Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 березня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни

Дивний вигляд має війна в епоху інформаційних технологій! На кордоні зосереджено сотні тисяч «братів» у танках, у Криму пролилася перша кров, а в Києві у продажу, як і раніше, російські газети зі зворушливими репортажами про чемне поводження загарбників на окупованій території та їх радісне вітання аборигенами.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (332)
від 20 березня, 2014
Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни

В де­яких кабельних мережах досі транслюють російські телеканали (оператори їх не вимикають, посилаючись на попит глядачів так, ніби доти до цього дослухалися). Ну й на довершення, на «Першому» в прямому ефірі – шоу Імператора із приводу приєднання нових земель (жест свободівців стосовно шефа «першої кнопки» огидний, але не тому, що він на те не заслуговує, а тому що це жест на камеру)... Шукаючи історичні аналогії, можна уявити ситуацію, коли в Британії 1940 року після бомбардування Ковентрі в кіосках і надалі вільно продається німецька Völkischer Beobachter, а радіостанція ВВС заради повноти інформаційної картини бере телефоном інтерв’ю в командувача Люфтваффе рейхсмаршала Ґерінґа. Але є все ж таки й позитив: можна безперешкодно дізнатися про плани та мотивацію против­ника, оцінити його бойовий дух і наміри, скласти уявлення про те, що ж у нього в голові. А там таке!..

Читайте також: Ігри на крові. Як не програти війну

«Хотят ли русские войны?» – запитав 53 роки тому російський поет Євтушенко. Звучало це риторично: звісно ж, не хочуть, а якщо десь і грають м’язами, то це лише така боротьба за мир. Тепер Євґєній Євтушенко мешкає в місті Талса, штат Оклахома, на який того самого далекого 1961 року націлили радянські ракети з Куби, а російський «примус до миру» відбувається не десь там у Закавказзі, а безпосередньо біля кордонів об’єднаної Європи. Тим часом сти­­ль російської преси, яка в 1990-ті вже ніби була вилюдніла, нині знову невловно нагадує газету «Правда» часів холодної війни, а інтонації телеведучих скидаються на ті, що були в диктора Лєвітана, коли він читав заяви урядової агенції ТАРС, – ця естетика є безпомилковим знаком спадкоємності як російської зовнішньої політики, так і суспільної свідомості. Таблоїди РФ слідом за чиновниками розповідають про фашистів, які після підступної кривавої перемоги на Майдані заходилися різати москалів на Харківщині, в Донбасі та в Криму, про 143 тис. біженців, які втікають від них до братньої Росії, про нещасних східняків, які не можуть дочекатися із хлібом-сіллю російського солдата-визволителя, про економічні вигоди від приєднання Криму до матінки-Росії. Про десанти гопників напідпитку з Бєлгорода й Ростова, які автобусами їдуть до обласних центрів Сходу бити пи­ку бандерам і зривати українські прапори, навпаки, не пишуть нічого. Російська «якісна» преса змальовує події подекуди вибірково критично, але то вже десь там углибині, а на перших шпальтах газет, на головних сторінках сайтів усе більш-менш спокійно: закриття Паралімпіади, загублений малайзійський літак, прем’є­­ра другої серії «Німфоманки» фон Трієра. Адекватно поводи­ться хіба що опозиційна «Новая газета», але вона одна...

Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

Можна впевнено стверджувати, що ніякого особливого збурення від розпочатої війни громадська думка «братньої» країни не продемонструвала. У перші дні агресії в Москві зібралося на Манежній площі заледве кількасот людей – звісно ж, їх побили. Через тиждень у столиці РФ протестували вже тисяч п’ятдесят. Доб­­рі, щирі, відповідальні росіяни, але їхня кількість не витримує порівняння з натовпом, який минулого вівторка вийшов на Красну площу святкувати «возз’єднання» з маленькою частинкою України, кажуть, там було 120 тис. осіб… На противагу огидним листам підтримки «політики партії та уря­­ду», ініційованим чи то Міністерством культури, чи то Спілкою кінематографістів, з’явилися заяви письменників, правозахисників, кіномитців, науковців, екологів, рок-зірок... Дивно не те, що вони з’явилися, рятуючи саму репутацію відповідального звання російського інтелігента, а те, що в протилежному таборі крім пристосуванців опинилися теж цілком поважні люди, колишні улюбленці, зокрема, й наших читачів і глядачів, постаті, які примудрилися не заплямувати себе за часів СРСР... Навряд чи нещасній Росії після такого вдасться одужати в осяжному майбутньому.

Але слід зазначити, що навіть у виступах протесту йдеться передусім про згубність агресивного курсу для економіки РФ та самої її державності, а також про те, чи готові російські матері посилати на смерть своїх хлопчиків. Питання про українських, яким нестимуть смерть російські, порушують хіба що в другу чергу. Що ж стосується середнього росіянина, то його нова війна взагалі не лякає. Тож виходить, що війну проковтнула за фактом уся Росія – не лише глибинна, футбольно-шансонна, а й ліберальна, «білострічкова». Нормальний росіянин попередніх епох, вихований чи то на Толстому, Нєкрасові, Салтикові-Щєдріні, чи то на Ґалічі, Окуджаві, братах Струґацкіх, мав би жахнутися.

Читайте також: Як врятувати Україну?

Міхаіл Ходорковскій, колишній олігарх, колишній в’язень, а нині емігрант минулого тижня переконував Майдан і студентів Київської політехніки в існуванні «іншої Росії», яка Путіна ненавидить, а агресії соромиться. Вочевидь, вона є. Навіть у залізобетонному СРСР знайшлося вісім сміливців, які вийшли на демонстрацію під мури Кремля проти окупації Чехословаччини, решта якщо й була, то мовчки обурювалася на кухнях. Тепер ризик не такий, тож сміливців побільшало, але як тоді, так і сьогодні не вони визначають обличчя країни. Його визначають ті фантастичні, недосяжні 71,6% громадян, які, згідно з опитуваннями, схвалюють політику Владіміра Путіна після початку кримської авантюри. І хоча виміри Всеросійського центру дослідження громадської думки (ВЦИОМ), як і колись бездоганного Ле­вада-Центру, останніх кілька років доводиться сприймати з відповідною поправкою, зрозуміло, без термометра, що анексія Криму росіянам подобається.

Говорити про вплив самої лише пропаганди важко. Цікаво дослідити публікації в лояльній пресі стосовно безпосередньо подій на півострові. Репортери, зокрема, знайшли обтічну формулу, як описувати вояків окупаційної армії: «чемні люди з автоматами» (у нас знайшли дотепніший вираз – «зелені чоловічки»). Адже Путін на початку агресії запевнив, що російської армії в Криму немає, самі лише сили самооборони. А оскільки треновані хлопці в одностроях РФ без відзнак із російською штатною зброєю на самооборону якось не схожі, краще послуговуватися евфемізмами. Всі все розуміють і дістають неабияке задоволення. Це специфічний кайф від реалізації спокійної хамської безконтрольної си­ли, якій нібито нічого протиставити. Росіянам до вподоби почуватися сильними, усвідомлювати, що жоден чурка, піндос і хохол нічого їм за це не зробить. «Наша Раша»...

Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?

Якщо офіційні представники жандарма Європи на кшталт Лаврова чи, перепрошую, Чуркіна змушені якось фільтрувати дискурс і через це постійно плутаються в свідченнях, решта навколопутінських артикуляторів не надто соромляться розставляти крапки над «і». Придворний політолог Сєрґєй Марков відверто заявляє: «Росія ладна захищати права російськомовних не лише в Криму, а й скрізь в Україні, де вони порушуються». Ця теза провокує природне запитання: якщо РФ – багатонаціональна держава, то чому вона опікується, власне, лише російськомовними громадянами чужої країни й чому б не поцікавитися утисками чукотської, коряцької чи ітельменської мови, припустімо, в сусідніх Сполучених Штатах? Зрозуміло, що йдеться не лише про параноїдальний страх від розширення НАТО на схід (саме такі дії його неминуче провокують), а й про нестримні претензії на відновлення всього простору колишньої імперії. Про ступінь рішучості на цьому напрямку свідчить вислів іншої цілком офіційної особи – колишнього думського фрика, а нині віце-прем’єра з оборонних питань Дмітрія Роґозіна, який іще до Криму, в грудні, публічно ex cathedra заявив, що його країна готова застосувати ядерну зброю в разі, якщо її притиснуть.

Ну й куди ж без новітнього імператорського фаворита Дмітрія Кісєльова (не проти ночи згадуючи), який навряд чи без відповідних повноважень нагадав би про ядерний потенціал своєї Імперії зла? Зовсім у традиціях держави, про яку хтось колись влучно пожартував: «Вій­­ни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Втім, після грузинської кампанії в кремлівському обігу перебуває вдосконалена формула: «примус до миру». Під таким гаслом можна дійти й до Гіб­ралтара, й до Константинополя...
Невже російське суспільство настільки позбавлене імунітету від непристойної імперської хвороби, що самого слова «фашист» достатньо, аби забути рядки свого тепер уже класика й кидатися захищати своїх братів скрізь, де про це не просили? Ні, інша Росія справді є, і українці мають бути вдячні й волонтерам, які стояли на Майдані під триколором, і нечисленним сміливцям, які не побоялися заявити про свою незгоду з головним трендом. Їхній учинок тим більше гідний поваги, бо проти них були не лише й не стільки поліцейські з кийками, скільки прості росіяни, які вмикали режим sancta simplicitas і били єретиків, плювали в них, виривали в них плакати, стихійно й добровільно підтримуючи національного лідера. Ще раз і ще раз: саме вони, на жаль, представляють Росію, забуваючи, що їхня щира, завзята безкомпромісна поведінка найкраще описується ненависним їм словосполученням «звичайний фашизм».




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.