеканалу LifeNews Марата Сайченка та Олега Сідякіна, мовляв, що скаже світова громадськість і взагалі, мовляв, робота в них така – дурити прикордонників і висвітлювати конфлікт з обох боків.

Важко сказати, чого в такій позиції більше – звичайної цехової пихи чи наївних уявлень про стандарти журналістики. Перший мотив, безумовно, наявний: навіть колегам, які самі не практикують екстремальних жанрів, приємно думати, що прес-карта як така має забезпечувати імунітет від відповідальності перед будь-ким, окрім власного редактора, ніби це така наполовину carte blanche, наполовину «мультипаспорт» (по собі знаю, замолоду сам грішив, плекаючи своє відчуття обраності й тицяючи червону корочку з написом золотими літерами «Преса», коли в цьому не було жодної потреби).

Читайте також: Юрій Макаров про пропаганду

З другим мотивом трохи важче: серед усіх постулатів, які нібито на словах визнаються корпорацією, як от: достовірність, точність, відокремлення фактів від коментарів тощо... колеги передусім святкують один пункт: збалансованість. Вочевидь, позиція «над битвою» дає певні психологічні переваги. Я ж вважаю, що сам принцип об’єктивності в ЗМІ зумовлений радше культурною традицією, аніж фундаментальною природою massmedia. По-перше, більшість журналістських жанрів, хай як дивно, абсолютну об’єктивність виключають: нарис, есей, колонка, частково аналітична стаття, навіть репортажі цікаві читачеві саме через наявність авторської точки зору. По суті, тільки інформація в чистому вигляді має представляти повний спектр думок стосовно якоїсь події, та й то «всі ми живі люди». Але інформація теж не передбачає неодмінно давання слова «іншій стороні», всупереч латинському прислів’ю «audiamus et altera pars». Я інколи читаю лекції з журналістики й люблю наводити переконливий, як на мене, приклад: припустімо, ви висвітлюєте роботу Нюрнберзького процесу – чи повинні ви неодмінно давати слово Герінґу, Ріббентропу чи Кальтенбрунеру? Уявіть, що ви – Ганна Арендт і приїхали в Єрусалим від «TheNewYorker» висвітлювати суд над Адольфом Ейхманом, чи будете ви будь-що дотримуватися балансу? Я навмисно наводжу екстремальні приклади, щоби випробувати на міцність принцип, який часом скидається на забобон.

Читайте також: Зураб Аласанія: «Потрібна просто правда»

Ось інша, можливо, не така кричуща ситуація, яку три місяці тому обговорювали всі, кому не ліньки, – це коли на Громадському колега Данило Яневський запитав нардепа Олійника: «Ви ідіот?», а колега Роман Скрипін показав йому середній палець, інакше кажучи, fuck. Багато хто їх засуджував, тільки не я. Трапляються випадки, коли нормальній людині зберігати спокій просто неможливо, бо це образа здорового глузду й колективної гідності.Ви колись пробували взяти інтерв’ю в Чечетова? Або, ще краще, у Владіміра Вольфовіча Жиріновского? Тим більше, що стосовно професіоналізму Скрипіна та Яневського ніяких сумнівів немає. Вони, як на мене,тупо стали заручниками й жертвами забобону, що треба неодмінно представляти позиції різних, діаметрально протилежних сил. Не бажаючи визнати, що деякі з цих позицій неприйнятні в пристойному товаристві, так само як і їхні представники.

Я зовсім не хочу сказати, що носіям антигуманних поглядів (екстремістських, тобто крайніх правих чи крайніх лівих, чи просто «поглядів», що відстоюють інтереси мафії) треба автоматично забивати рота без відповідного рішення суду. Хай би собі вправлялися в газеті «2000» чи «Коммунист», доки немає відповідних законів і підстав для кримінального провадження (до речі, добре, що згадав, про це трохи нижче). Іншими словами, поліфонію думок має забезпечувати вся сукупність ресурсів, які існують в інформаційному полі, а не поліфонія в голові одного репортера чи редактора, бо для такого явища є інше визначення: шизофренія.

Ідемо далі. Неупередженість годиться для сталого суспільства з вибудованими демократичними механізмами, до того ж у стабільний час. Щойно починається війна, про спостережний майданчик над битвою доводиться забути. Країна починає захищатися, в тому числі, перепрошую, тимчасовими обмеженнями різних громадянських свобод, включно зі свободою слова. Так, небезпечно, бо щойно дозволиш державі щось забороняти, потім дуже важко повернутися до попереднього порядку. Так, неприємно, але так влаштований сучасний світ. Той факт, що так звані розвинені країни давно не вдавалися до такої практики є лише результатом відсутності відповідних загроз упродовж останніх майже семи десятиліть, ну й ми так само до цього морально не готові. То, може, почати себе готувати? До чого конкретно? Наприклад, до припинення трансляції та розповсюдження ворожих ЗМІ.І чіткого усвідомлення різниці між власне журналістом і бійцем ідеологічного фронту, причому з ворожого боку.

Читайте також: Юрій Макаров про журналістику прямої дії

Чи можна вважати представника чужої преси, навіть без зброї, комбатантом? Залежно якого. Якщо репортер бере участь у допитах бандитами полонених, якщо він виступає фактично в якості розвідника, даючи бойовикам наводки на ціль (не приховуючи цього, а, навпаки, вихваляючись публічно), тим більше якщо він співпрацює зі ворожими спецслужбами, та просто якщо він бере участь у інформаційній війні, то формально ніякі посилання на фах не можуть вважатися індульгенцією. Якби Путін не видавав ордени журналістам за участь в анексії української території, можна було б іще сумніватися.

І, гаразд, назвіть мене зрадником корпоративних інтересів чи демократичних цінностей, але в цьому випадку має працювати презумпція винності. Ну як на паспортному контролі в будь-якому міжнародному аеропорту США офіцер-прикордонник має право автоматично не пустити тебе в країну, доки ти не доведеш, що не маєш наміру іммігрувати. Весь вантаж доказів – на тобі. До речі, так само торік діяли російські прикордонники: типу, доведи, що ти не верблюд, забули? Тому мені так само незрозуміле обурення деяких саме вітчизняних шанувальників гасла «репортери без кордонів» забороною на в’їзд кореспондента «Еха Москви» Ільї Азара. Я спеціально поцікавився, що він писав у минулі відрядження. Між іншим, далеко шукати не довелося: відома всім загальноукраїнська газета «Вести» охоче друкує його вправи про злочини кровожерливих бандерівців проти мирного населення. От і чудово, хай тепер на кордоні доводить, що не верблюд, моє фахове сумління не ворухнеться.

Браття й сестри, скільки разів повторювати? Йде війна, гинуть люди! Частково ті, які чесно заробили кулю своїм «бєспрєдєлом», їх, чесно кажучи, не шкода. А частково кращі з кращих, які довели свою відданість країні в найпереконливіший спосіб, їх шкода до сліз. А частково ні те ні се, всього лише обмежені, задурені пропагандою совки, яких бандюгани використали в якості витратного матеріалу, їх теж шкода. Їхня кров – на совісті бійців інформаційної війни з того боку фронту.

Тим, хто відстоює засади професійної етики, слід нагадати спільний кодекс МОЖ та ЮНЕСКО, зокрема ті його пункти, де йдеться про соціальну відповідальність журналіста, повагу до суспільних інтересів і боротьбу проти війни. За порушення цих принципів не передбачено жодної відповідальності, окрім моральної. Тож не треба мене розжаляти й змушувати співчувати тим, кого я можу назвати колегами, тільки долаючи внутрішній спротив. На війні, як на війні!

А, до речі, мало не забув про газету «Вести» та наїзд на неї податкової міліції. Хоча ні, про це краще не похапцем, відкладемо до наступної колонки.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено