Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 травня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Ціна Донбасу

Час замислитися, чи потрібна Україні територіальна цілісність, якщо вона загрожує паралічем держави й перетворює її на конгломерат різноспрямованих регіонів
Матеріал друкованого видання
№ 17 (337)
від 24 квітня, 2014
Ціна Донбасу

На території Донбасу (тут і далі під цією назвою маємо на увазі Донецьку та Луганську області. – Ред.) поширюється хвиля захоплень російськими бойовиками адмінбудівель. Українські силові структури не здатні їм ефективно протидіяти. Причини цьому можна шукати різні, однак очевидною є нерішучість вищого державного керівництва в ухваленні рішень, що викликана сумнівами у вірності правоохоронців та підтримці з боку місцевого населення. Замість наступальних дій обрано тактику ізоляції регіону від решти країни, його перетворення на своєрідну карантинну зону. У результаті цього в межах країни фактично окреслився внутрішній кордон між нестабільним Донбасом та рештою південно-східних областей, де проросійські сили все ще лише намагаються розігрівати ситуацію в адміністративних центрах способом проведення нечисленних мітингів, а більшість мешканців підтримують боротьбу із сепаратистами.

Водночас із самим Донбасом, уособленим у старих ре­гіо­нальних елітах, Київ намагається вести переговори про ціну компромісу, який нібито заспокоїть ситуацію. Останні сигнали, схоже, свідчать про пом’якшення вимог регіоналів до розширення прав областей, а не федералізації країни, надання російській мові статусу офіційної в частині регіонів, а не державної. Джерела Тижня повідомляють, що перед Великоднем нині монопольний власник ПР Рінат Ахметов провів нараду зі своїми соратниками, під час якої було ухвалене рішення про підтримку територіальної цілісності. Своєю чергою, в. о. президента Олександр Турчинов та прем’єр Арсеній Яценюк 18 квітня озвучили у Верховній Раді заяву, що центральна влада готова надати російській мові статус офіційної в регіонах, де проживає значна частина її носіїв, а тери­то­ріа­льно-адміністра­тив­ним одиницям – фінансову й економічну автономію. А ще ліквідувати обласні й районні держадміністрації, а їхні повноваження передати місцевим виборним органам.

У цьому контексті важливо не забувати, що територіальна цілісність дуже потрібна для будь-якої держави, але все ж значно менш важлива, ніж збереження суверенітету та можливості самостійно визначати власну долю. Спроби поставити територіальну цілісність вище здатності держави нормально функціонувати й динамічно розвиватися здатні загнати будь-кого в пастку на кшталт тієї, в якій опинилася Боснія і Герцеговина (див. Тиждень, № 14/2014). Водночас є успішний досвід Чехії та Словаччини, які свого часу мирно розділились, аби уникнути протистояння щодо того, куди і як рухатися (див. «Позитивний приклад»).\

Читайте також: Self-made країна. Самоорганізація українців випереджає дії влади

Важливо, щоб ціна збереження Донбасу в складі України, тобто поступок тамтешнім регіональним елітам, не стала невиправдано високою для майбутнього всієї держави. Адже й у фінансово-економічному, й у світоглядному, й у політичному сенсі цей край є гирею, яка всі роки стримувала й ускладнювала ринкову та демократичну трансформацію України, на­ціо­нальну консолідацію та європейську і євроатлантичну інтеграцію.

Валіза без ручки

Донбас традиційно складав електоральну базу реакційних антиукраїнських та антиєвропейських сил. Так під час останніх парламентських виборів із 8,8 млн громадян, які проголосували за ПР і КПУ, майже 30% (2,5 млн) – жителі цього регіону. У 2010-ту вони забезпечили 3,7 млн із 12,5 млн голосів за Януковича як президента. Якби жителі Донбасу (та Криму) не брали участі у виборах 2010–2012 років, то жодних шансів на прихід до влади ані в нього, ані в ПР не було б. Так, 2010-го голоси між Тимошенко та Януковичем розподілилися б як 55,1% проти 38,7% (за фактом було 49% на 45,5%), а 2012 року ПР та КПУ разом здобули б лише 34,4% (а не 43,2%). Аналогічні пропорції мали б місце й під час виборів 2002–2007 років.

Інакше кажучи, без Донбасу Україні не довелося б проходити через усе те, через що вона пройшла за останні 12 і навіть усі 23 роки незалежності. Адже саме результат ПР і КПУ (83,3%) та Януковича (89,9%) на Донбасі й приводив їх до влади. Навіть розчарувавшись у своїх колишніх кумирах, місцеві жителі не голосували за проєвропейські та проукраїнські сили, а просто бойкотували виборчі дільниці (із 4,1 млн, які прийшли на них у 2010 році, 2012-го участь у голосуванні взяли лише 3 млн).

Та й в економічному плані Донбас аж ніяк не є для України, ані локомотивом сьогодні, ані особливо перспективним регіоном у середньостроковому періоді. Його нинішня спеціалізація – застаріла, надмірно енергозатратна металургійна промисловість, об’єк­тив­но збиткова через умови видобутку вугільна галузь та неконкурентне на світовому ринку важке машинобудування. При цьому регіон має завищену в кілька разів зайнятість майже в усіх галузях промисловості, що в майбутньому означатиме хронічну проблему безробіття й соціальні проблеми у зв’язку із закриттям нерентабельних виробництв.

Донбас, який годує Україну або підтримує вищий рівень життя в ній за рахунок власних мешканців, – це відверта брехня. Його частка в експорті останніми роками справді складала близько чверті загального показника країни, однак вона має тенденцію до скорочення. Водночас валовий регіональний продукт (ВРП) краю становить лише 16,3% загальноукраїнської цифри (без АРК та Севастополя), що зіставно з його часткою в населенні країни. У розрахунку на особу в Донецькій області ВРП незначно перевищує середньоукраїнський, а на Луганщині значно йому поступається. порівняно з іншими регіонами ВРП Донецької області у 2012 році був нижчий за показник Дніпропетровської та Київської (без Києва) областей та зіставним із цифрою Полтавської. У Луганської він був до пари показникам Черкаської, Львівської, Івано-Франківської, Миколаївської і незначно вищий порівняно з Кіровоградською та Чернігівською областями.

Читайте також: Хто стоїть за сепаратизмом у Донбасі?

При цьому співвідношення рівнів середньої заробітної плати на Донбасі та в решті України краще, аніж ВРП на особу. А всі надходження до державного бюджету України з Донецької області (якщо не рахувати податків на розмитнені на її території імпортні товари) у 2013 році становили лише 404,6 млн грн (!). Що ж стосується податків на імпорт (мита, акцизи та ПДВ), то їх збір на Донеччині торік становив 7,94 млрд грн і на 95% сформував чисті надходження з регіону до держбюджету (див. «Дотаційний Донбас»). Однак, по-перше, ця область є прикордонною і значна частина товарів, які тут розмитнюються, потім збуваються в інших (тож такі податки й збори неправильно вважати належними регіонові розмитнення). А по-друге, у 2013 році сума дотацій із держскарбниці в місцеві бюджети та регіональному відділенню пенсійного фонду дорівнювала 19,83 млрд грн, що у 2,5 раза перевищує всі зібрані в області податки на імпорт.

Таким чином, лише прямі дотації держави Донеччині торік перевищили $1,5 млрд. Ще $100 млн минулорічних надходжень до її місцевих бюджетів були сформовані за рахунок сплати податку з доходів шахтарів та військовослужбовців. Обидві категорії платників тотально залежні від надходження державних дотацій (шахтарі) та прямих виплат (військові) із держскарбниці. Ще більша прив’язаність до дотацій із Києва спостерігається в Луганській області, бо власних надходжень до бюджетів усіх рівнів там значно менше. Можливо, з цієї причини головні управління Державної казначейської служби, Пенсійного фонду України, Міндоходів у вотчині Олександра Єфремова уже тривалий час навіть не публікують розгорнутих даних про структуру формування дохідної і витратної частин місцевих та державного бюджетів у регіоні, а також Пенсійного фонду (на відміну від їхніх донецьких колег).

Донбас vs Південний Схід

Донбас суттєво відрізняється й від решти південно-східних регіонів. Проведене 10–15 квітня Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) опитування фіксує чіткі відмінності між ними. Так, найбільше противників ідеї відокремлення свого краю та приєднання до Росії серед усіх південних та східних областей у Миколаївській (85,4%), Херсонській (84,6%) та Дніпропетровській (84,1%). У Харківській таких респондентів 65,6%, а на Донбасі ледь більше ніж половина (в Донецькій – 52,2%, у Луганській – 51,9%). Лише на Донбасі абсолютна більшість (72,5% у Донецькій та 64,3% в Луганській областях) виступають за Митний союз. На Дніпропетровщині, Миколаївщині та Херсонщині спостерігається значне переважання прихильників європейської інтеграції України над прихильниками вступу до МС із Росією, Білоруссю та Казахстаном. При цьому саме там усе ще дуже багато невизначених.
Розрив у сприйнятті дійсності за низкою інших показників також дає досить підстав аби вести мову про Південь, з одного боку, та Донбас – із другого (близькі до останнього погляди демонструють хіба що Харківщина й меншою мірою Одещина. Однак у випадку цих двох областей є значна внутрішня неоднорідність). Ті­ль­ки на Донбасі переважає частка громадян, переконаних, що Москва справедливо захищає інтереси російськомовних громадян на Південному Сході, а 33,4–43,4% опитаних у Донецькій та Луганській областях так чи так підтримують можливе введення російських військ в Україну. 44,8% на Донеччині та 42,7% опитаних на Луганщині заявили, що тим чи тим чином підтримують можливе приєднання своїх регіонів до Росії. А частка осіб, які у випадку вторгнення військ останньої перейшли б на їхній бік або вітали їх, значно перевищує відсоток тих, хто був би готовий чинити їм збройний опір. Для порівняння: в інших південних та східних регіонах спостерігається семи-двад­ця­ти­кратна (крім Харківщини) перевага тих, хто готовий вести збройну боротьбу із загарбником над тими, хто підтримав би його активними діями.

Межа «компромісу»

І такий Донбас – це частина України, ноша, яку вона могла б тягнути й надалі, вживаючи заходів для його модернізації, інтеграції з рештою регіонів (чого не робилося за всі роки незалежності). Проте якщо результатом «компромісу» з регіональними елітами стане згода на зворотний процес – дальшої донбасизації всієї країни, тобто нав’язування їй бачення розвитку, що переважає в цьому східному регіоні, то така ціна не може бути прийнятна. Небезпека посилюється з огляду на те, що, йдучи на поступки сепаратистам через прагнення утримати Донбас, центральна влада погоджується поширити бюджетну й управлінську автономізацію, надати офіційний статус російській мові в усіх південно-східних регіонах. Зокрема, й у тих, де шанси проросійських сепаратистів зараз куди слабші, однак після поступок можуть різко зрости.

Збереження за російською, яка фактично є домінуючою в українському інформаційному просторі, привілейованого становища на половині території країни під відверто надуманим приводом захисту прав російськомовного населення означатиме остаточне витіснення української з південних та східних регіонів та її послаблення в загальнонаціональному масштабі. Переважно україномовним сільським районам на Південному Сході (які охоплюють більшу частину території всіх його областей, окрім Донбасу) буде нав’язано офіційний статус російської: фактично йтиметься про поновлення їх русифікації на рівні державної політики. А оскільки концепт «Русского міра» базується саме на просторі поширення російської мови, то це лише посилить претензії Москви на українські терени. Проросійська частина населення після цього навряд чи стане менш проросійською. Натомість за 20–30 років ці регіони за співвідношенням україномовних та російськомовних жителів нагадуватимуть сучасний Донбас із усіма наслідками, які звідси випливають.

Читайте також: Світ про події в Україні: новий розкол Європи, України чи зрада

Децентралізація навіть без федералізації загрожує центральній владі повною втратою контролю над регіонами. Відтак у значній частині з них (і не обов’язково лише на Півдні та Сході) цей вакуум заповнить Росія, яка перейде де-факто до прямих контактів з обласною владою. Арсеналу засобів, аби вплинути на окремий регіон і привести там до влади свого «виборного губернатора», в Москви значно більше, ніж зробити це в загальнонаціональному масштабі. Проте Києву уже протистоятимуть не маргінальні вуличні сепаратисти та озброєні диверсанти, а легітимно сформовані органи влади того чи того краю, як це було нещодавно в Криму. Формальну підставу для такого сепаратизму створюватиме (і Москва та місцеві відцентрові сили цього не приховують) перспектива європейської та євроатлантичної інтеграції України, захисту від дискримінації україномовного населення в південних та східних областях, інтеграції тамтешніх мешканців до єдиного гуманітарного простору, захисту від пропагандистського впливу російських ЗМІ. Таким чином, окремі регіони фактично здобудуть право ветувати ухвалення будь-яких стратегічних рішень щодо розвитку України.

Приклад Чехії та Словаччини засвідчив, що мирно розійтися значно краще, ніж і далі вимушено співіснувати, як у Боснії і Герцеговині. Якщо ситуацію на Донбасі не вдасться стабілізувати без несумісних із нормальним функціонуванням держави поступок регіонам, то, можливо, все-таки краще провести там референдум щодо того, чи хочуть місцеві жителі крокувати в майбутнє разом із рештою держави (але комісіями, що були б сформовані ЦВК України й захищені нашими силовиками, а не «зеленими чоловічками», як у Криму). І якщо ні, то таки дати їм можливість самовизначитися.

Позитивний приклад

На початку 1990-х років тривалі переговори про новий розподіл повноважень між федеральним центром і республіканською владою Чехії та Словаччини, які розпочалися після Оксамитової революції 1989 року, зайшли в глухий кут. Чехи й словаки не могли домовитися про зміни до Конституції: Чехія прагнула «повернутися в Європу» й активно проводити ринкові реформи, тоді як у Словаччині боялися, що це призведе до значного безробіття й різкого зниження рівня життя. Словаки виступали за максимально вільну конфедерацію, а чехи – за сильну федерацію. Поділ Чехо-Словаччини відбувся попри те, що цього не прагнула більшість ані словаків, ані чехів (серед перших «за» виступали 37%, серед других – 36%), але він відразу поліпшив відносини двох народів – дві колишні складові однієї держави припинили конфлікти. Словаччина певний час ішла своїм шляхом – до 1998 року її прем’єр-міністром був авторитарний і корумпований Владімір Мечіар. Приватизація здійснювалася повільно й зі значними порушеннями: багато підприємств потрапили до рук чиновників із його оточення та функціонерів правлячої партії. На відміну від Чехії, там не проводили активних ринкових реформ, країна не брала участі у процесі активного зближення із ЄС та НАТО, натомість тривалий час заграючи з Москвою. Однак після поразки Мечіара на виборах 1998 року Братислава стала наздоганяти більш успішну Прагу на шляху реформ і вступила до ЄС та НАТО.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
  • Які шанси має Петро Порошенко досидіти в кріслі президента України до кінця терміну й чи зможе повернутися туди вдруге
    28 травня, Роман Малко
  • Святошинський районний суд відмовився прийняти самовідвід присяжних у справі колишніх «беркутівців» Сергія Зінченка та Павла Аброськіна і прийнявся за розгляд по суті.
    28 травня, Станіслав Козлюк
  • Що таке команда Петра Порошенка і які в ній центри впливу
    27 травня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено