Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 лютого, 2014   ▪   Леонід Залізняк   ▪   Версія для друку

Обережно: федералізація!

Хто, як і коли федералізував Україну в минулому і які були наслідки
Матеріал друкованого видання
№ 7 (327)
від 13 лютого, 2014
Обережно: федералізація!

Чергова спроба українців долучитися до цивілізованої Європи викликала шалений спротив Москви та її палких прибічників у нашій державі. Євромайдан показав світові, що Україну на шляху до Заходу можна затримати, але не зупинити. Гублячи шанси зберегти її у своїй орбіті всю, імперська Москва вдається до нової спроби відірвати бодай східну частину, розколовши країну у спосіб федералізації. Сумну історію спроб запровадити в Україні такий устрій варто пам’ятати теперішнім вітчизняним федералістам.

Отже, примара федералізації постала як альтернатива європейському вибору українців стараннями його противників у державі та поза її межами. Доморощені федералісти твердять, нібито відповідна модель дуже поширена в Європі, надзвичайно демократична й найточніше відповідає нашим традиціям та реаліям. Мовляв, етнографічна карта України строката, а минувшина Донбасу істотно різниться від історичних доль Галичини чи Криму. Оскільки це не перша спроба федералізації, то перед тим як пристати на пропозицію її адептів, мабуть, варто врахувати досвід. Отже, хто, як і коли федералізував Україну в минулому і які були наслідки для країни?

ідея федералізації України породжена бажанням послабити молоду державу

Чи справді культурно-істо­рична своєрідність окремих частин національних територій одного народу є у світовій практиці підставою для федерального устрою його держави?

Культурна строкатість не підстава для федералізації

Від моменту виникнення етнічного поділу людства у палеоліті всі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов’яз­ково діляться на діалекти, наріччя, говірки. Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, волиняни, слобожани та ін.) не є чимось унікальним, це нормальний стан будь-якого численного, розвиненого етносу. Всі великі народи сучасної Європи, до яких належать і українці, мають етнографічні групи, а їхні мови – чіткий діалектний поділ. У французів це провансальці, нормандці та ін: складовими італійського народу є, наприклад, флорентійці, генуезці, сицілійці. Польський етнос формувався із племен мазурів, підголян, віслян, слензян, кашубів, від яких лишилися п’ять діалектів мови та етнографічна своєрідність окремих регіонів Польщі.

Понад те, великі європейські етноси, як-от французи, німці, італійці, іспанці, за деякими показниками ще строкатіші, ніж українці. Так, за даними антропології, переважна частина українців належать до одного динарського типу, тоді як північ Франції та Німеччини заселена переважно блондинами, північними європеоїдами, а південь цих країн – брюнетами, південними. Куди більшою різноманітністю антропології порівняно з українцями вирізняються поляки та росіяни.

Однак, попри етнічну своєрідність окремих регіонів, народи Європи здебільшого створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна строкатість України повинна бути підставою для протилежної практики? Така логіка суперечить європейським принципам державотворення.

Принципи творення федерацій у сучасній Європі

Федерація – рівноправне об’єдна­ння суверенних утворень на засадах самоврядування. Автономія передбачає менше незалежності від центру. Утім, як федерації, так і автономії Європи зазвичай об’єднують під одним державним дахом окремі народи з їхніми етнічними землями. Виняток – лише Німеччина, федеральний устрій якої склався історично, про що йтиметься далі.
Твердження, ніби федералізм є нормою європейського державного будівництва, не витримує критики. Адже на континенті переважають унітарні національні утворення (Польща, Фінляндія, Швеція, Чехія, Франція, Угорщина тощо). Серед чотирьох із половиною десятків держав Старого світу інший устрій мають лише кілька.

Федерації виникають у результаті добровільного об’єд­нан­ня окремих народів із власними етнічними територіями (Швейцарія) або як запобіжний засіб проти остаточного розвалу багатонаціональних імперій (СФРЮ, СРСР, РФ) та їхніх уламків (Чехословаччина, Бельгія). Ці постімперські союзи фактично є пом’якшеною формою колишніх імперій, за якої колонія набуває певної автономії, але не рівноправності з метрополією (СРСР, СФРЮ, сучасна РФ). Ці квазіфедеративні утворення приречені розпастися на держави окремих народів, бо фактично зберігають неефективний устрій, який і спричинив руйнування імперій (Іспанської, Османської, Британської, СРСР, СФРЮ).

Отже, в Європі федеральну модель або автономні утворення здебільшого мають держави, що інтегрували різні народи з їхніми власними етнічними землями. Часто це модернізовані уламки імперій, визначальним принципом яких було насильницьке утримання під одним дахом територій кількох етносів. Наприклад, Російська Федерація охоплює землі не тільки росіян, а й татар, карелів, чувашів, калмиків, бурятів, численних народів Кавказу. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія включала етнічні терени сербів, хорватів, словенців, боснійців, косоварів та ін. Чехословаччина була уламком Австро-Угорської імперії, в якому опинилися чехи та словаки з їхніми землями.

У Бельгії на власних теренах живуть франкомовні валлони та фламандці.

Як взірець для наслідування нам періодично пропонують федеральний устрій Швейцарії, де в єдиній державі живуть різні народи з їхніми етнічними територіями (німці, французи, італійці).
Ці моделі федерального устрою неприйнятні для України, бо її землі є етнічною територією одного народу – українців. Певний виняток становить лише Крим, батьківщина кримських татар. Оскільки в Європі автономію мають окремі народи на власних етнічних теренах, то її створення для російськомовного населення Криму суперечить європейським нормам. Фактично вона є формою насилля колишньої імперської метрополії як над кримськими татарами, так і над молодою Українською державою. Окрім татар Криму, етнічні групи в Україні (навіть такі численні, як росіяни) за європейськими стандартами не є корінними, бо мешкають поза межами своїх історичних земель. Тобто не можуть претендувати не тільки на федеральний статус в Україні, а й на автономію. Їхній статус за європейськими канонами повинен бути таким, як арабів чи поляків у Франції, українців у Англії чи Росії, англійців у Іспанії, євреїв чи турків у Німеччині. Їм забезпечують можливість користуватися всіма громадянськими свободами, але не правом утворення територіальних автономій на етнічних землях корінного етносу.

за яскравою вивіскою федералізму ховається банальний сепаратизм

Часи імперій минають, і в модерній Європі кожен народ господарює у власному домі, а в сусідів має статус гостя. Тож, хоч би якими численними були турецька діаспора в Німеччині, арабська у Франції, українська в Англії, російська в Україні, вони не можуть претендувати ані на державний статус своєї мови, ані на автономію, ані тим більше на федеральний статус на частині території корінного народу країни проживання.

На відміну від Швейцарії, Російської Федерації чи колишніх Чехословаччини та Югославії більшість європейських держав є національними, кордони яких зазвичай збігаються з межами етнічних земель певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією національні держави є унітарними. До держав національного типу належить і Україна, яка існує в межах етнічних теренів одного етносу. Тобто за європейською традицією вона повинна будуватися як унітарна, а не федеративна.

Винятком із практики, як дія на континенті, є мононаціональна Німеччина, влаштована за федеративним принципом. Пояснення цього – не так в історичній традиції, як у побоюваннях сусідів щодо великодержавних амбіцій країни. Саме так берлінські історики в 1996 році розтлумачували мені витоки німецького федералізму. Впродовж середньовіччя землі цього народу перебували в стані феодальної роздробленості. Число незалежних герцогств сягало 365. Їх об’єднання 1871 року в єдину державу зробило німців настільки сильнішими, що на порядку денному постало питання переділу світу. Дві світові війни, розв’язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку країнам-сусідам.

Але ж Україна – молода держава, яка нікому не загрожує. То навіщо послаблювати її федералізацією? Згадайте кому вигідна слабка Україна – і ви знайдете справжні джерела віт­чизняного федералізму.

Хто і коли федералізував Україну

Отже, ідея федералізації України породжена не етнографічним розмаїттям території, не європейськими стандартами чи демократизацією суспільства, а бажанням послабити молоду державу за старим імперським принципом «поділяй і володарюй». Історія свідчить, що всі спроби федералізувати Україну здійснювали вороже настроєні до неї зовнішні сили або їхні агенти всередині країни.
Виняток становить хіба що перша федералізація України-Русі у ХІІ столітті. Йдеться про феодальну роздробленість, що не була накинута ззовні, а постала як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи так, але вона послабила першу Українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.

Андрусівський поділ України 1667 року між Московією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, яка спричинила криваву громадянську війну із красномовною назвою «Руїна» і, зрештою, призвела до загибелі козацької держави. Саме тоді був закладений трагічний для нації поділ на східняків та західняків.

Більшовицька Росія теж федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку Республіку та кримську автономію. Вона ж таки визнавала й підтримувала «вільну респуб­ліку» Нестора Махна, доки та була вигідна їй у боротьбі з УНР, дєнікінцями, німцями та французами. Спираючись на ці «незалежні республіки», Москва придушила спробу українців відродити власну державу на початку ХХ століття, а потім ліквідувала і створені нею-таки квазідержавні утворення.

У міжвоєнний час Польща «федералізовувала» загарбані західноукраїнські землі, переконуючи лемків, що вони не українці. У школах Лемківщини навіть нашу літературну мову намагалися замінити її лемківським діалектом. Переконаним «українським федералістом» був Адольф Гітлер. Він поділив країну на чотири частини, приєднавши Галичину до Генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарував союзній Румунії, назвавши їх Трансністрією. Центральна Україна ввійшла до Рейхскомісаріату на чолі зі ще одним прибічником федерального устрою Еріхом Кохом, тоді як східні терени були підпорядковані військовій адміністрації.

Укотре «демократично» федералізувати Україну Кремль спробував за часів Міхаіла Ґорбачова, коли виникла загроза її відокремлення від радянської імперії. Згадаймо, як послідовно й відверто Москва стимулювала сепаратистські рухи на Закарпатті, в південних областях, на Донбасі, в Криму на початку 1990-х. Перемога націонал-демократичних сил у 2005-му відродила ідею Москви федералізувати Україну способом утворення Південно-Східної Української Республіки – горезвісного «ПІСУАРу» Віктора Януковича та Євгена Кушнарьова.

У наш час перелякана європейським вибором українців Москва й пов’язана з нею правляча верхівка України, як потопаючий за соломинку, чіпляються за старий імперський принцип «поділяй і володарюй». Саме ним і пояснюється насправді чергова спроба послабити країну через федералізацію з наступним поглиненням її східної частини імперською Москвою. Але новітнім українським «федерастам» слід пам’ятати, що вони є послідовниками марень стосовно України не тільки милого їхньому серцю Іосіфа Сталіна, а й Адольфа Гітлера з Еріхом Кохом.

Історія свідчить, що кожна федералізація України супроводжувалася тривалим кровопролиттям і закінчувалася її черговим поневоленням. Невже сумний досвід століть нічого не навчив наших керманичів, котрі за порадою кремлівських технологів укотре готові наступити на історичні граблі? Заради збереження своєї злочинної влади вони погрожують Україні черговою федералізацією, що, як свідчить історія, неминуче веде країну до кривавого протистояння.

Федералізм чи сепаратизм

Оскільки на Сході України живе на власних землях не якийсь окремий народ, а етнографічна група українців – слобожани, то за європейськими нормами їх відокремлення називається не федералізацією, а розчленуванням єдиного цілого, тобто сепаратизмом. Останній є одним із найтяжчих державних злочинів, бо штовхає будь-яку націю до громадянського конфлікту. Народи та їхні зверхники, котрі цього не розуміють, приречені зійти з арени історії, тим більше якщо вони не роблять висновків із власної минувшини. І не варто виправдовувати протиправні заклики високопосадовців свободою слова в демократичній Україні. Адже в найбільших демократіях світу заклик до розколу держави – предмет судового процесу, а не публічної дискусії.

Уявіть собі реакцію Москви та всього російського суспільства на спробу відокремлення від РФ Рязанщини чи Архангельщини. Або як повелися б французи, почувши про претензії на федеральну незалежність від Парижа Бретоні, Гасконі чи Провансу? Чому ж українська Феміда мовчить, а наші пострадянські державники оцінюють сепаратистські базікання як вияв народовладдя? Чи ми вже демократичніші за французів? Чи забули власну сумну історію численних федералізацій України? Чи комусь кортить стати в один ряд із такими переконаними прибічниками федералізації нашої країни, як Сталін та Гітлер?

Конкуренція між народами за місце під сонцем у сучасному тісному світі лише посилюється, незважаючи на розмови про демократію і взаємну толерантність. Тому нація та її держава, що не вміють адекватно і швидко реагувати на такі серйозні виклики сьогодення, як сепаратизм, приречені на підкорення й асиміляцію активнішими сусідами. Чи не час нашій постколоніальній криміналізованій «еліті» поступитися місцем новій, динамічнішій генерації керівників, яка вже не пам’ятає московського рабства? Без цього Україна знову і знову наступатиме на історичні граб­лі чергових федералізацій, «братських» об’єднань у «мутні» союзи тощо.

Таким чином, ані етнографічна строкатість, ані вітчизняна чи світова історія не дають підстав для запровадження федеративного устрою. Навпаки, більшість великих європейських народів, із якими Україна тісно пов’язана історично, культурно, духовно, попри розмаїття своєї етнографічної структури, створили не федеративні, а унітарні держави (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Франція, Італія та ін.). Численні спроби федералізації України накинуто ззовні за принципом «поділяй і володарюй». Ці уроки історії слід добре пам’ятати не тільки нашим вирощеним під егідою Москви «федерастам», а й усім жителям України, щоб не пристати на злочинну пропозицію чергової федералізації, яка невідворотно веде до громадянського конфлікту.

Не даймо обдурити себе, зруйнувавши Україну черговим федералізмом, за яскравою вивіскою якого ховається банальний сепаратизм. У всіх цивілізованих країнах світу останній визнано тяжким злочином, бо через розчленування території, кривавий громадянський розбрат він веде до загибелі держави та її громадян.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено