Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 квітня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Вийняти голову з піску

Щоб гарантувати національну безпеку України, новообраний президент має зробити її учасником договору про колективну безпеку з усіма чи принаймні деякими членами НАТО
Матеріал друкованого видання
№ 15 (335)
від 10 квітня, 2014
Вийняти голову з піску

Наразі всі українські топ-політики наполягають на тому, що Україна не збирається відмовлятися від позаблокового статусу, а отже, має намір самостійно захищати себе за допомогою власних зброй­­них сил. Утім, події останніх місяців не залишили сумніву, що довгостроковим стратегічним ворогом Києва, з боку якого й виходитиме перманентна загроза національній безпеці та територіальній цілісності, і далі буде Москва. Її політична еліта перестала приховувати, що не визнає права на існування ані окремого українсь­­кого народу, ані відповідно його держави.

Сам на сам?

У світі справді є приклади тривалих протистоянь держав із різними економічними, військови­­ми та демографічними потенціалами. Зокрема, найбільш схожою на українсько-російську модель може бути індійсько-пакистан­ська. Колись частини однієї країни – Індійської імперії під владою британців – після її поділу в 1947 році Індія та Пакистан не порозумілися через спірні території штату Джамму і Кашмір. Відтоді вони у стані перманентного протистояння. При цьому, як і у випадку України та Росії, що постали на руїнах радянської імперії, Пакистан за низкою параметрів у рази поступається Індії.Так, валовий внутрішній продукт за паритетом купівельної спроможності (ВВП за ПКС) ос­­тан­­­­ньої перевищує відповідний показник першого у 8,5 раза ($4,7 та $0,55 трлн). Російський ВВП за ПКС у 7,6 раза більший, ніж український ($2,5 та $0,33 трлн відповідно). Індійське населення є численнішим за пакистанське в 6,7 раза (1251 млн та 186 млн відповідно станом на квітень 2014-го). Тоді як в України (43 млн без окупованого Росією Криму) воно лише у 3,4 раза менше, аніж у РФ (146 млн із загарбаним півостровом).

Тож, на перший погляд, досвід індійсько-пакистанського протистояння, що триває вже 67 років, навіть за гірших співвідношень потенціалів, аніж в України та Росії, свідчить, що менша країна здатна витримувати його довго. Однак це вимагає від неї в рази вищого рівня мобілізації людських та економічних ресурсів на військові потреби порівняно із супротивником. Наприклад, за вказаної різниці демографічного та економічного потенціалу військові видатки в Ісламабада лише у 4,6 раза менші, ніж у Делі, а чисельність особового складу збройних сил – узагалі тільки вдвічі.

Читайте також: Від уранової руди до атомної зброї

Наразі українські війська за чисельністю особового складу поступаються російським ушестеро, а за видатками на оборону в 36 разів. Юлія Тимошенко у своїй передвиборній програмі пропонує збільшити мілітарні витрати до 5% ВВП, однак і за такої умови вони будуть щонайменше у 12 ра­­зів нижчими за російські. Понад те, всі витрати держбюджету України 2014 року, а це 436,8 млрд грн, удвічі менші, ніж сума, що йде на збройні сили в РФ (817 млрд грн за курсом НБУ на 4 квітня). Тобто, щоб утримувати аналогічний індійсько-пакистан­ському паритет військових видатків, потрібно було б збільшити їх майже у вісім разів і витрачати на армію щонайменше 35–40% усьо­­го державного бюджету, або 11–12% ВВП. Чи готова до цього Україна в умовах і так глибокої бюджетної кризи – питання риторичне.

Один за всіх і всі за одного

У цих умовах єдиною життєздатною моделлю захисту недоторканності й територіальної цілісності України від постійної російської загрози залишається система колективної безпеки. В ідеалі це мав би бути якнайшвидший вступ до НАТО, військовий і ядерний потенціал членів якого нині поза конкуренцією. На відміну від декларативних пунктів Будапештського меморандуму, який у разі військової загрози Україні зобов’язує краї­­ни-гаранти лише почати консультації, ст. 5 Статуту НАТО чітко передбачає, що «збройний напад на одну або кілька з них (держав Альянсу. – Ред.) у Євро­­пі чи Північній Америці вважатиметься нападом на них усі: і відповідно… кожна з них… надасть допомогу тій стороні або сторонам, які зазнали нападу… включ­­но із застосуванням збройної сили».

Зайве пояснювати, що якби Україна вже була членом Аль­янсу, то інтервенція Росії в Криму наразилась би на автоматичну військову відповідь союзників. Однак висновки краще зробити пізніше, аніж ніколи, інакше може виявитися зовсім пізно.

Останні соцопитування фіксують рівень підтримки НАТО, удвічі вищий порівняно з періодом до агресії РФ. Так, за даними дослідження, яке провели спіль­­но чотири вітчизняні соціологічні компанії 14–19 березня (на території України, окрім окупованого Росією Криму), 36,4% тих, хто мав намір узяти участь у референдумі з приводу вступу держави до НАТО, готові були підтримати таке рішення. Все ще більше – 43,5% – проголосували б проти. Але це в умовах, коли українські топ-політики бояться теми членства, хоча саме зараз її потрібно активно просувати й аргументувати.
Наявність 20,1% громадян, які все ще не визначилися в цьому питанні або відмовилися відповідати, а також перевага прихильників ЄС (55,9%) над адептами Митного союзу з Росією (29,7%) свідчать про високий потенціал підтримки рішення про членство в НАТО серед лояльних до західного вектора інтеграції.

Навіть частину противників, як підтверджує досвід, можна переконати переосмислити своє ставлення до питання. Наприк­лад, у лютому 2008 року 80% тих, хто під час опитування соціологічної служби Центру Разумкова висловився проти НАТО, категорично заперечували можливість змінити думку з цього приводу, однак дальший розвиток подій і, зокрема, російська окупація Кри­­му змусили багатьох підкоригувати свої погляди.

Читайте також: Прагматичне «божевілля» Путіна. Економічний аспект захоплення Криму

Друга складова проблеми – це ставлення самих країн НАТО до перспективи членства України в Альянсі. Воно пасивно-скептич­­не або й негативне, зокрема через лобізм РФ. Але в цій ситуації жоден український топ-політик чіт­­ко й послідовно не говорить про необхідність членства. МЗС і найбільш дружні нам держави – члени організації не можуть проводити роботи щодо підтримки такого прагнення, а на Заході панує стереотипне переконання, ніби лише незначна меншість українських громадян симпатизує євроатлантичній інтеграції. Показовим в цьому контексті є коментар польського міністра закордонних справ Радосла­­ва Сікорського, що НАТО не розглядає мож­­ливості включення України, бо «хоче мати своїми членами країни, які справді бажають бути в Альянсі й додають йому безпечності». Відтак наразі теми «Україна в НАТО» просто немає. Якою ще може бути позиція наших партнерів в умовах, коли прем’єр Арсеній Яценюк публічно повідомляє, що вступ Києва до НАТО не на часі?

Альтернативні можливості

Тож тільки-но Україна обере нового президента, потрібно буде розпочинати всередині держави кампанію за вступ до Альянсу, а назовні відповідну роботу із країнами-членами. Справді, серед пунктів вимог до країни – претендентки на членство в Альянсі, сформульованих 1999 року, є той, згідно з яким кандидат у НАТО бере на себе зобов’язання «врегульовувати мирним способом міжетнічні конфлікти й зовнішні територіальні суперечки, зокрема й претензії щодо невозз’єднаних земель та спірні питання внутрішньої юрисдикції». Проте в самому Статуті організації немає жодного пункту, який обмежував би членство у ній країни, у якої є проблеми з кордонами. Прикладом, власне, стало і включення до складу блоку в 1955-му ФРН, яка претендувала на окуповані радянськими військами землі на сході (насамперед тогочасну НДР).

Очевидно, що курс офіційного Києва на вступ до НАТО зустріне потужну протидію Моск­ви, бо заважатиме поглинанню нею України. Проте якщо Росії таки вдас­ться заблокувати або принаймні сильно загальмувати повноцінну інтеграцію України до НАТО, то можна і треба буде використовувати досвід військово-політичних союзів, що їх під час попередньої холодної війни створювали найактивніші члени Альянсу в Азії і Тихоокеанському регіоні. До цих копій НАТО поряд із місцевими країнами належали не всі, а лише окремі його члени (США, Британія, Туреччина, Франція), що ма­ли там свої інтереси. Так, на Близькому Сході в 1955–1979 роках існував блок СЕНТО, до якого входили три держави НАТО: США, Велика Британія і Туреччина. У Південно-Східній Азії у 1955–1977-му – СЕАТО за участю Вашингтона, Лондона й Парижа. У регіоні Тихого океану – АНЗЮС у складі США, Австралії та Нової Зеландії.

Аналогічний оборонний союз зі статутом, списаним із натовського, міг би на перехідний етап (доки всі її представники ввійдуть до Альянсу) бути створений як регіональна система безпеки в регіоні Балто-Чорномор­ської дуги Україною, Польщею, балтійськими і кавказькими державами, можливо, Румунією, Туреччиною та іншими країнами, але обов’язково з присутністю в її лавах принаймні США та Британії. Союзницькі зобов’язання, юридичні, а не декларативні, як у Будапештському меморандумі, давали б гарантії ядерної парасольки й дієвої військової підтримки США, Британії, інших членів у випадку агресії з боку третьої країни.

Це не позбавляло б Київ необхідності модернізації та переоснащення військ, але давало б змогу всі ресурси спрямувати  на звичайні озброєння.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено