Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 квітня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

«Самовизначення» для Кремля

Росія вже чверть століття утримує сумнівну першість за провокацією та підтримкою сепаратистських проектів на території своїх сусідів, підриваючи в такий спосіб свої перспективи
Матеріал друкованого видання
№ 15 (335)
від 10 квітня, 2014
«Самовизначення» для Кремля

У світі налічуються десятки спірних територій і чимало невизнаних держав. Більшість із них – наслідок формування незалежних країн на місці колишніх колоніальних імперій (див. стор. 38). Однак на території членів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) таких порівняно небагато, причому майже всі вони з’явилися за активної підтримки Росії на землях пострадянських держав Кавказу та Східної Європи.

Європейська (не)безпека

Після підписання 1975 року в столиці Фінляндії Гельсінкі Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) її учасники, включно з СРСР, США, Канадою, Туреччиною та більшістю європейських країн, погодилися, що «розглядатимуть як непорушні всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, утримуватимуться нині та в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони... поважатимуть територіальну цілісність кожної з держав-учасників».

Самопроголошені республіки на території пострадянських держав від початку виступали як інструмент їх шантажу Кремлем

Вихід союзних республік зі складу СРСР та Югославії, що відбувся на початку 1990-х, не суперечив принципам ОБСЄ, адже вони мали на це конституційне право, а частина, як-от Україна чи Білорусь, були окремими суб’єктами – співзасновниками ООН. Натомість завдяки їм збільшилася кількість членів організації, яка 1 січня 1995 року стала називатися ОБСЄ.

Читайте також: Сепаратисти у Луганському СБУ: хто вони і кому це вигідно?

Від моменту підписання Заключного акта й до сьогодні на території, що перебуває під юрисдикцією ОБСЄ, з’явилося шість самопроголошених держав, із них п’ять – на пострадянських теренах (Придністров’я, Республіка Арцах,  Абхазія, Південна Осетія та Республіка Крим). Шоста – це Косово, яке, втім, є унікальним випадком, принципово відмінним від створених на пострадянських теренах «держав», бо його було відокремлено від Сербії, щоб припинити геноцид місцевого албанського населення, влаштований режимом Слободана Мілошевича.

Протилежний результат

Натомість пострадянські самопроголошені республіки від початку поставали як інструмент шантажу для утримання в російській орбіті впливу держав, на території яких вони були створені. Війна між Вір­менією та Азербайджаном за Арцах і окупація суміжних азербайджанських територій загнала Єреван у глухий кут тотальної залежності від Москви (нещодавно це виявилося у відмові країни від асоціації з ЄС уже на фінішній прямій). Водночас було створено, здавалося б, безвідмовний інструмент шантажу Росією і Азербайджану. Свою окупацію Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії РФ тривалий час успішно використовувала для тиску відповідно на Молдову і Грузію в питаннях їхньої зов­нішньої політики, зокрема інтеграції з ЄС та НАТО.

Водночас фактор самопроголошених республік в усіх цих випадках використовували для підживлення серед населення кавказьких держав і Молдови ілюзії із приводу того, що їхня проросійська орієнтація посприяє поверненню сепаратистських регіонів. Проте досвід Молдови, де тривалий час при владі перебували зорієнтовані на Москву комуністи на чолі із Владіміром Вороніним, переконав: такі надії марні. І це цілком закономірно, адже Кремлю невигідно втрачати інструмент постійного шантажу. Але поступове усвідомлення того факту елітами й населенням посприяло приходові до влади в Грузії та Молдові сил, які поставили європейську перспективу вище ілюзій щодо можливості відновлення територіальної цілісності в обмін на лояльність до Москви.

Ба більше, вивівши з електорального поля обох країн території з потенційно значною проросійською більшістю, Кремль власноручно підірвав перспективи сил, що йому підігравали. Наприклад, за схожого з українським балансу проросійського та проєвропейського таборів у сучасній Молдові участь у виборах усіх мешканців Придністров’я могла б значно (щонайменше на 10%) поліпшити позиції місцевих комуністів, а отже, схилити шальки терезів на їхній бік. Натомість через підтримку Кремлем тираспольських сепаратистів цей фактор у молдовській політиці залишається незадіяним.

Читайте також: Кримінальна політика і політична кримінальщина у Криму

Підтримка Москвою Єревана змусила авторитарний Азербайджан, значно ближчий за політичною культурою до путінської РФ, ніж Вірменія, орієнтуватися на Захід і послідовно уникати російських реставраційних проектів на пострадянських теренах. Тоді як стратегічне значення в цієї країни із 9,6 млн населення, що швидко зростає, великими енергетичними ресурсами й транзитним потенціалом між Каспійським та Чорним морями, незрівнянно більше, ніж в ізольованої, зокрема й від Росії, Вірменії із її 3 млн громадян, залежністю від дотацій діаспори та відсутністю ресурсів чи транзитного потенціалу.

Військова агресія проти Грузії у 2008 році із подальшим офіційним визнанням незалежності її регіонів змусила Тбілісі вийти з СНД й поховала в країні шанси на перемогу будь-якого по-справжньому лоя­льного до Росії політичного проекту, утвердила євроатлантичний та європейський вектор розвитку.

Анексувавши Крим та Севастополь із проміжним проголошенням їхньої незалежності на підставах неприховано фа­ль­сифікованого «референдуму», Москва запустила аналогічний сценарій утрати шансів на перемогу проросійських сил і в Україні. Адже аналіз результатів виборів за останні 10 років свідчить, що без електорального потенціалу проросійських сил АР Крим та Севастополя ані у Віктора Януковича, ані у прихильних до Кремля парламентських партій не було б жодних шансів прийти до влади (див. Тиждень, № 12/2014). А гіпотетичне відторгнення від України Донбасу взагалі спричинило б цілковиту маргіналізацію проросійських політичних сил та їхньої електоральної бази.

Єдиний ефект від самопроголошених сепаратистських республік і анексованих територій (якими стали Крим та Севастополь) – цементування там російської військової присутності й перетворення їх на бойові форпости. Але при тому вони стрімко деградують у соціально-економічному сенсі, зокрема й порівняно з державами, від яких були відірвані. А це, своєю чергою, призводить до дискредитації самої ідеї проросійської орієнтації. Минулі десятиліття продемонстрували це на прикладі колись процвітаючих курортів Абхазії або перетвореного на осередок контрабандистів Придністров’я.

Валіза без ручки

Якщо офіційний Київ таки піде на анонсовані суворі заходи щодо транспортної блокади та підвищення тарифів на електроенергію і прісну воду до ринкових, глибокий економічний занепад під російською окупацією чекатиме й на Крим. У 2013 році експорт АРК до РФ становив $239,6 млн, а імпорт звідти – $232,3 млн, що було значною частиною (23–25%) усього ввозу та вивозу автономії. Однак ці обсяги в рази менші, аніж раніше непомітний для статистики внутрішньодержавний торговельний оборот із материковою Україною (особливо з перерахунком за ринковими цінами). Наприклад, лише постачання на півострів електроенергії з інших українських регіонів у 2013-му становило 5,96 млрд кВт-год. Навіть у перерахунку на ціни, що їх сплачує за наш вітчизняний струм розміщена неподалік Молдова, це понад $400 млн. Прісної води надійшло на півострів близько 1,2 млрд м³. При ціні навіть $0,7–0,8/1 м³ (опріснення морської води коштуватиме щонайменше $1/м³) це $840–960 млн за рік. Що й казати про більшість продовольчих товарів, які теж донедавна завозили на півострів із материкової України (де вони значно дешевші, аніж в Росії).

Читайте також: Кого карати за співпрацю з окупантом?

Так само майже 70% відпочивальників у Крим традиційно приїжджали з інших частин України, тоді як решту становили не лише росіяни, а й у значних кількостях білоруси та жителі інших країн світу. У Білорусі вже заявили про скасування рейсів на півострів. Європейська організація з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) також заборонила польоти до автономії. Туди скасовано всі рейси «Турецьких авіаліній».

Нещодавно в Російській спілці туріндустрії визнали неможливість відновлення потоку в Крим навіть відпочивальників із РФ. У заяві організації ішлося про те, що у випадку української транспортної блокади не буде жодних можливостей компенсувати втрату тих гостей півострова, які раніше прибували до нього автомобілями й потягами. Мовляв, щоб забезпечити такий трафік завдяки авіаперевезенням, знадобилося б виконувати до 600 рейсів за тиждень лише з території РФ (годі й казати, що ціна тоді була б значно вища). Як альтернативу Мінтранс Росії запропонував комбіновану схему доставки із низкою пересадок: потягом, потім автобусом, потім поромом, потім знову автобусом. Але зрозуміло, що такі незручності змусять велику частину тамтешніх туристів шукати альтернативні місця відпочинку, зокрема й на чорноморському та азовському узбережжях самої Росії та континентальної України, куди вони, на відміну від Криму, матимуть усі шанси цілком легально дістатися.

Відтак поволі ставатиме зрозуміло, що саме із цих та інших об’єктивних економічних та транспортно-комунікаційних причин, а не ефемерних суб’єктивних симпатій радянське керівництво свого часу й ухвалило рішення про передачу Криму УРСР.

Не обіцяє нічого доброго політика продукування самопроголошених держав та спірних територій у середньо- та довгостроковій перспективі й для самої Росії. Адже, створюючи навколо себе пояс нежиттєздатних штучних утворень, Москва руйнує відносини із сусідами й оточує себе ворогами, чим об’єктивно полегшує геополітичну гру проти неї як нинішніх, так і потенційних супротивників.

Сумнівна «миротворчість»

Військова присутність РФ і підтримка сепаратистів у всіх випадках аргументувалися необхідністю захисту російського населення та російськомовних «соотєчєствєнніков». Хоча насправді переважна частина території всіх самопроголошених республік на момент їх окупації мала аж ніяк не російську більшість. При потребі ця «проблема» вирішувалася способом етнічних чисток під прикриттям військ РФ.
Напередодні війни в Абхазії початку 1990-х серед 525 тис. жителів республіки абхазців налічувалося 93 тис. Вони становили більшість лише в одному прилеглому до РФ гірському районі (Гудаутському). В містах, як і в економіці та адміністрації республіки, домінували росіяни та вір­мени. Наприклад, у Сухумі, столиці республіки, на 1989 рік абхазців було лише 12,5%. Їхня присутність видавалася не більш ніж необхідною декорацією, що мала б прикривати реальних господарів становища в республіці – російсько-вірменську бізнесову та адміністративну еліту, зав’язану на використанні рекреаційного ресурсу субтропічного регіону.

Однак цьому заважала реальна більшість населення – грузини, чисельність яких сягала 240 тис. У рівнинних і густонаселених південних та центральних районах вони традиційно становили абсолютну чи відносну більшість (у Галійському – 94%, Гульрипшському – 53%, Очамчирському – 46,2%, Сухумському – 44%). Проблему було вирішено в найкращих традиціях етнічних чисток, унаслідок яких грузини змушені були масово емігрувати зі своїх споконвічних земель, а населення республіки зменшилось у два з половиною рази (від 525 тис. до 216 тис.). А кількість грузинів у Абхазії – взагалі більш як уп’ятеро (від 240 тис.  до 46 тис.).

В окремих районах терор завершився майже цілковитим їх зникненням. Так, із 63 тис. осіб у Сухумі та Сухумському районі станом на 2003 рік їх залишилося 400 (!). Натомість у цій місцевості з колишньою грузинською більшістю стали абсолютно переважати зовсім не абхазці, а відірвані від батьківщини русифіковані вірмени (61,4%). Схожа ситуація повторилась і в Гульрипшському районі, де 1989-го грузини були абсолютною більшістю, а станом на 2003-й із 29 тис. їх залишилося тільки 2,7 тис. У Гагрі із 21,6 тис. грузинів зосталося 1,2 тис. осіб, у Гудаутському районі із 7,7 тис. – 600.
Аналогічні етнічні чистки відбулись і в Південній Осетії, особливо після серпневої війни 2008 року.

Не є більшістю росіяни і в Придністров’ї. За даними останнього перепису населення, з понад півмільйона жителів самопроголошеної ПМР молдаван налічувалося 177 тис. (31,9%), росіян – 168 тис. (30,4%), а українців – 160 тис. (28,8%). При цьому республіка доволі чітко поділена на такі складові: а) переважно російська міська агломерація Тирасполь – Бендери («Бендерасполь»), у межах якої проживають понад половина населення та дві третини росіян ПМР, але яка охоплює тільки 5% її території; б) здебільшого молдавський Південь (Дубоссарський, Григоріопольський та Слободзейський райони), що займає більш ніж половину теренів республіки; в) переважно українська Північ (третина території).

Схожа ситуація і в Криму. Загалом у автономії росіяни справді становили більшість (58,3% за переписом 2001 року). Звісно, відтоді значно зросла частка кримських татар (як через вищий природний приріст, так і завдяки поверненню з місць заслання), а відтак зменшилася питома вага росіян, українців та інших народів. Але навіть аналіз результатів перепису 2001-го в міжрайонному зрізі засвідчує, що в адміністративних районах, на які припадає 68% території АРК, росіян менше ніж 50% мешканців. А у п’яти північних та західних районах (34% території республіки) більшість становлять українці й кримські татари. Безумовна перевага росіян (60–80%) спостерігається лише у великих містах (Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія, Саки) та на Південному узбережжі (див. «Такий різний Крим»). Чи загрожують півострову етнічні чистки за зразком Абхазії? Питання залишається відкритим.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Польщі вдалось уникнути обсягів тіньової економіки, з якими зіткнулись Україна та інші колишні республіки СРСР
    11 грудня, Ольга Ворожбит
  • Нелегальний бізнес має у Франції досить спокійне життя
    11 грудня, Алла Лазарева
  • Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
    11 грудня, Станіслав Васін
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено