Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 лютого, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Росіє, куди несе тебе?

Російський фактор: задовольнити імперські комплекси й захопити рештки власності
Матеріал друкованого видання
№ 6 (326)
від 6 лютого, 2014
Росіє, куди несе тебе?

Нарешті вже хіба що сліпий не може не помітити потужного російського чинника в поточній українській політиці. Раніше він хоча б делікатно приховувався правилами та ритуалами, тепер не обмежується ніякими мереживами. Від ідіотського спускання в каналізацію десятків мільйонів доларів на нездарну кампанію «Украинского выбора», яку кум російського президента проводив явно не за свої гроші, до недавнього створення «Українського фронту» в Харкові – дистанція, як між невинною еротикою та важким порно. Якщо раніше проблеми з вітчизняним імпортом до Росії можна було списати на важкий характер лікаря Оніщєнка, нині вуха Кремля в бар’єрі на митному кордоні не приховуються: знай­те, хохли, що на вас чекає, якщо оберете не той уряд. До грудня Москва ще проводила з Януковичем політику бича й калача (а він іще сподівався з цього скористатися), зараз залишився один батіг: не приборкаєш Майдану – не бачити тобі ані мільярдів, ані другого терміну. Росія демонстративно за спиною Києва домовляється з головними західними гравцями про поділ сфер впливу в Україні. Навіщо? Це важка імперська інерція чи конкретний інтерес конкретних кремлівських лідерів? Що потрібно Росії? І чим є сама Росія на її нинішньому етапі?

Україна для Росії – частина Великого Проекту, заради якого нічого не шкода

Стабільність

На перший погляд, путінська імперія не те, що не конає, а навіть не хворіє. Сочинська Олімпіада, попри бойкот кількох іноземних лідерів зі слабкими нервами, вочевидь, успішно відбудеться й збере повний комплект команд, другої Москви-80 не станеться. Блокування зусиль Заходу із врегулювання громадянської війни в Сирії (аж до переговорів про включення її до Митного союзу!) доводять, що Росія все ще залишається класичною Super Power. Усі іміджеві проекти розвиваються за планом, програма переозброєння армії до 2021 року підживлює ту частину економіки, яка хоч щось виробляє, а це гори танків, літаків, ракетних комплексів та іншого високотехнологічного заліза. Нафта на біржі не падає нижче ніж $90 за барель, що так чи так забезпечує газову ренту. Президент бавиться з журавлями, дельфінами та ягуарами. Можна жити!

Насправді експерти давно б’ють на сполох: ситі роки залишилися позаду. Росія не експортує нічого, крім зброї та газу (ще трішечки кав’яру). Спроби ввійти на світовий (та хоча б віт­чизняний) ринок із чим-небудь цифровим – якийсь там навігатор, смартфон – обмежилися гучними прем’єрами. Тим часом російський імпорт становить $420 млрд за рік. Кволий внутрішній попит зумовлює падіння зростання ВВП до символічних 1,3%, що було б непогано для західних країн після рецесії, натомість є капітуляцією для Росії порівняно з 10% в перший рік путінського правління. Якщо все так триватиме далі, країну очікує економічний колапс. Дефіцит бюджету змушує залазити в непорушний запас стабілізаційного фонду, нібито відкладеного з шалених нафтодоларів для наступних поколінь.

Досі зростання економіки якоюсь мірою підживлювалося оптимістичними сподіваннями населення: середня місячна платня 29 тис. руб. (приблизно 7,5 тис. грн), середня пенсія 10,5 тис. руб. (2,6 тис. грн) – недосяжні орієнтири для України, вони й для Росії вважалися непоганими порівняно з копійками в шалені 1990-ті, але зараз цього вже замало, особливо на тлі демонстративного розшарування. На це накладається нечувана корупція, яка вже сприймається як місцева інституційна особливість, безробіття, неконтрольована міграція і повне свавілля силовиків, які міцно зрослися зі злочинним світом. Народжуваність ніяк не може обігнати смертність (явище, яке в демографів різних країн дістало стійку назву «російський хрест»).

Міжнародні спостерігачі давно переконували, хто зі зловтіхою, хто зі співчуттям, що машина російської держави в тому вигляді, до якого вона повернулася за період правління Владіміра Путіна, ніяких інших результатів не могла досягти, бо ні на що інше не була розрахована. Адже добре відома українцям олігархічна модель орієнтована, за визначенням, на надприбутки вузького кола наближених до влади й не більше. Люди, які добре обізнані зі звичаями сучасної Росії, зокрема в її верхніх ешелонах, переконують, що основним мотивом усіх, хто до цих ешелонів потрапляє, залишається виключно особисте збагачення. Уже кілька років відомим є вислів «сходив у владу й повернувся без 50 лимонів – вважай, що змарнував час». Це стосується й перших осіб: самому Владіміру Владіміровічу західні ЗМІ приписують володіння капіталом від $40 млрд до $70 млрд у вигляді часток у різних компаніях.

Інакше кажучи, Російська Федерація є не чим іншим, як машиною з видобування грошей для членів вузького клубу імені Владіміра Путіна, все решта – обгортка, бантики, ілюзія.

Уперед, у минуле!

Але, як стверджують заснов­ники сучасної психології, а також батьки «інституційної економіки», людина – істота ірраціональна. Останній проноза все одно повинен мати хоч якийсь замінник системи цінностей, життєві орієнтири для самоствердження, відчуття власної правоти. В цьому верхівка й народні маси знайшли компроміс у вигляді повернення до імперського світогляду. Отже:

1. Росія – особлива, ні на кого не схожа цивілізація. Вона є спадкоємицею водночас царської держави до 1917 року й сталінської (можливо, ще трохи брєжнєвсько-андроповської) неоімперії.

2. Росія має безліч ворогів, серед яких найперший – імперіалістичні Сполучені Штати, які мріють її розчленувати й поневолити.

3. Росія водночас є носієм традиційних патріархальних цінностей, які на розбещеному Заході давно занепали й виродилися.

а. Конкретним стрижнем такої свідомості, за браком інших, залишається Друга світова війна, яка закінчилася майже 60 років тому. Тут сконцентровано всі необхідні символи: протистояння безумовному злу, єднання нації, нечувані жертви й здобута могутність, передусім військова.

б. Іншим ідеологічним стрижнем залишається православ’я специфічного офіційно-обрядного зразка, яке мало дбає про зміст християнства, натомість бездоганно забезпечує пафосну форму.
Названі цінності треба плекати й боронити.

Російський двопалатний парламент, якому в наявних умовах нема чого робити в галузі економіки, тим більше політики, продукує один за одним божевільні закони (з яких, власне, злизано скандальні репресивні акти Верховної Ради від 16 січня), формально покликані захистити суспільну мораль, а фактично спрямовані на придушення будь-якої інтелектуальної та, боронь Боже, громадянської активності. Найбільшими жахалками офіційної ідеології залишається «екстремізм» та «розбещення».

Інформаційне поле розчищено для безтурботних розваг та пропаганди, порівняно з якою сталінсько-брєжнєвська практика бачиться цнотливою. Найменші острівці свободи слова на телебаченні й радіо знешкоджуються (щойно фактично закрито телеканал «Дождь», змінено керівництво радіостанції «Эхо Москвы»), будь-який сайт може блокуватися – і блокується! – рішенням виконавчої влади. Майданчики для дискусій потроху пересуваються на приватну кухню, точнісінько як 30 років тому.

Небезпечний сусід

Зрештою, ця сумна картина могла б залишатися внутрішньою справою самих громадян Російської Федерації, якби не додатковий імпульс експансії, який випливає з усього переліченого. І першочерговим полем для такої експансії був і є найближчий і найбільший південно-західний сусід. Для традиційної російської свідомості, а найвище керівництво Росії, є безумовно її носієм, Україна – на­в’яз­лива ідея, предмет обсесії, своєрідний «білий кит» Владіміра Путіна та іже з ним. Це й туга за символічними географічними пунктами, які є частиною національного міфу (Київ, Харків, Одеса, Донбас, Крим), і погано контрольована ненависть до «зрадників-мазепинців», тим більше «фашистів-бандерівців», і намагання отримати ключ до омріяного Євразійського союзу, який без Малоросії буде неповноцінним, і сподівання на додаткову легітимізацію кремлівського престолу, який простягає свою не символічну, а реальну владу на весь «Русскій мір». Порівняно з цією мотивацією якісь локальні апетити стосовно того чи того шматка власності (корисні копалини, хімія, рештки «воєнки», труба), тих чи тих бізнес-переваг (логістика, порти) залишаються глибоко вторинними. Україна для Росії – частина Великого Проекту, заради якого нічого не шкода. Ну практично нічого. Навіть знижки. Навіть гіпотетичних мільярдів. Навіть стосунків із рештою світу, який, до речі, теж не поспішає їх псувати.

У виході з української кризи, яку РФ частково сама спровокувала, російський фактор залишається вирішальним. Можливо, не варто ще чекати прямого втручання на боці контрреволюції (хоча є окремі свідчення не лише підгодовування «п’ятої колони», а й присутності тут російських фахівців із силових операцій – чи то як консультантів, чи то як безпосередніх виконавців), але безпрецедентного, небаченого досі жорсткого тиску на українську владу не уникнути. Чи існує межа, за якою Кремль зупиниться й усвідомить безнадійність своїх зусиль і суб’єктність українського народу, ніхто не знає. Поки що, як писав Микола Гоголь: «Русь, куди мчиш ти, дай відповідь? Не відповідає».


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено