Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 березня, 2014   ▪   Володимир Василенко   ▪   Версія для друку

Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

Збройна агресія Росії проти України, яка розпочалася 27 лютого 2014 року силовим захопленням приміщення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, супроводжувалась окупацією півострова російськими збройними регулярними та іррегулярними формуваннями.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (332)
від 20 березня, 2014
Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

16 березня 2014-го в умовах військової окупації там відбувся нелегітимний псевдореферендум про входження Кримської автономії до Російської Федерації, 17 березня Верховна Рада АКР, розпущена постановою ВР України, проголосила Крим незалежною державою, а 18 березня самозвані його представники підписали з президентом РФ Владіміром Путіним договір про включення його до складу Росії. Інакше кажучи, відбулася незаконна і поспішна оборудка, покликана створити видимість правомірності силового відторгнення Росією частини території України.

Генеза
Безпосередніми факторами, які спровокували збройну агресію Росії та анексію нею частини території України, були слабкість національного сектору безпеки та надто толерантне ставлення провідних західних держав до реваншистської неоімперіалістичної політики РФ на пострадянському терені.

Злочинне і тривале недофінансування українських Збройних сил у часи президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка завершилося руйнацією всього сектору національної безпеки за режиму Януковича. Дії керованої ним команди, яка не лише грабувала країну, а й нищила її обороноздатність, слід розглядати як державну зраду. Деградація армії та флоту, зовнішньої розвідки та контррозвідки, Служби безпеки, Ради національної безпеки і оборони відбувалася не без участі спецслужб та агентів впливу Росії, які були широко інфільтровані в структури державного управління всіх рівнів і діяли безперешкодно й безкарно.

Читайте також: Жодних переговорів з ворогом!

Починаючи сплановану агресію проти України, керівництво Росії чудово знало про незадовільний стан українських Збройних сил та інших компонентів національної безпеки. Проте агресія проти України стала також наслідком цілковитої безпорадності західних демократій у протидії експансіоністській політиці РФ, що найяскравіше виявилося під час її агресії проти Грузії. Безкарність Росії за злочинні дії у серпні 2008 року породила новий злочин – агресію проти України в березні 2014-го. Російського вторг­нення ні в Грузію, ні в Україну не відбулося б, якби обидві держави були членами НАТО або принаймні мали План дії для членства в Альянсі (ПДЧ). Здавалося, що вони мали отримати його у квітні 2008 року на Бухарестському саміті НАТО. Однак унаслідок позиції канцлера Німеччини Анґели Меркель, президента Франції Франсуа Міттерана та прем’єр-міністра Ісландії Ґейра Хорде цього не сталося. Для блокування курсу України і Грузії на членство в Альянсі Росія мобілізувала весь арсенал своєї дипломатії та спецслужб і досяг­ла успіху. Виступаючи 29 січня 2009-го в Москві на розширеному засіданні співробітників Федеральної служби безпеки, президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв сказав: «У низці сусідніх держав зберігається нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, зокрема й за рахунок так званого пришвидшеного вступу до Альянсу Грузії та України. Все це, цілком зрозуміло, потребувало чіткої та узгодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і вельми високого рівня координації їхньої діяльності. Мушу одразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання».

Глибинна причина як безвідповідальності української влади у гарантуванні безпеки країни, так і безпорадності Заходу в протидії російській експансії криється в ігноруванні рушійних мотивів української політики РФ, а відтак у неспроможності адекватно оцінити її геополітичні цілі та зумовлену ними стратегію щодо України.

В історії Росії Україна відіграла особливу роль, тому її незалежне існування є викликом російській імперській свідомості й психологічно травмує сучасних російських імпершовіністів. Певний час у минулому вона була потужним духовним, культурним та ресурсним донором і разом із тим рушієм трансформації Московського царства в імперію. Після приєднання її території воно розширило свої межі до кордонів Східної Європи, а згодом проголосило себе імперією, адаптувало для себе назву української стародавньої держави – Русь – та привласнило всю історію України-Русі перед монголо-татарською навалою. Відродження незалежної державності України неминуче пов’язане з відновленням її національної пам’яті та окремішньої національної історії, робить історію Росії урізаною, руйнує міф про тисячолітню державність та споконвічну належність останньої до європейського цивілізаційного простору. Російські імпершовіністи розуміють, що без України (з її територією, ресурсами та людським потенціалом) будь-які спроби Росії відновити свій імперський статус є безперспективними. Як наслідок – тамтешня політична еліта й більшість громадян вважають, що:
– Україна є частиною Росії і не повинна існувати відокремлено від неї;
– Україна винна у дезінтеграції радянської імперії і спричинених цим негараздах Росії;
– росіяни й українці є одним народом, їхнє возз’єднання в одній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утворенням «Русского міра» з однією церквою, однією мовою та однією культурою;
– незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії;
– Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.

Читайте також: Як не програти війну

Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення визначають зміст української зовнішньої політики РФ, остаточна стратегічна мета якої передбачає тотальне знищення України як геополітичної реальності, національної одиниці та суб’єкта міжнародного права. Відповідно за фасадом відносин, притаманних цивілізованим відносинам між суверенними державами, Росія здійснює щодо України спецоперацію, у якій домінують три ключових імперативи:
1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євроазійської) неоімперії нездійсненною;
2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише знищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії;
3) постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаб­лення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державності.

Реалізація цих імперативів відбувається в тісній співпраці російської дипломатії і спецслужб з використанням радянських традицій. Головними методами в їхньому арсеналі є підривна діяльність агентури та агентів впливу, дезінформація і шантаж, погрози й тиск, підкуп і залучення до спецоперацій кримінальних елементів.
Важливим фактором, що впливає на зміст, методи і способи здійснення української політики Росії, є особистість Влідіміра Путіна, який має чекістське минуле, претендує на роль пожиттєвого «національного лідера» й демонструє параноїдальну ненависть і зневагу до українців та України.

Не випадково з його обранням у 2000 році на посаду президента українська політика Росії стала жорстокішою і підступнішою, масштабнішою та системнішою. Окрім протидії курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію РФ стала на шлях розширення гуманітарної агресії, здійснюваної за допомогою агентури та п’ятої колони в інформаційній, мовній, культурній, історичній та конфесійній царинах. Таким чином Росія прагне зруйнувати ідентичність українців, яка є систе­мо­утворю­ючим складником Україн­ської національної держави, та забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських праг­нень.

Контрольована Кремлем українська влада, очільником якої став Віктор Янукович, продовжила термін перебування Чорноморського флоту Росії в Криму, відмовилася від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію та виступала співучасником російської гуманітарної агресії проти України.

Мета
Крах режиму Януковича та усунення його від влади означали, що нова українська влада відновить курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, протидіятиме російській гуманітарній експансії, спрямованій на руйнацію державності України через знищення її національної ідентичності, та вживатиме заходів для відновлення правопорядку, зміцнення демократичних державних інститутів і збереження єдності країни.

Відчувши втрату контролю над Україною, Путін вдався до збройної агресії, наслідком якої стало відторгнення Криму від України. Це була помста українцям за Майдан і водночас масштабна спецоперація, спрямована на упокорення України раз і назавжди.
Агресивна акція Росії в Криму критично поглиблює конфліктну складову українсько-російських відносин і має більш далекосяжну мету, ніж позбавлення України частини її території. Підтвердженням цього є спроба російської дипломатії запропонувати руйнівний для державності та єдності України план врегулювання українсько-російського конфлікту та залучити для його реалізації західні держави.

Ще5 березня 2014 року міністр закордонних справ РФ Сєрґєй Лавров під час переговорів із державним секретарем США Джоном Керрі виклав його основні елементи, а саме: непідписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, відмова від вступу до НАТО, перенесення дати президентських виборів з 25 травня 2014 року на пізніший термін, розробка нової Конституції, федералізація України, надання російській мові статусу другої державної.

У більш розгорнутому і дещо модифікованому вигляді план Лаврова було викладено в заяві МЗС Росії про Групу підтримки для України, опублікованій 17 грудня 2013-го. За своїм змістом і спрямованістю це план не врегулювання, а поглиблення конфлікту, оскільки він позбавляє Україну права на участь у євроатлантичній системі безпеки, залишає її сам на сам із Росією та створює підстави для її втручання у внутрішні українські справи.

План Лаврова – програма міжнародної ізоляції України, фрагментації та розколу, русифікації та знищення ідентичності української нації, а отже, і ліквідації її державності. Ця програма передбачає відтермінування президентських виборів – очевидно, Кремль ще не знайшов подібної до Януковича маріонетки, якій можна доручити її реалізацію.
Хочеться вірити, що цей план буде відкинутий як українською владою, так і західними демократіями.

Читайте також: Як врятувати Україну?

Слід розуміти, що силове відторгнення Криму від України не задовольнить апетитів Росії, а заохочуватиме кремлівського диктатора на подальші експансіоністські акції, спрямовані не тільки на фрагментацію України та руйнацію її державності, а й проти інших країн. Свідченням цього є концентрація російських військ на східних кордонах України та мітинги під сепаратистськими гаслами, що їх прагнуть організувати в обласних центрах окремих східних регіонів російські спецслужби з допомогою завезених туди із Росії політичних провокаторів.

Владімір Путін, виступаючи в Кремлі 18 березня 2014 року, заявив, що в складі України є «значні території Півдня Росії». Отже, можна передбачити, що невдовзі РФ зробить спробу відторгнути і їх.
Не виключено також, що в певний час російська агентура може бути задіяна для створення хаосу і висунення неправомірних вимог у європейських країнах, на території яких присутні російські або російськомовні «соотєчєствєннікі», під приводом захисту їхніх прав.

Способи протидії

У цій ситуації українська влада має проявити рішучість у нейтралізації та покаранні винних у зазіханні на територіальну цілісність України й роздмухуванні сепаратизму.
Водночас в. о. президента України Олександр Турчинов має публічно оголосити наказ Збройним силам України застосувати зброю в разі будь-яких спроб розширення агресії Росії поза межі Кримського півострова.

Як держава, що зазнала збройного нападу, Україна має право на індивідуальну і колективну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Це означає, що проти Росії як держави-агресора можуть і повинні застосуватись індивідуальні та колективні санкції військового, політичного, дипломатичного та економічного характеру.

Первинну роль у протидії російській агресії має відігравати сама Україна. Лише тоді можна сподіватися на допомогу інших держав та міжнародних організацій. На жаль, з огляду на відсутність рішучості та політичної волі у нового керівництва України та на підступність дій Росії силові структури України не спромог­лися швидко нейтралізувати маріонеткових лідерів кримських сепаратистів та придушити агресію Росії в зародку. Публічна заява Турчинова про вчинення Росією акту агресії та оголошення мобілізації пролунали майже через три дні після того, як 27 лютого 2014 року російські військові без розпізнавальних знаків захопили приміщення кримського парламенту, в якому були ухвалені нелегітимні рішення про відокремлення Криму від України. Шевченківський суд міста Києва задовольнив клопотання Головного слідчого управління СБУ про затримання незаконно призначеного прем’єр-міністра кримської автономії Сергія Аксьонова та спікера Верховної Ради АРК Володимира Константинова. Це сталося 5 березня 2014 року, тобто вже тоді, коли вони перебували під охороною російських окупаційних сил. Очевидно, що в разі вчасного затримання лідерів сепаратистів, активних дій Служби безпеки та швидкого розгортання підрозділів Збройних сил України в Криму на початку російської агресії Владімір Путін не наважився б на її продовження.
Від часу відновлення незалежної державності Україна прагнула розвивати з Росією добросусідські відносини і розглядала її як стратегічного партнера, а не потенційного супротивника. Заздалегідь спланована збройна агресія, яка є лише елементом масштабної спецоперації, спрямованої на знищення України, виявилася моментом істини й поставила на порядок денний необхідність принципової переоцінки постулатів і пріоритетів Стратегії національної безпеки і Воєнної доктрини України. Ці документи повинні зафіксувати, що Росія є реальним, а не потенційним ворогом України, який під прикриттям гасел про розвиток дружби з братнім народом готовий розв’язати проти нього братовбивчу війну. Відповідно до цього українська влада має вжити рішучих заходів, спрямованих на системне відродження всього сектору національної безпеки та його належне і постійне фінансування.

Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?

Для зміцнення і реформування окремих елементів сектору національної безпеки відповідно до сучасних вимог необхідно домовитися про надання Україні консультативної, технічної та матеріальної допомоги державами, які є гарантами її безпеки відповідно до Будапештського меморандуму, а також НАТО та ЄС.

Західні держави, якщо вони дбають про власну безпеку, повин­ні стати пліч-о-пліч з Україною в її протидії загарбнику. Російська агресія порушує світовий правопорядок, загрожує глобальній безпеці та підриває режим нерозповсюдження ядерної зброї, а отже, створює загрозу кожному члену міжнародного співтовариства, зокрема й особливо західним демократіям.

Безпека Заходу не може бути досягнута шляхом умиротворення агресора і задоволення його протиправних примх за рахунок легітимних інтересів України. Для гарантування своєї безпеки та захисту своїх життєво важливих інтересів Захід не повинен допустити виникнення на геополітичному терені колишнього СРСР російської неоімперії, яка за визначенням буде агресивним тоталітарним утворенням, вороже налаштованим до європейських цивілізаційних цінностей, принципів демократії і збереження фундаментальних прав та основоположних свобод людини.
Потужним запобіжником розвитку ситуації за таким сценарієм має стати розширення діапазону й інтенсивності політичних, дипломатичних та економічних санкцій, які США та їхні союзники вже почали застосовувати проти Росії як держави агресора.

Радикальним засобом гамування експансіоністської політики Росії та гарантування безпеки як Заходу, так і України має стати наше повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО. Підписання Угоди про асоціацію з ЄС, яке планується на 21 березня 2014 року, та наступне сумлінне її виконання Україною створюватимуть необхідні передумови для її членства в Євросоюзі та отримання Плану дій для членства в Альянсі в осяжному майбутньому.
 

Правові наслідки

Силове відторгнення Криму не позбавляє Україну правового титулу на Кримський півострів, який юридично є частиною її території. Тим більше що і Україна, і міжнародна спільнота кваліфікували кримський референдум як нелегітимний і не визнали його результатів. З погляду права результати нелегітимного референдуму, як і акти, якими оформлено анексію Криму, є юридично нікчемними. У практичному плані це означає, що Українська держава має всі підстави вимагати відновлення свого територіального суверенітету щодо Криму і в майбутньому вжити заходів для реалізації такої вимоги.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №3314 (ХХІХ) «Про визначення агресії» від 14 грудня 1974 року та ст. 5 Статуту Міжнародного кримінального суду акт збройної агресії Росії проти України є тяжким міжнародним злочином. Такий злочин не має терміну давності й тягне за собою міжнародну відповідальність усіх осіб, які належать до її вищого політичного та військового керівництва і які причетні до підготовки, планування, розв’язання та ведення агресивної війни проти України.

Читайте також: Дорослішаємо. Російська агресія консолідує українців

Україна як держава, потерпіла від агресії, має право вимагати від Росії припинення цієї агресії, виведення окупаційних сил зі своєї території та відшкодування завданих збитків, а також притягнення до відповідальності президента РФ Владіміра Путіна, міністра оборони РФ Сєрґєя Шойгу, міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова та інших як військових злочинців. Співучасниками вчиненого Росією злочину агресії слід розглядати і кримських маріонеток, які організували нелегітимний референдум для легалізації силового відторгнення Криму від України.
Сьогодні така постановка питання здається нереалістичною. Але слід пам’ятати, що свого часу поплічники Гітлера, які безкарно чинили злочини агресії проти європейських держав, врешті-решт опинилися на лаві підсудних. Гітлер уник такої долі, покінчивши життя самогубством. Отже, у Владіміра Путіна є вибір.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено