Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 березня, 2014   ▪   Гриць Кордуба   ▪   Версія для друку

Ігри на крові. Як не програти війну

Те, що Україна досі не окупована «братнім російським народом», є справж­нім дивом. Те, що на Печерських пагорбах досі немає російського спецназу і нова українська влада може у відносній тиші ділити портфелі, також.
Матеріал друкованого видання
№ 11 (331)
від 13 березня, 2014
Ігри на крові. Як не програти війну

Насправді все могло бути інакше ще з першого дня протистояння. Чи щось не спрацювало, чи професіоналізму забракло, чи відваги, чи, може, здоровий глузд царя московського переважив його маніакальні бажання, достеменно невідомо. Тільки не слід це упущення ворога зараховувати собі в заслугу. Особливо тим, хто мусить стояти на сторожі миру, спокою і цілісності в Українській державі.

Щоб захопити урядовий квартал у столиці, не треба багато зусиль. Як твердять спеціалісти, достатньо двох бортів із десантно-штурмовим батальйоном. Їм навіть сідати не довелося б в аеропорту. Скинути півтори сотні людей на місто і поливати згори з автоматів. Усі розбіжаться, як миші, бо ніхто не готовий до такого розвитку подій. Віктор Федорович уже б за годину урочисто читав звернення до українського народу. Це була б реальність. Й інакше, як дивом, той факт, що вона не матеріалізувалася, вважати не можна. Ті багатоденні закулісні торги, непрофесійні чи несміливі кроки керівництва силовиків, неадекватне сприйняття дійсності, плюс відверте ігнорування звичайних правил логіки поставили під ризик не лише оплачені кров’ю героїв здобутки Майдану, а й майбутнє цілої країни.

Уже в перші дні нове керівництво наламало стільки дров, що ледь не підірвало довіри до себе всіх тих, хто фактично привів його у владні кабінети. Допущено безліч помилок. І якщо деякі з них ще можна виправити і вони потроху виправляються, то інші вже починають вилазити боком.

В Україні розпочалася мобілізація. Військкомати через обмежені можливості не завжди справляються з напливом охочих захищати Батьківщину

Заявити, що «Беркут» причетний до вбивств, і розпустити його по домівках було «геніальним» рішенням. Понад те, причетні їдуть додому, а їм кажуть, що повертатися вже нікуди, бо ви розформовані. Де тепер кримський «Беркут», куди подівся, ким він став? Замість того щоб ці підрозділи локалізувати, перевести на казармене положення, влаштувати фільтраційний табір і займатися відразу всіма на місці, їх відпускають. Протягом доби були б виявлені всі снайпери, всі, хто стріляв і хто не стріляв, хто знущався і в кого совість чиста. Далі злочинці – в СІЗО, а ті, хто не заплямував мундир, «ласкаво просимо до нового підрозділу, маєте шанс довести, що ви справжні захисники народу». І вони б рвали землю, щоб довести це...

Читайте також: Микола Мельник: «Психологія мента та військового кардинально різна»

Можна зрозуміти невміння чи навіть незнання новопризначених керівників і посадовців. Їх можна навіть за це простити. Тільки от дурості прощати не можна. Навіть якщо вона й прошита революційними нитками і найблагороднішими прагненнями. Три дні новоспечені урядовці не знали, що робити із загарбниками своєї країни. Силовики в паніці обривали урядові та депутатські телефони, а у відповідь чули або не панікуйте, або немає ніякої інформації. І це замість того, щоб вживати адекватних заходів. Та що там три дні. Вони й досі, здається, не знають, що робити і як правильно поводитися.

Такі дії можна кваліфікувати як бездіяльність влади. Бо міністрові оборони насправді не потрібно додаткових повноважень і тим паче порад від президента чи РНБО, щоб почати організовувати оборону країни. На те він міністр оборони. Нехай і новопризначений. Це його персональна відповідальність. Окупується територія України і нічого не робиться для того, щоб локалізувати, навіщо тоді такий міністр?

Найпростіше і найлогічніше, що варто було зробити в цей момент і що не зроблено, мабуть, досі, – перекрити всі можливі входи і виходи з Криму, замінувати його, як це вже робить окупаційна армія в Чонгарі. Не тільки декларативно закрити весь кордон із Росією, якого фактично немає, а й замінувати. Загородити бетонними блоками всі дороги чи перекопати їх ровами, аби було максимально важко пересуватись окупаційним військам.

Є мости – мінувати, є дороги – мінувати. Готуватися до партизанської війни. Будь-яка перешкода має бути неподоланна. Усі міста на шляху можливого переміщення ворога повинні стати фортецями. Як було в Чечні. Не виходити в чисте поле на красну смерть, бо вона абсолютно нікому не потрібна. Зустрічати ворога в містах. Кожне місто має бути перетворене на дот. Люди повинні бачити і бути впевнені, що Київ – це дот. Навіть якщо й рушать танки з боку Чернігова, як пишуть стратеги в інтернеті, що є нісенітницею, бо їм іти годин вісім. Навіть коли й прийдуть вони в Київ, якщо столиця буде готова до оборони, якщо дати людям гранатомети, то нічого від тих танків не залишиться. У Грозний також заходила майкопська бригада, і її розшматували протягом 40 хвилин.
Народ хоче захищати країну, боронити її, а влада вдає, що все спокійно. Люди штурмують військкомати, а їх ніхто не організовує. Військкомати не можуть справитися з тією кількістю охочих, бо там нікому працювати. Хто формує народне ополчення, як поводитися в разі ескалації конфлікту, хто здійснюватиме евакуацію, де бомбосховища, яка система сповіщення? Хтось повідомляє про це, хтось знає, що робити в разі, якщо...?

Читайте також: Політолог Леонід Літра: «Аксьонов і його поплічники – це маріонетки, з якими не треба говорити»

А є ж досвід чеченський, є досвід 1941 року. Хтось таки має згуртувати цих людей. Довести їм, що їхній порив просто так не пропадає. У нас більшість чоловіків мають військову підготовку, вміють користуватися зброєю, вміють стріляти. Зброї більш ніж достатньо. Скажіть людям, що ми сьогодні визначаємо структури, налагоджуємо систему оповіщення, хай вони знають, що їх озброять, що вони не кидатимуться з палицями на БТР. Кожен, хто прийшов у військкомат, має вийти з нього і знати: я живу в цьому районі і, якщо щось відбувається, приходжу в штаб народного ополчення, там стоїть мій гранатомет, сумка з моїми п’ятьма гранатами і моя позиція в підвалі цього будинку. Я відсікаю бронетехніку, а поруч мій сусід із кулеметом нищитиме живу силу.

Є ситуації, коли краще нагнітати обстановку, краще перестаратися, ніж казати, що все добре й опинитися зненацька в лапах ворога. Чому це не робиться? Звідки така показова впевненість, що все добре? Чому так непрофесійно ведеться підготовка до оборони?

Немає жодного сумніву в патріотизмі нового очільника Збройних сил Ігоря Тенюха і в його щирих прагненнях реформувати, в хорошому розумінні цього слова, українську армію. Але є сумніви щодо самостійності прийняття рішень, щодо можливості впливати на свою команду та наявності потрібного досвіду. Не хочеться нікого образити, але все ж таки навчитися обороняти країну, навіть будучи адміралом іграшкового і, відверто кажучи, опереткового флоту не так уже й просто. Лише бажання і книжок не вистачить…

Самопро­голошений прем’єр Криму Аксьонов, призначений ВР АРК головно­командувачем ЗС автономії, взявся створювати сепаратистські збройні формування

Росіяни поводяться зараз у Криму як терористи. Викрадають людей, б’ють журналістів, принижують військових, тероризують місцеве населення, чинять тиск на сім’ї офіцерів. Усім зрозуміло, що ми не піддаємося на провокації, що в нас така мудра ненасильницька тактика боротьби. Але чому досі не додумались організувати бодай гарячу лінію, щоб можна було повідом­ляти ці факти? Чому ніхто не подбає про захист родин військових, про можливість вивезення їх на безпечну територію? Треба все, що відбувається, документувати, щоб потім, коли ми звертатимемося в суди, мати змогу пред’явити реальні факти. А так здається, що людей просто кинули. Військові не дістають наказів, усі діють на власний розсуд. Так, люди виявляють дивовижний героїзм, за який їм пам’ятник треба ставити, але це ж неправильно. Як можна перемогти у війні, діючи в такий спосіб?

Інформаційна війна вже програна. Повністю. На тлі того, як працює російська пропаганда, можна було б додуматися хоча б запустити в ефіри чи мережу кілька нехитрих роликів із доволі попсовим сюжетом. Кадри з Афганістану, як звідти йдуть труни, кадри з Чечні з відірваними руками й ногами російських військових, із триколорами, і все це під таку милу пісеньку «хотят лі рускіє войни». Ефект, поза сумнівом, був би. Звернутися до російських матерів і спитати їх: чи ви хочете побачити знову своїх дітей у трунах? Показати їм, що прогулянки в Україну не буде. Що Україна зустріне. Ми копаємо рови, ми ставимо вогневі точки, ми створюємо бойові народні дружини.

Читайте також: Війна & вибори. Що почнеться раніше?

Ситуація насправді більш ніж критична. І хоча, на щастя, ще не чути пострілів та є надія, що все якось залагодиться, мирне вирішення питання знову балансуватиме радше на межі дива, ніж здорового глузду. Зрозуміти, що робиться в голові не­адекватного кремлівського карлика, не дано нікому. І хоча процес мобілізації оборонних зусиль в Україні нарешті начебто зрушив з місця, загуділи мотори танків і по телевізору показують усміхнених солдатів, які вирушають на виконання бойового завдання, радіти особливо не варто. У верхах нічого суттєво не змінилося: ті самі торги за посади, ті самі договірняки і квоти, а це означає, що жодних перетворень, жодної люстрації і тим паче професіоналізму у владі українці найближчим часом не побачать.

Нині ситуація в країні доволі складна, і вести проти когось вій­ну, мабуть, неправильно. Витягувати скелети з шафи також. Але немає ради, бо ще більш неправильно у цій ситуації призначати на посади людей, які не відповідають задекларованим на Майдані благородним принципам або, що ще гірше, просто не можуть з тих чи інших причин якісно виконувати покладені на них завдання. Бо такі вже вони є.

Йдеться, власне, про люстрацію. Так, саме про неї. Давайте ж нарешті втілювати це дивне слово в життя. Перевіряти тих, кого призначаємо на відповідальні посади, заглядати в глибини їхньої біографії і, коли є бодай найменші сумніви, не брати. Усі, звісно, хороші люди. Тільки коли хочеться щось змінити, не варто вдаватися до завідомо неправильних кроків. Бо всі розуміють, до чого це спричинюється. Куми, друзі, родичі, протеже… Україна це вже проходила у 2004-му. Призначення людей за симпатією чи наближеністю – того знаю, того не знаю, той профі, але чужий, а той негідник, але свій – призводить, наприклад, до того, що Янукович втікає з України. На думку спеціалістів із правоохоронних структур, це вказує на абсолютно бездарні дії і непрофесіоналізм керівництва. Якби на посаді міністра МВС був хтось із досвідчених міліціонерів, хоча б той самий Геннадій Москаль, немає навіть сумнівів, де на сьогодні перебував би Янукович. Можливо, він і покінчив би з собою чотирма пострілами в голову, але точно не втік би.

Коли росіяни вирішать розпочати повномасштабну війну в Україні, конфлікт у Чечні може видатися їм дитячою забавкою

У деморалізованих після всього, що сталося в країні, силових структурах та армії найбільше обурення нині викликають саме сумнівні призначення нових керівників. Усі дорослі люди і всі чудово розуміють, що зміна влади – це зміна команди. Питання тільки в тому, наскільки вона є адекватною і доцільною, наскільки збігається із зовнішніми обставинами. Коли в країні складна ситуація, коли має місце явна агресія, не можна займатися звичним розподілом портфелів. Це може загрожувати катастрофою. Будь-яка зміна керівництва – то дестабілізація внутрішньої ситуації, то на певний час порушення системи. І коли зміни не на часі, краще почекати. Можливо, потрібно змінити командувача армії, можливо, призначити своїх людей на деякі ключові посади. Тільки, перш ніж це робити, треба все дуже ретельно зважити. Чи не стане це заміною шила на мило, як у випадку з командувачем ВМС Березовським, який за вісім годин став зрадником?

Джерело в Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України твердить, що відсторонення їхнього керівника ледь не паралізувало роботу цілої структури. Жодного сенсу в такій ротації не було. Розвідка абсолютно не заплямувала себе злочинними діями на користь режиму Януковича. І хоча відкрито й не виявила прихильності до повстання, як у 2004 році, проте зробила все, що в її силах, аби уникнути кровопролиття. У 2004-му, коли була Помаранчева революція, ГУ відкрито стало на бік протестувальників. Тоді була інша ситуація. Один президент відходив, іншого ще не було. Не спостерігалося ще такої концентрації влади в одних руках, і була певна некерованість. Якби в умовах 2013 року начальник ГУ не те що прямо підтримав, а просто сказав би щось, що давало б підстави подвійно трактувати його слова, він одразу ж був би звільнений указом Януковича, на його місце був би призначений якийсь донецький рекс і наступного дня спецназ ГУ вже воював би на Майдані, зрозуміло за кого. То абсолютно реальна ситуація. І стриманість у цьому сенсі цілком відповідала подіям, що відбувалися, вважають розвідники.

Читайте також: Про відмінність тероризму від збройної агресії

Усі чудово пам’ятають ситуацію з бригадою повітряного десанту, яку відправили з Дніпропетровська на Київ і яку зупинили люди, перекривши рейки. Усі це бачили, тільки мало хто знає, що то була штучна операція з відвертого саботажу наказу Януковича. Організував і втілив її в життя один із заступників начальника ГУ, колишній десантник. Він зробив так, щоб бригади повітряного десанту на Київ не пішли. «Уявіть ешелон із 2,5 тис. озброєних людей і кількох десятків місцевих жителів, які вийшли на рейки, – кажуть розвідники. – Вони вийшли, і ніхто й не звернув уваги на те, що поруч уже стояли машини, які проїхали кілометрів 60, щоб забрати солдатів. Десантники сіли в автомобілі й поїхали назад. Усі вважають, що все так просто. Люди знали, куди треба лягати, машини знали, куди їхати, командир бригади також усе чітко знав. Усе було підготовлено і сплановано».

Нині ж у розвідці ситуація складається так, що система передачі даних фактично порушена. Де відбувається збій, не зрозуміло. Інформація передається, але не доходить, і важко збагнути, у чому проблема і хто винен. Ситуація з колоною російського спецназу, яка рухалася в бік Запоріжжя, є яскравим прикладом цього. Як твердять у ГУ, чутки про згаданий спецназ, які поспішило спростувати нове керівництво армії, виявляється, не зовсім і чутки. Розвідінформація насправді підтверджена, тільки от довести її нині вже не так просто. Бригада спецназу ГРУ ГШ, яка йшла на Запоріжжя, зникла. Ніхто не знає куди. Ніхто не може дати достеменну відповідь, що її немає зараз у Каховці, що її немає на Київській дамбі, яка майже ніким не охороняється. Спецназ ГРУ ГШ – це не лінійна рота, яка з прапором і барабаном шуруватиме похідним маршем. Вона може діяти у формі, без форми, у формі українських військ. Завдання спецназу – це не метання ножів чи саперних лопаток у дерева, а знищення органів влади ворогуючої сторони і стратегічних об’єктів, диверсії. Якась держава висуває серйозні вимоги і ставить ультимативні питання іншій державі. І от бригада спецназу має зайти на територію цієї держави і вчинити диверсію на якомусь резонансному об’єкті. Наприклад, підрив атомної станції. Після чого президент однієї країни телефонує президентові іншої і запитує: ну як там у тебе, шарахнуло? Чекай, зараз ще буде. І вони відразу починають спілкуватися. А спецназ зникає. Він зробив і пропав.

З 24 лютого 2014 року уповноваженим Верховної Ради з контролю за діяльністю всіх розвідок в Україні, а з 27 лютого ще й головою Служби зовнішньої розвідки призначено такого собі генерал-лейтенанта Віктора Івановича Гвоздя, випускника Київського вищого загальновійськового командного училища імені Фрунзе. Він уже встиг покерувати одним із підрозділів української розвідки, але ця сторінка не найяскравіша в його біографії. Гвоздь є знавцем кількох іноземних мов і власником кількох дипломів. Останній із них отримав у часи, коли, подейкують якраз і очолював ГУ розвідки Міністерства оборони України в академії рідного управління. Це, щоправда, трохи попахує корупцією, адже навчатися в закладі, який тобі підпорядкований, не тільки не­етично, а й трохи підозріло. Але хай уже. Бо є в біографії Віктора Івановича ще цікавіші моменти. Наприклад, служба в колишній Югославії, де він нібито відзначився специфічною комерційною діяльністю, що здійняла неабиякий скандал. Стараннями Гвоздя тоді, кажуть дуже багато українських чиновників, яких занесло на годинку-другу до Югославії, дістали статус учасників бойових дій, але це ж не проблема. Проблема виникла, коли зникли справжнісінькі БТР і зброя. Подейкують, Віктор Іванович умуд­рився їх продати одній із ворогуючих сторін, із чого зрозумів, що торгувати зброєю – це його покликання. Далі все йшло як по маслу. Спочатку торгував нею в Україні, далі продовжив улюблену справу в Нью-Йорку. Потім, пішовши у відставку, влаштувався в Укрінмаш, дочірню компанію Укрспецекспорту, після Помаранчевої революції навіть опинився в Секретаріаті президента, де знову ж таки курирував питання торгівлі зброєю, а в Укрспецекспорті залишив свого сина. Кажуть, що і в адміністрацію Ющенка, і згодом на посаду начальника ГУ розвідки МОУ Гвоздь потрапив саме з благословення та за щирої підтримки давнього комбінатора Віктора Балоги. Тому не виключено, що й цього разу несподіваний вихід на авансцену Віктора Івановича вже в підвищеному ранзі також його робота.

Читайте також: Світ про окупацію Криму: пошук інструментів впливу на РФ, страх війни та фактологічні помилки

Тільки от чим ця робота може загрожувати, важко навіть спрогнозувати. У розвідці, принаймні у військовій, де Гвоздь уже встиг попрацювати, вважають, що це катастрофа, яка спричинить ще більший розвал і без того розхитаної системи. Пам’ятаючи його підходи до підбору персоналу, базовані на особистій відданості, й принципи роботи, які передбачають пригнічення будь-якої ініціативності, коли крок ліворуч, крок праворуч – злочин, розвідники не прогнозують нічого доброго. Українська розвідка – це взагалі доволі складна система, що ґрунтується на системі противаг і конкуренції. У країні є аж три розвідуправління, кожне зі своєю специфікою і своїм шлейфом проблем, які треба негайно вирішувати. Тільки чи під силу це Гвоздю й чи захоче він цим займатися, сумнівно.

Хоч як прикро, але проблеми на етапі призначень виникли не лише в розвідки, а й у війська. Є безліч питань щодо призначення, наприклад, на посаду начальника Генерального штабу – головнокомандувача Збройних сил України Михайла Куцина, також вправного офіцера-бізнесмена. Його біографія тісно пов’язана із Західним оперативним командуванням Сухопутних військ ЗСУ. Він був там і начальником штабу та командувачем 13-го армійського корпусу, і першим заступником командувача військ, і командувачем. Подейкують, що саме в часи Куцина не раз виникали прикрі ситуації з відчуженням військового майна. Він нібито зробив дуже великий бізнес на розформуванні західного оперативного командування. Дійшло навіть до судової тяганини за будинки і квартири, які в дивний спосіб переходили з балансу війська в приватні руки й розпродувалися. Що цікаво, такі таланти не лишилися не поміченими вищим керівництвом армії, і коли посаду міністра оборони обійняв Михайло Єжель, то Михайла Куцина запросили у крісло його заступника. Можна лише здогадуватися навіщо. Певно, був потрібен справжній великий фахівець із майнових питань, який знав, що і як необхідно смикати та залагоджувати. Тому, коли нині міністр оборони запевняє, що припиняє реформування ЗС, бо це не реформування, а знищення, то призначення начальником Генштабу пана Куцина видається дещо оперетковим.

Царя, як відомо, грає почет, а почет підбирає цар. Хіба можна казати, що цар хороший, коли один представник його найближчого оточення відразу втік, а в другого, третього і, можливо, п’ятого чи десятого рильце в пушку. Навряд чи.

Читайте також: Бандера прийде. Російській окупації Криму сприяє масовий психоз його мешканців

Власне, зараз не йдеться саме про ці конкретні персоналії, бо таких ляпів у новітніх ротаціях влади доволі багато. Це лише окремі приклади, і, мабуть, не найяскравіші. Йдеться знову ж таки про декларовані принципи і їх відповідність реальним крокам людей, які взяли на себе відповідальність за зміну країни і правил гри в ній. Коли вже люстрація, то давайте від самого початку намагатися її дотримуватися. Доведіть, що пан Гвоздь, який у бізнесі не був жодного дня, – це світла постать і його величезний маєток збудований на чесно зароблені гроші. Доведіть, що пан Куцин не має жодного стосунку до махінацій, про які пишуть ЗМІ та розповідають його підопічні, й нехай працюють.

Чи, може, вони незамінні? Може, саме їх потребують нині українські силові структури? Вони такі висококваліфіковані спеціалісти, що їм можна пробачити й проступки минулого? Цілком можливо. Але подейкують, що в діючій армії нині доволі багато людей, які мають не гірший професійний досвід, виросли з низів і, що найважливіше, не тягнуть за собою шлейфа не вельми приємних історій.
Безумовно, такі люди є. Не варто й сумніватися. Згадати хоча б тих командирів парашутно-десантних бригад, які довели, що можуть взяти на себе серйозну відповідальність. Ті самі, що не виконали наказу екс-президента і не підігнали йому для кровопролиття війська. Думаєте чому Янукович тягнув час, коли зустрічався з європейцями? Про що цей «інтелектуал» міг вісім годин із ними говорити, якщо все вже було вирішено? Може, про погоду? Не повірите, але він чекав, що ці батальйони таки зайдуть у Київ і нарешті все вирішиться. От тільки справжні українські офіцери виявилися спритнішими й мудрішими, бо розуміли, чим усе закінчиться. А може, і знали, а не лише розуміли, що є наказ снайперам перебити з десяток їхніх десантників, щоб далі ніхто нікого вже не зміг зупинити. Щоб пролилася кров. Око за око, зуб за зуб – і жодних шансів на перемогу Майдану. Жодних. Тому що десант – це не «Беркут» і це не помпова зброя, це військо.

Усі розуміють, що українські політики – особливі люди, які існують в іншому вимірі, бо все життя вони імітують діяльність, шукають компроміси із совістю тощо. Але це жодним чином не повинно врятувати їх, коли і далі бавитимуться у свої чорні ігри, від відповідальності. Вони мають про це знати. Бо буде дуже прикро, якщо й цього разу країна не дочекається відповіді на поставлені нею вимоги і не отримає того, за що вже заплатила своєю кров’ю. Кров’ю своїх найкращих дітей.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено