Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 січня, 2014   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

2014-ий рік: значущі ювілеї та пам’ятні дати української історії(частина ІІ)

У попередній статті я вів мову про те, що 2014 рік – це рік великого числа знакових «круглих дат», славетних річниць і сумних роковин
2014-ий рік: значущі ювілеї та пам’ятні дати української історії(частина ІІ)

Відтак початок цього року – гарна нагода згадати головні з-поміж цих дат, оскільки серед них чимало таких, які не належать самій лише сивій минувшині, а переплітаються з нашим сьогоденням. Й особливо це стосується подій ХХ століття, уроків не такої вже й давньої історії, пов’язаних із тими чи тими подіями і постатями, - уроків, які залишилися або не вповні, або взагалі не засвоєними українцями.

Ось головні з них; ітимемо через вир часу з лагом у десятиліття, оскільки надто вже багато значущого трапилося за останнє століття такого, що випадає нагода згадати впродовж 2014 року.

Читайте також: 2014-ий рік: значущі ювілеї та пам’ятні дати української історії(частина І)

1 серпня 1914 року – початок Першої світової війни, одним із головних театрів воєнних дій якої стали українські землі, а українці – одним із чільних компонентів «гарматного м’яса» по обидва боки фронту. Того ж дня у Львові засновано Головну Українську Раду – самоврядний орган українців Австро-Угорщини. А 4 серпня також у Львові політичними емігрантами з Російської імперії був заснований Союз Визволення України. Тож українці традиційно і в цій війні опинилися по обидва боки лінії фронту, з тією різницею, що в межах самодержавної Російської імперії їхні організації та видання були заборонені, аж до самого початку революційних подій.

3 вересня 1914 року – присяга у Стрию легіону Українських Січових Стрільців. Легіон цей став першим після руйнації Задунайської Січі у 1828 році суто українським військовим формуванням, яке йшло у бій за ідеали української свободи. Щоправда, під час Східної або ж Кримської війни у 1854-55 роках одним з чільних поетів польської «української школи», співцем старої козаччини Міхалом Чайковським із нащадків запорожців, які не переселилися до Росії після знесення Задунайської Січі, був організований козацький легіон. Його відвідав Адам Міцевич; поет виголосив до козаків промову, де назвав їх «своїми запорозькими українськими братами», а в листі до князя Чарторийського із захватом описав цей табір, де лунали старі козацькі пісні і над яким майорів малиновий прапор Дорошенка із хрестом і… півмісяцем. Але той легіон так і не вступив у бій за визволення України та не зіграв ніякої ролі в історичних подіях; а от Січові Стрільці стали важливим символом відродження української воєнної звитяги та доброю школою для старшинських кадрів часів Української революції. Січовими стрільцями були і деякі майбутні знані політики та громадські діячі: Михайло Галущинський, Никифор Гірняк, Василь Кучабський, Євген Коновалець, Андрій Мельник та інші.

1 серпня 1924 року – заснування в Аргентині товариства «Просвіта», яке діє і нині. Здавалося б, не надто значна подія – але вельми символічна. Адже де б не опинялися українці, вони давали собі раду та займалися самоорганізацією, і всюди це було можливе, крім – повністю й остаточно з 1934 року – СРСР…

З 1934 роком пов’язані три знакові події. 15 червня у Варшаві член ОУН Григорій Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Польщі, керівника проведення політики пацифікації, спрямованої проти як українців, так і проти польських опозиційних сил, - Броніслава Перацького. Наказ про атентат віддав крайовий провідник ОУН Степан Бандера, акцією керував Микола Лебедь. Мацейкові вдалося уникнути арешту, натомість Степана Бандеру та інших причетних до акції заарештували та засудили на гучному Варшавському процесі. Під час підготовки замаху та на процесі склалося те ядро бандерівського крила ОУН, яке на повну силу проявило себе під час Другої світової війни, та набув неабиякої популярності сам Степан Бандера. І хоча по тому польська служба безпеки розгромила націоналістичне підпілля, та за два роки Лев Ребет зумів його відновити, ставши тим самим іще одним з молодих лідерів ОУН. На початку 1940 року Бандера, Лебедь і Ребет спільно сформували Революційний провід ОУН, розколовши тим самим організацію. А у 1954 році в еміграції відбувся ще один розкол – Лебедь і Ребет виявилися серед провідників ОУН за кордоном («двійкарі»), а Бандера очолив ОУН-революційну; перші стояли на національно-демократичній платформі, другі – на орденсько-авторитарній. 1957 року Лев Ребет був убитий агентом КҐБ Богданом Сташинським; за два роки цей самий агент убив Степана Бандеру.

Друга знакова подія 1934 року – перенесення столиці УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки) з Харкова до Києва. Ясна річ, що реально це рішення приймав Сталін виходячи зі своїх геополітичних планів – передусім воєнного походу проти Польщі та приєднання Західної України до СРСР. Номінально ж рішення про перенос столиці до Києва було ухвалене на ХІІ з'їзді КП(б)У в січні 1934 року. 12 червня до Київського вокзалу з Харкова прибув спецпотяг з керівниками УСРР: Постишевим, Косіором, Петровським, Любченком, Якіром, Затонським, Шліхтером та іншими. На честь переїзду столиці відбулися святкова демонстрація і військовий парад. З того часу Київ знову став не тільки символічною історичною столицею, а й реальним центром України, попри її колоніальний статус.

А 25 листопада 1934 року помер Михайло Грушевський – перший лідер відновленої під час революції незалежної України, який у часи проведення політики «українізації» спробував був помиритися з більшовиками на ґрунті соціалістичних цінностей (втім, вони істотно відрізнялися – тоталітарний соціалізм більшовиків та демократичний соціалізм Грушевського), але ніколи так і не став для них бодай нейтральним «попутником».

1944 рік позначений чотирма знаковими подіями. Найперша з них – це, звісно, депортація кримських татар та інших народів та етнічних груп Криму. Першими згідно з підписаною Сталіним постановою ҐКО № 5859сс від 11 травня «компетентні органи» за підтримки Червоної армії 18 травня 1944 року приступили до депортації кримських татар (понад 180 тисяч осіб); разом із кримськими татарами до списків на депортацію потрапили турки, цигани, караїми. 2 червня Сталін підписав постанову ҐКО № 5984, де йшлося про те, щоб «виселити з території Кримської АРСР 37 тис. осіб німецьких посібників з числа болгар, греків і вірмен». Депортація практично всіх уцілілих під час війни представників цих етнічних груп була проведена 27 червня. А за кілька днів депортували жителів півострова, які мали на руках паспорти іноземних держав – Греції, Туреччини та Ірану (всього 3531 осіб), – і 3644 етнічних кримських німців (в тому числі нащадків ґотів), угорців, румунів та італійців.

11-15 липня біля села Недільна Самбірського району на Дрогобиччині відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради. До цієї інституції увійшло 20 осіб, які представляли різні політичні сили та середовища. Для участі в УГВР політичні сили мали дотримуватися тільки одного припису – бути самостійницькими. Учасники установчого збору УГВР представляли різні політичні середовища – радикальних і поміркованих націоналістів, націонал-лібералів, соціалістів, християнських демократів. Членами ОУН-бандерівців були тільки шестеро з двадцяти. Більшість представляла Галичину, але було і чимало наддніпрянців. Головою генерального секретаріату, сформованого УГВР (прем’єром), став галичанин Роман Шухевич, а президентом УГВР був обраний наддніпрянець Кирило Осьмак. Останній за часів УНР працював у Київському губернському земстві та Міністерстві землеробства УНР, був депутатом Центральної Ради. УГВР мала на меті засвідчити і перед світом, і перед самими учасниками визвольного руху демократичні прагнення майбутньої Української держави. Учасники УГВР не сподівалися на швидку перемогу – вони працювали на широку історичну перспективу. В Україні окремі члени УГВР діяли в підпіллі до 1954 року; на Заході було створене представництво УГВР. Ніхто з тих, хто потрапив до радянського полону, не спокусився «благами» з годівниці спецслужб; ніхто з тих, кому вдалося прорватися на Захід, не відмовився від ідеалів демократії і від політичної боротьби.

1 листопада помер предстоятель Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. З усіх діянь та ідей цього достойника варто згадати те, що він другим – після Петра Могили – порушував питання щодо об’єднання всіх українських християн східного обряду навколо Київського Патріархату, незалежного від інших церковних центрів та рівного їм, бо Київ як «другий Єрусалим» (ця теза була аргументована ще митрополитом Петром Могилою та його колом) не потребує зовнішньої церковної опіки.

Нарешті, восени 1944 року Червона армія прийшла на Закарпаття, яке тоді номінально залишалося у складі Чехословацької республіки. 26 листопада в Мукачеві був проведений з’їзд «народних комітетів», що висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. Юридично це приєднання було оформлене наступного року, а крайове управління в 1944-45 роках перебувало в руках сформованої під контролем Москви Народної Ради Закарпатської України; і лише в січні 1946 року були сформовані обласні органи управління та почалася уніфікація життя краю за радянськими стандартами.

1954 рік позначений двома пам’ятними для українців подіями, ювілеї яких відзначатимуться невдовзі. По-перше, йдеться про передачу Криму зі складу Російської Федерації до України. За російською версією, це наслідок сваволі «п’яного Хрущова». Насправді ж після депортації кримських татар та інших корінних жителів півострову там склалася катастрофічна ситуація. Микита Хрущов, який став у вересні 1953-го першим секретарем ЦК КПСС, невдовзі після здобуття посади вирушив до Криму, звідкіля до Москви надходили тривожні сигнали. На півострові його зустріли натовпи російських переселенців, які кричали: «Нас пригнали на смерть!», «Нас обдурили!», «Ми тут усі приречені!». І справді: ситуація на півострові була жахливою навіть за совєтськими мірками. На час приїзду Хрущова в усьому Криму було лише 18 магазинів м’ясопродуктів, 8 молочарень, 2 крамниці з продажу тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 книгарень. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня. Тваринницькі ферми в більшості колгоспів та радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37% забезпечені кормами. Як наслідок, у 1953 році область повністю провалила план збирання державних податків й опинилася на межі масового голоду. Однак серед моря занепаду траплялися й оази відносного господарського благополуччя – там, де оселилися українці. Доповідь Хрущова про його кримські враження, підкріплена численними документами, вплинула на кремлівське керівництво, і воно сприйняло аргументацію щодо нагальної прагматичної потреби у входженні Криму до складу України. Передача півострова була оформлена з дотриманням усіх норм радянської бюрократичної машини і завершилась ухваленням Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 року закону про затвердження указу президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого щодо передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР і про внесення відповідних змін до Конституції СРСР. Це була дуже й дуже твереза дія…

16 травня 1954 року – повстання в таборі Кенґір. Щоб придушити навіть порух до інакодумства і для того, щоб мати майже безплатну робочу силу, радянська імперія побудувала неозорий ҐУЛАҐ. Від початку 1920-тих і до середини 1940-вих політичні ув’язнені та засланці в СРСР були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, підтримуваних табірним начальством. І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженицин, «витримані плечисті хлопці», пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець. Цими хлопцями були партизани УПА, що потрапили до полону, обдивилися, налагодили в таборах контакти із іншими полоненими бійцями Опору – литовцями, латишами, поляками – і продовжили бій. «Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, ОУНівців, – описував цю війну Олександр Солженицин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству – та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, – месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, який щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Настрашені кримінальники фактично підкорилися «політичним». А табірне начальство не могло щось зробити – та й боялося за своє життя. Страх перед «урками» та керівництвом таборів зник. «Політичні» перебрали ініціативу до своїх рук і стали господарями табірних зон. А далі почалася низка табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку спершу встановити значно більш м’які порядки в таборах, а потім і звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (представників усіх націй, далеко не лише самих українців) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу. Найбільшим серед тих повстань стало Кенґірське, де загинуло понад 700 в’язнів-українців…

Півстоліття тому, у 1964 році, відбулися також дві події, які гріх не згадати. 24 травня почалася грандіозна пожежа Публічної бібліотеки у Києві, яку не могли загасити три дні. Постраждав передусім відділ «Україніка», згоріло у цьому близько 500 тисяч томів. Багато чого пощастило відновити, але тисяч 50 томів пропало безповоротно, причому серед них було чимало книг із автографами українських діячів. Пожежа виникла не випадково: бібліотека була підпалена; всю провину офіційно було звалено на її працівника Віктора Погружальського, але, на думку «шістдесятників», знайомих з обставинами пожежі, звинувачений сам не міг всього того вчинити, передусім йому ніде було добути розкидані в коридорах легкозаймисті хімічні реактиви, – тож, як написав свідок події історик Сергій Білокінь, «за всією цією історією проглядають вуха, – ми знаємо, чиї».

А 15 жовтня втратив посади першого секретаря ЦК КПРС і голови уряду СРСР Микита Хрущов, чи не найбільш суперечливий і неоднозначний лідер Радянського Союзу. Значна частина життя та політичної діяльності Хрущова пов’язані з Україною: на Донеччині він провів аж два десятиліття в юні та молоді роки, став більшовиком і розпочав адміністративну кар’єру; через десять років після від’їзду до Москви Хрущов повернувся до УРСР уже як перший секретар ЦК КП(б)У. З піврічною перервою він пробув на цій посаді ще одне десятиліття, в тому числі і під час Другої світової війни. Хрущов був одним із ініціаторів та організаторів терору проти «українських буржуазних націоналістів», а водночас він особисто опікувався порятунком від НКВД та МҐБ цілого ряду знаних достойників культури. Очолюючи УРСР, Хрущов намагався якомога більше розширити республіку територіально: він прагнув приєднати до України Холмщину, Берестейщину, Пряшівщину та деякі інші заселені тоді переважно українцями території. З ім’ям Хрущова пов’язана певна лібералізація радянського режиму і мінімізація ҐУЛАҐу. Вже через рік після усунення Микити Хрущова з керівних посад розпочалися арешти серед української інтелігенції та звуження кола дозволених культурних ініціатив.

 1984 рік ознаменований двома значущими подіями. 9 лютого помер генеральний секретар ЦК КПРС, голова президії Верховної Ради СРСР Юрій Андропов, недавній – упродовж 15 років – голова КҐБ. Андропов ніколи не працював в Україні і лише зрідка, переважно проїздом, з’являвся на її землі; але його «органи» вбивали українських й інших достойників ще тривалий час по фізичній смерті свого керівника та натхненника. От і 6 травня того року у сумнозвісному Кучинському таборі (Мордовія) помер Олекса Тихий – поет, публіцист, лексикограф та правозахисник. Він народився на хуторі Їжівка і вчителював у сільських школах Донеччини. Згодом він був тричі засуджений за «антирадянську агітацію та пропаганду». У своєму творі «Думки про рідний край» Тихий писав: «Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають «хохлами», «бандерами»… Я уродженець і мешканець Донеччини. Я – українець».

Дві взаємопов’язані події у політичному житті знаменують 1994 рік. 27 березня відбулися перші в незалежній Україні парламентські вибори. У всіх тих посткомуністичних державах, які невдовзі ввійшли до ЄС та НАТО, більш чи менш успішно, але невпинно проводячи реформи, перші вибори після падіння комунізму відбулися за партійними списками або за змішаною системою. В Україні ж демократичні сили не змогли змусити владну верхівку законодавчо оформити відповідну виборчу систему; власне, багатопартійні вибори слід було провести ще на початку 1992 року, після унезалежнення, а згаяний час і мажоритарна виборча система, за якої перевагу мали «червоні директори» і демагоги-популісти, істотно загальмували становлення реальної багатопартійності, яка не викшталтувалася й донині. А 10 липня президентом України був обраний Леонід Кучма, за дві каденції глави держави якого в країні в основному відбулося становлення кланово-олігархічного ладу.

А 22 листопада 2004 року – це вже ХХІ століття – на Майдані Незалежності у Києві розпочалася Помаранчева революція, спрямована проти фальсифікації народного волевиявлення, репресивної владної машини та олігархічного ладу – революція, зраджена одними її лідерами і профукана іншими…

Утім, це вже історія нашого сьогодення.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено