Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 січня, 2014   ▪   Віктор Брехуненко   ▪   Версія для друку

Геополітика Хмельницького

Запорукою збереження самодостатності Гетьманщини у Чигирині вважали одночасну протекцію правителів, які ворогували між собою
Матеріал друкованого видання
№ 3 (323)
від 16 січня, 2014
Геополітика Хмельницького

Після блискучих перемог 1648 р. зусилля верхівки Війська Запорозького були зосереджені на тому, щоб увести українського гетьмана в коло законних християнських правителів та добитися міжнародного визнання Гетьманщини, без чого Українська держава не могла повнокровно існувати. Найближче оточення Богдана Хмельницького працювало над обґрунтуванням законності появи держави та її правителя – аргументи шукалися, звісно, серед звичних для Ранньомодерної доби опцій. Однак Гетьманщина, на перший погляд, не потрапляла під жодну з «класичних» в ті часи вимог для визнання законності постання нової держави. По-перше, державу відновила не традиційна еліта, а нова, заснована на козацтві, отже, не можна було скористатися ані «правом старовини», королем доказів, ані правом еліти на спротив володареві, що порушив умови договору з нею чи релігійні свободи. По-друге, на Хмельницького не поширювалося «право завойовника», бо він був «внутрішнім» переможцем. По-третє, щоб відразу створити державу, бракувало і внутрішньої потуги, і сприятливого зовнішнього тла. По-четверте, жоден із сусідів не вітав появу Гетьманщини. Ну і по-п’яте, у козацтві, лави якого бурхливо зросли коштом низів, лише вузький прошарок був здатен адекватно реагувати на виклики часу.

Деспотична, відірвана від Європи Московія мала цілком інакшу цивілізаційну модель

Та ситуація безвихідною не була. Існувала практика конструювання так званих «історичних аргументів», визнання яких потім протискували силою. Залишалося чинним і «золоте право» прецеденту. Для Гетьманщини це означало, що узаконити її існування можна було через будь-яку християнську державу, яка взяла би бодай на коротко Україну під свою зверхність, але на основі договору та взаємних зобов’язань. За тогочасними уявленнями, будь-який монарх, беручи Гетьманщину під своє крило, засвідчував, що визнає її як новий самодостатній державний організм з правителем на чолі. Одинаком на цьому шляху відновлена Українська держава не була. Задля утвердження незалежності не гребували інструментом тимчасового підданства навіть ті державні утворення, легітимність яких ні в кого не викликала сумнівів. Так, ведучи боротьбу за незалежність від Іспанії, Нідерланди в 1584–1585 рр. шукали задля свого визнання як окремої держави протекторату Франції та Англії.

Які важелі впливу для просування свого інтересу мав гетьман? Якими зовнішніми діями міг змусити когось із них піти на потрібний крок? Насамперед у руках у Хмельницького була кримська карта. Не тільки військова допомога кримців і ногайців, а й стосунки з Кримом як чутливий засіб впливу – такою могла бути стратегія. Досвід козацько-татарських відносин першої половини XVII ст. давав для цього всі підстави. 24 грудня 1624 р. Кримський ханат в особі його правителів-Чингізидів хана Мехмет-Ґірея і калги Шагін-Ґірея не просто уклав із козаками військово-політичний союз, а й уперше визнав на письмі Військо Запорозьке самодостатньою політичною одиницею в рамках Речі Посполитої. А в 1628 й 1629 р.р. брати Магмет-Ґірей і Шагін-Ґірей, укладаючи військово-політичний союз із Варшавою,  присягали на вірність окремо королю й окремо Війську Запорозь­кому. Кримська верхівка однозначно зараховувала козаків до «людей війни», прозоро натякаючи на визнання їхніх претензій на місце в українській еліті поруч зі шляхтою.

Іншим чинником впливу був турецький протекторат. Дунайські князівства (Молдова, Валахія і Трансильванія) наочно втілювали можливість зберегти під крилом султана і повноту політичної та суспільної структури з правителем на чолі, і релігійну окремішність, і етнокультурну ідентичність. На своєму історичному шляху вони принагідно скидали зверхність Стамбула на користь то Варшави, то Відня і в такий спосіб не давали жодному із сусідів поглинути їх. Входження Гетьманщини до орбіти Османської імперії не тягнуло за собою особливих загроз. Адже попри стереотипні уявлення територіальні апетити турків на українському напрямкові обмежувалися утвердженням у XVI cт. в Причорномор’ї та Приазов’ї.

Водночас гетьман шукав свого в відносинах з Московією, а також розглядав можливість  патронату трансильванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці, який, своєю чергою, визнавав протекторат австрійського імператора й на практиці міг мати над Чигирином лише символічну зверхність.

Таким чином, уже в 1649 р. вимальовувалася стратегія поліпідлеглості гетьмана сусідам. Одночасну протекцію правителів, які навзаєм ворогували між собою, у Чигирині вважали запорукою збереження самодостатності Гетьманщини. Такі наміри і реальні переговори з різними претендентами на зверхника збільшували вагу Чигирина в очах християнських правителів. І тим самим формували сприятливе тло для визнання з боку найзацікавленішого з них – московського царя.

Саме Московія тоді найкраще пасувала для Гетьманщини на роль тарана у міжнародному визнанні. І це добре розуміли в Чигирині, нав’язуючи у червні 1648 р. контакти з царем, який невипадково був найслабшою ланкою серед християнських володарів, оскільки Варшава була для нього стратегічним суперником. Ледь зіп’явшись на ноги, Московія з кінця XV ст. перетворилася на затятого ворога Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої у справі домінування в Східній Європі. Під цю експансіоністську політику були підведені ідеологічні аргументи у вигляді династичної теорії, яка проголошувала, що саме до московських правителів як нащадків Рюриковичів перейшло право володіти всіма землями колишньої Київської Русі. Треба зауважити, що утвердження цієї теорії, символом чого стало визнання на початку XVI ст. за московським царем титулу «государя всієї Русі» з боку Великого князівства Литовського, Лівонії та Ганзи, відбулося не без пасивного сприяння українських князів. Через свою економічну й політичну самодостатність ті виявилися байдужими до ідеологічних конструктів далекої Москви, хоча поміж ними теж були справжні нащадки Рюриковичів. З тернистої і казуїстичної дороги, якою прямувала Московія, щоб продавити визнання своїх «історичних прав», була прибрана чи не найтяжча перепона.4

Однак, з огляду на попередній шлях Московії від загубленого в лісах васала Золотої Орди до претендента на володарювання у Східній Європі, спроби узаконити Українську державу московськими руками наражали Хмельницького на великі ризики. До середини XVII ст. Москва підійшла з величезним досвідом захоплення й переінакшення на свій лад різних за цивілізаційним кодом та військово-політичною й господарською потугою держав. Усе, що потрапляло під її вплив, цар розглядав як свою вотчину, а населення – включно з елітою – трактував як своїх холопів. З-поміж державних утворень, які належали до європейської системи економічних і суспільних стосунків, першими жертвами московської експансії стали Твер, Новгород, Псков, а також відтяті від руського світу верхівські, сіверські та смоленські землі. Серед східних державних утворень перед московським військом капітулювали Казанське й Астраханське ханства, втратив частину суверенітету Ногай, розпочалося проникнення Московії в Передкавказзя, а з 80-х років XVI ст. – до Сибіру. Москва, як могла, вклинювалася в нічийне Поле, намагаючись закріпитися навіть на лісостеповому Лівобережжі Дніпра, територіально віддаленому від неї, але стратегічно дуже важливому з огляду на протистояння з Річчю Посполитою та Кримом. Зрештою, об’єктом упертих зазіхань Московії стали козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку. І хоча станом на середину XVII ст. їй ще не вдалося поглинути козацькі анклави, вона все-таки втягнула їх до сфери свого впливу.

Деспотична, відірвана від Європи Московія мала цілком інакшу цивілізаційну модель, замішану на засвоєному від Орди типу самодержавства з холопством перед государем усього без винятку населення. Така організація суспільства й влади засадничо суперечила притаманному Україні «лицарському» типу суспільства – з його ідеалом добровільного служіння еліти монархові, недоторканості «окропленої кров’ю» власності, неписаним кодексом шляхетської гідності й честі. Поглиблювали ціннісне розмежування української еліти від Московії й культивування там ксенофобії, ворожості до всього європейського, недовіра до українського православ’я, цензура на завезені українські друки аж до дикунського спалення книжок у 1627 р. та накладення заборони на їх поширення.

У Московії православних українців вважали зіпсованими «латинством» відступниками від істинно православної віри. Московський Православний Собор 1621 р. ухвалив спеціальний указ, який регламентував перехід вірних Київської митрополії в лоно Московського патріархату через перехрещення та покаяння, чим прирівнював їх до католиків.

В Україні  непідробний інтерес до Московії існував хіба лише в середовищі вищого православного духівництва, та й то великою мірою тому, що московський цар залишався єдиним православним монархом. На зламі XVI–XVIІ ст. з православних українських кіл почали линути заяви про етнічну спорідненість православних Речі Посполитої з московитами та про перебування обох під спільним дахом у княжі часи й нібито бажання перейти під зверхність православного царя. Проте в цих заявах був один суттєвий момент – вони призначалися для московських вух й відгонили відвертою риторикою, породженою лише бажанням зіпертися на підтримку Московії у релігійних змаганнях з католиками та уніатами. До подібних стратегій підштовхувала гострота релігійного питання в Речі Посполитій, а не усвідомлення необхідності приєднати українські та білоруські землі до Московії. Про це недвозначно свідчать зусилля митрополита Петра Могили, покликані відродити колишню велич Києва. Представлення Києва як «другого Єрусалима» і центру Всесвіту втілювало уявлення української еліти про власну самобутність та колишню велич Русі.

Не спішило під московські хоругви й українське козацтво. На Москву воно дивилося крізь призму власних прагматичних інтересів, беручи участь у всіх московських війнах Речі Посполитої й водночас воліючи повсякчас отримувати царське жалування та з вигодою найматися на царські служби проти татар. Ці служби, більшість з яких припала на те ж таки XVI ст., нічим принциповим не відрізнялися від козацьких служб  іншим християнським володарям – австрійському імператорові, молдовському господарю, семигородському князеві.

Враховуючи всі обставини, ключовий момент полягав у тому, наскільки  верхівка Гетьманщини усвідомлювала рівень ризиків і загроз, якими віяло від ідеї узаконення Української держави московськими руками. Однак, не маючи іншого вибору, Хмельницький вдався до московських послуг.

Попри зусилля Чигирина, перші п’ять років війни Москва перебувала на роздоріжжі. А процес визрівання української політики царя та опрацювання концепції, представленої на Переяславській раді 1654 р., однозначно спростовує версію про підходи московських еліт, засновані нібито на якомусь природному потягові сусідів до єднання. Московська дипломатія, як і українська, не оперувала поняттями етнічної близькості українців та росіян, «єдиного народу» чи «єдиного православнорусского народу» й керувалася винятково прагматичними інтересами.

Протягом 1649–1653 рр. верхня межа бажань царя не сягала далі ролі посередника між козаками та Варшавою. Всі дипломатичні ігри, які вела Москва, спрямовувалися винятково на використання українського чинника для здобуття поступок з боку Яна Казимира, зокрема – зречення права на Смоленськ.

Причини таких довготривалих вичікувань Московії насправді полягали не в міжнародних обставинах, військовій неготовності чи заворушеннях у Новгороді чи Пскові. Суть проблеми була в тому, що питанні майбутнього українських земель Москві довелося мати справу вже не з традиційною елітою, а зі станом, який потіснив шляхту і потребував свого узаконення як нова «політична нація».
Московська еліта виявилася ідеологічно неготовою до стрімкого злету козацтва на вершину соціальної драбини – Москва, як і Варшава, й далі не сприймала козаків як еліту. За уявленнями царя та бояр представляти український світ мала шляхта. Гетьманщину царський двір вважав утворенням, яке постало на власному пні й не мало зв’язку зі спадщиною княжих часів. Відтак, протягом шести років (від 1648 до 1654) у стосунках Москви з Чигирином не було й сліду використання «династичної теорії», цього центрального «історичного аргументу» в обґрунтуванні московських претензій на київську спадщину.

Насправді погодитись укласти союзницьку угоду з Гетьманщиною царя змусили вмілі дипломатичні ходи Хмельницького. Реальна перспектива протекторату Туреччини над Гетьманщиною та перетворення гетьмана на «самодержця руського», а гетьманської влади на спадкову, улегітимнену в подальшому «блакитною кров’ю» Лупулувого роду, перекреслювало амбітні плани Московії, виношувані з кінця XV ст. У 1653 р. Хмельницький все нижче опускав над головою Москви Дамоклів меч турецького протекторату. Відступати було нікуди. Довелося визначатися.

Однак споряджаючи в Україну боярина Бутурліна, цар ще не мав наміру всеохопно улегітимнювати Гетьманщину. У першому наказі посланцю ідея визнання гетьмана й Української держави, яку проштовхував Хмельницький, зависала в повітрі. Кремль волів пояснювати свою згоду на військово-політичний союз з Чигирином лише прагненням захистити православних  від переслідування католиків. Але по дорозі наказ було замінено на інший, ґрунтований на елементах версії Чигирина, яка апелювала до тяглості української історії від княжих часів до Гетьманщини і яка подавала Гетьманщину як законну державу. Очевидно Хмельницькому таки вдалося переконати Москву, що на менше він не згоден, що місія Бутурліна закінчиться провалом, а Гетьманщина опиниться під протекторатом султана. «Вікопомна» Переяславська рада 1654 р. з московською боку банально робилася з коліс – цар не мав заздалегідь опрацьованої концепції й ухвалював рішення винятково під впливом гостроти моменту.

Рада в Переяславі, зібрана 8 січня 1654 р., де вирішувалася доля українсько-московських стосунків, стала уособленням того, наскільки різними були підходи сторін. Як шило з мішка, відразу ж вилізли назовні глибокі цивілізаційні розбіжності. Царські посли навідріз відмовилися присягати за царя, віддзеркалюючи тим самим деспотичний характер Московії, де всі піддані мали статус холопів монарха. Поведінка послів різко суперечила рідним для українців і таким же звичним для інших європейців політико-правовим уявленням, згідно з якими присягати мали обидві сторони. Усі попередні письмові козацько-польські угоди ухвалювалися в подібний спосіб. За короля завжди присягали уповноважені комісари. Тож, заледве не дійшло до повного розриву. Лише нагальна потреба руками Москви досягти міжнародного визнання Гетьманщини змусила старшину піти на великий ідеологічний компроміс. Такий ризикований крок намертво закріплював на рівні символів окремішність українських земель відносно Речі Посполитої, а також історичну тяглість між давньою Руссю та Гетьманщиною.

Заключним акордом стали так звані Березневі статті 1654 р., укладені в Москві Павлом Тетерею та Самійлом Богдановичем-Зарудним і доповнені царськими грамотами-привілеями Війську Запорозькому, містам та Українській Православній Церкві. Цей комплекс документів формалізував визнання царем самодостатності відновленої Української держави й подавав сигнал усьому християнському світові про її легітимність. Це був договір двох держав, за яким Гетьманщина добровільно визнавала протекторат Московії, але зберігала повну самостійність внутрішнього життя та право на зовнішні зносини. Гетьман мусив лише повідомляти про можливі антимосковські наміри сусідів, а також не контактувати без відома царя з Туреччиною та Річчю Посполитою. Московія гарантувала всі права і вольності, якими користувалися козаки, шляхта, духівництво, міщани. Козацький реєстр сягав 60 тисяч. Цар зобов’язувався розпочати війну з Річчю Посполитою, а також воювати з Кримом, якщо татари вчинять напад на українські землі. Натомість Гетьманщина мала виплачувати данину Московії, що було типовим у таких ситуаціях для того часу. Царський воєвода з обмеженими військовими повноваженнями мав бути лише в Києві.  

Усіма визнаною нормою поведінки володаря було право виходу з-під зверхності іншого володаря, якщо той порушив узяті на себе зобов’язання. В європейській історії підлеглі правителі часто міняли свого патрона – тому й Хмельницький після Переяслава 1654 р. не вважав свої руки зв’язаними і спокійно продовжував шукати вигідніших протекторів. Саме про такий спосіб сприйняття в Україні домовленостей з Москвою додатково свідчить бодай сам факт того, що рада відбулася не в столичному Чигирині, не в Києві як сакральному центрі України, а в рядовому полковому містечку Переяславі, неподалік тодішнього московського кордону. Крім того, були допущені дії, які давали підстави в майбутньому легко підважити легітимність ради. Передусім, у ній не брали участі запорожці – неприпустима річ як на традиції Війська Запорозького. Не з’явилися й представники від Кальницького, Уманського, Паволоцького полків. Підважувала правочинність досягнутих на раді домовленостей і відмова Бутурліна присягати за царя – полковники приховували цей факт від козацтва. А Березневі статті Б. Хмельницький так і не виніс на затвердження козацької ради.

Козацька старшина дивилася на Переяславську раду 1654 р. та Березневі статті з рідної їм європейської дзвіниці. Однозначно тлумачила їх як перехід України під протекцію царя задля захисту суверенітету Гетьманщини від зазіхань Варшави. Застерігала за собою право вільного виходу з-під протекції, якщо цар порушить взяті на себе зобов’язання. Гранично чітко це відбилося у знаменитому маніфесті 1658 р. до європейських держав, яким І. Виговський пояснював причини розриву з Московією: «Не з іншої причини прийняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того, щоб з Божою поміччю зберегти для нас і наших нащадків ту свободу, що ми її добули зброєю і освятили нашою, стільки разів пролитою кров’ю».  


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено