Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 березня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни

Дивний вигляд має війна в епоху інформаційних технологій! На кордоні зосереджено сотні тисяч «братів» у танках, у Криму пролилася перша кров, а в Києві у продажу, як і раніше, російські газети зі зворушливими репортажами про чемне поводження загарбників на окупованій території та їх радісне вітання аборигенами.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (332)
від 20 березня, 2014
Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни

В де­яких кабельних мережах досі транслюють російські телеканали (оператори їх не вимикають, посилаючись на попит глядачів так, ніби доти до цього дослухалися). Ну й на довершення, на «Першому» в прямому ефірі – шоу Імператора із приводу приєднання нових земель (жест свободівців стосовно шефа «першої кнопки» огидний, але не тому, що він на те не заслуговує, а тому що це жест на камеру)... Шукаючи історичні аналогії, можна уявити ситуацію, коли в Британії 1940 року після бомбардування Ковентрі в кіосках і надалі вільно продається німецька Völkischer Beobachter, а радіостанція ВВС заради повноти інформаційної картини бере телефоном інтерв’ю в командувача Люфтваффе рейхсмаршала Ґерінґа. Але є все ж таки й позитив: можна безперешкодно дізнатися про плани та мотивацію против­ника, оцінити його бойовий дух і наміри, скласти уявлення про те, що ж у нього в голові. А там таке!..

Читайте також: Ігри на крові. Як не програти війну

«Хотят ли русские войны?» – запитав 53 роки тому російський поет Євтушенко. Звучало це риторично: звісно ж, не хочуть, а якщо десь і грають м’язами, то це лише така боротьба за мир. Тепер Євґєній Євтушенко мешкає в місті Талса, штат Оклахома, на який того самого далекого 1961 року націлили радянські ракети з Куби, а російський «примус до миру» відбувається не десь там у Закавказзі, а безпосередньо біля кордонів об’єднаної Європи. Тим часом сти­­ль російської преси, яка в 1990-ті вже ніби була вилюдніла, нині знову невловно нагадує газету «Правда» часів холодної війни, а інтонації телеведучих скидаються на ті, що були в диктора Лєвітана, коли він читав заяви урядової агенції ТАРС, – ця естетика є безпомилковим знаком спадкоємності як російської зовнішньої політики, так і суспільної свідомості. Таблоїди РФ слідом за чиновниками розповідають про фашистів, які після підступної кривавої перемоги на Майдані заходилися різати москалів на Харківщині, в Донбасі та в Криму, про 143 тис. біженців, які втікають від них до братньої Росії, про нещасних східняків, які не можуть дочекатися із хлібом-сіллю російського солдата-визволителя, про економічні вигоди від приєднання Криму до матінки-Росії. Про десанти гопників напідпитку з Бєлгорода й Ростова, які автобусами їдуть до обласних центрів Сходу бити пи­ку бандерам і зривати українські прапори, навпаки, не пишуть нічого. Російська «якісна» преса змальовує події подекуди вибірково критично, але то вже десь там углибині, а на перших шпальтах газет, на головних сторінках сайтів усе більш-менш спокійно: закриття Паралімпіади, загублений малайзійський літак, прем’є­­ра другої серії «Німфоманки» фон Трієра. Адекватно поводи­ться хіба що опозиційна «Новая газета», але вона одна...

Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

Можна впевнено стверджувати, що ніякого особливого збурення від розпочатої війни громадська думка «братньої» країни не продемонструвала. У перші дні агресії в Москві зібралося на Манежній площі заледве кількасот людей – звісно ж, їх побили. Через тиждень у столиці РФ протестували вже тисяч п’ятдесят. Доб­­рі, щирі, відповідальні росіяни, але їхня кількість не витримує порівняння з натовпом, який минулого вівторка вийшов на Красну площу святкувати «возз’єднання» з маленькою частинкою України, кажуть, там було 120 тис. осіб… На противагу огидним листам підтримки «політики партії та уря­­ду», ініційованим чи то Міністерством культури, чи то Спілкою кінематографістів, з’явилися заяви письменників, правозахисників, кіномитців, науковців, екологів, рок-зірок... Дивно не те, що вони з’явилися, рятуючи саму репутацію відповідального звання російського інтелігента, а те, що в протилежному таборі крім пристосуванців опинилися теж цілком поважні люди, колишні улюбленці, зокрема, й наших читачів і глядачів, постаті, які примудрилися не заплямувати себе за часів СРСР... Навряд чи нещасній Росії після такого вдасться одужати в осяжному майбутньому.

Але слід зазначити, що навіть у виступах протесту йдеться передусім про згубність агресивного курсу для економіки РФ та самої її державності, а також про те, чи готові російські матері посилати на смерть своїх хлопчиків. Питання про українських, яким нестимуть смерть російські, порушують хіба що в другу чергу. Що ж стосується середнього росіянина, то його нова війна взагалі не лякає. Тож виходить, що війну проковтнула за фактом уся Росія – не лише глибинна, футбольно-шансонна, а й ліберальна, «білострічкова». Нормальний росіянин попередніх епох, вихований чи то на Толстому, Нєкрасові, Салтикові-Щєдріні, чи то на Ґалічі, Окуджаві, братах Струґацкіх, мав би жахнутися.

Читайте також: Як врятувати Україну?

Міхаіл Ходорковскій, колишній олігарх, колишній в’язень, а нині емігрант минулого тижня переконував Майдан і студентів Київської політехніки в існуванні «іншої Росії», яка Путіна ненавидить, а агресії соромиться. Вочевидь, вона є. Навіть у залізобетонному СРСР знайшлося вісім сміливців, які вийшли на демонстрацію під мури Кремля проти окупації Чехословаччини, решта якщо й була, то мовчки обурювалася на кухнях. Тепер ризик не такий, тож сміливців побільшало, але як тоді, так і сьогодні не вони визначають обличчя країни. Його визначають ті фантастичні, недосяжні 71,6% громадян, які, згідно з опитуваннями, схвалюють політику Владіміра Путіна після початку кримської авантюри. І хоча виміри Всеросійського центру дослідження громадської думки (ВЦИОМ), як і колись бездоганного Ле­вада-Центру, останніх кілька років доводиться сприймати з відповідною поправкою, зрозуміло, без термометра, що анексія Криму росіянам подобається.

Говорити про вплив самої лише пропаганди важко. Цікаво дослідити публікації в лояльній пресі стосовно безпосередньо подій на півострові. Репортери, зокрема, знайшли обтічну формулу, як описувати вояків окупаційної армії: «чемні люди з автоматами» (у нас знайшли дотепніший вираз – «зелені чоловічки»). Адже Путін на початку агресії запевнив, що російської армії в Криму немає, самі лише сили самооборони. А оскільки треновані хлопці в одностроях РФ без відзнак із російською штатною зброєю на самооборону якось не схожі, краще послуговуватися евфемізмами. Всі все розуміють і дістають неабияке задоволення. Це специфічний кайф від реалізації спокійної хамської безконтрольної си­ли, якій нібито нічого протиставити. Росіянам до вподоби почуватися сильними, усвідомлювати, що жоден чурка, піндос і хохол нічого їм за це не зробить. «Наша Раша»...

Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?

Якщо офіційні представники жандарма Європи на кшталт Лаврова чи, перепрошую, Чуркіна змушені якось фільтрувати дискурс і через це постійно плутаються в свідченнях, решта навколопутінських артикуляторів не надто соромляться розставляти крапки над «і». Придворний політолог Сєрґєй Марков відверто заявляє: «Росія ладна захищати права російськомовних не лише в Криму, а й скрізь в Україні, де вони порушуються». Ця теза провокує природне запитання: якщо РФ – багатонаціональна держава, то чому вона опікується, власне, лише російськомовними громадянами чужої країни й чому б не поцікавитися утисками чукотської, коряцької чи ітельменської мови, припустімо, в сусідніх Сполучених Штатах? Зрозуміло, що йдеться не лише про параноїдальний страх від розширення НАТО на схід (саме такі дії його неминуче провокують), а й про нестримні претензії на відновлення всього простору колишньої імперії. Про ступінь рішучості на цьому напрямку свідчить вислів іншої цілком офіційної особи – колишнього думського фрика, а нині віце-прем’єра з оборонних питань Дмітрія Роґозіна, який іще до Криму, в грудні, публічно ex cathedra заявив, що його країна готова застосувати ядерну зброю в разі, якщо її притиснуть.

Ну й куди ж без новітнього імператорського фаворита Дмітрія Кісєльова (не проти ночи згадуючи), який навряд чи без відповідних повноважень нагадав би про ядерний потенціал своєї Імперії зла? Зовсім у традиціях держави, про яку хтось колись влучно пожартував: «Вій­­ни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Втім, після грузинської кампанії в кремлівському обігу перебуває вдосконалена формула: «примус до миру». Під таким гаслом можна дійти й до Гіб­ралтара, й до Константинополя...
Невже російське суспільство настільки позбавлене імунітету від непристойної імперської хвороби, що самого слова «фашист» достатньо, аби забути рядки свого тепер уже класика й кидатися захищати своїх братів скрізь, де про це не просили? Ні, інша Росія справді є, і українці мають бути вдячні й волонтерам, які стояли на Майдані під триколором, і нечисленним сміливцям, які не побоялися заявити про свою незгоду з головним трендом. Їхній учинок тим більше гідний поваги, бо проти них були не лише й не стільки поліцейські з кийками, скільки прості росіяни, які вмикали режим sancta simplicitas і били єретиків, плювали в них, виривали в них плакати, стихійно й добровільно підтримуючи національного лідера. Ще раз і ще раз: саме вони, на жаль, представляють Росію, забуваючи, що їхня щира, завзята безкомпромісна поведінка найкраще описується ненависним їм словосполученням «звичайний фашизм».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено