Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 грудня, 2013   ▪   Ольга Ковалевська   ▪   Версія для друку

Гетьманська дипломатія

Царська Росія навчилася не лише експлуатувати Україну як джерело людських та матеріальних ресурсів, а й завойовувала собі руками української еліти місце під сонцем серед провідних країн світу
Матеріал друкованого видання
№ 50 (318)
від 12 грудня, 2013
Гетьманська дипломатія

В історії людства дурні думки та вчинки чи не найчастіше трапляються там, де немає знань, культури, самоповаги та усвідомлення свого місця у світі. Без цього неможливі великі мрії, гідні цілі, впевненість у собі та повага до прав інших.

Український народ, якому не раз намагалися «промити» мозок або «замінити карту пам’яті», нарешті зміг усвідомити, що має і власну мову (хоча протягом віків у сусідів було запозичено чимало окремих слів), і давню історію (хоча з іншими народами в нас багато спільних сторінок минулого), і багатошарову глибоку культуру (хоча формуванню її сучасного змісту сприяли і скіфи, і греки, і варяги, і мадяри, і литвини, і поляки, і вірмени, і татари, і євреї, і німці, і росіяни, і серби, і грузини тощо – через їхнє посередництво вбиралися численні західні та східні впливи), і безліч історичних постатей, які своїми знаннями, досвідом не лише сприяли розвитку українців, а й впливали на поступ інших народів. Написання такої антології взаємовпливів було б цікавим і корисним заняттям.

Консультанти царя  

В історії України є яскравий період, який ми до кінця не осягнули ані з філософського, ані з історичного погляду, – це XVII–XVIII століття. Саме тоді виник­ли ідеї та сформувалися явища, наслідки яких дотепер мають велике значення. Саме тоді з’явилося чимало особистостей, які фактично стали ретрансляторами досягнень культури у різноманітних її виявах – від політики до мистецтва.
Не маючи географічних перешкод, будучи відкритими до будь-яких контактів чи то зі Сходом, чи то із Заходом, чи Півднем, чи Північчю, українці легко переймали нові ідеї, знан­ня й досвід. Здобуте втілювалося або пристосовувалося до місцевих реалій. Через деякий час, досягнувши певного рівня, вони вже були здатні ділитися із сусідами – інша справа, що не завжди це відбувалося за власним бажанням, набирало форми відкритого діалогу або мало обопільну користь.

Не маючи повноцінної держави, українці тривалий час визначали розвиток та піднесення спочатку Московії, а потім і Російської імперії

Так, про наявність і потужність впливу української культури на Московію ще в ХІХ столітті цілком переконливо заявляли Пьотр Бєзсонов та Костянтин Харлампович. Останній, зокрема, досить чітко визначав хронологічні межі цього явища: від середини XVI століття до 1762-го, тобто до воцаріння на російському імперському троні Катєріни ІІ. Згаданий вплив мав кілька нерівнозначних складових. Якщо розглядати його політичну складову, то тут, очевидно, можна говорити про посередницькі функції України-Гетьманщини в налагодженні відносин Московщини з країнами Європи, Кримським ханством та Османською імперією.

Активну роль у тому процесі відігравали українські гетьмани, які, незважаючи на заборону самостійних міжнародних контактів, ретельно фіксовану в статтях українсько-московських договорів, завжди були більш обізнані про події в Європі та світі й могли надати своїм політичним покровителям «кваліфіковану консультацію» щодо розстановки сил. Цьому сприяли особисті контакти козацьких керманичів із правителями сусідніх держав, знання ними їхньої політичної системи та суспільного устрою, наявність інформаторів серед купців та різних мандрівників, відсутність мовного бар’єра (відомо, що всі гетьмани володіли кількома мовами, причому як європейськими: латиною, польською, французькою, німецькою, так і південно-східними: татарською та турецькою), а також доступ до «громадської думки», тобто до тогочасних європейських газет. Достатньо згадати повідомлення відомого французького дипломата Жана де Балюза, який, перебуваючи 1704 року в Батурині, зауважив, що бачив у гетьмана Івана Мазепи французькі та голландські періодичні видання.

Вже значно пізніше, у другій половині XVIII століття, загальний рівень освіти й добра обізнаність щодо особливостей європейської та світової політики висунули на вищі щаблі Російської імперії чимало українців. Згадаймо хоча б Олександра Безбородька – статс-сек­ре­таря для «принятия прошений», голову першого поштового департаменту імперії, царського канц­лера за Катєріни ІІ; Петра Завадовського – першого міністра освіти; Дмитра Трощинського – дійсного таємного радника, першого міністра уділів, члена Державної ради та міністра юстиції; Віктора Кочубея – члена Колегії закордонних справ та Державної ради, міністра внутрішніх справ імперії та ін. Зусиллями та руками цих людей Російська імперія виборювала собі місце під сонцем поміж провідних країн світу, розширювала земельні володіння, підписувала вигідні мирні угоди, збільшувала кількість підданих, які своєю працею підтримували її існування протягом віків.

Приборкані місіонери

Менш відома широкому загалу сучасних українців релігійна складова культурного впливу українців на Московію. Починаючи із середини XVІ і до сере­дини XVII століття на українських землях велику увагу приділяли заснуванню шкіл, колегіумів, а також друкарень для забезпечення навчальних закладів літературою. Це сприяло початку формування освічених верств населення, представники яких прагнули реалізувати свої амбіції в політичній чи церковній царині. Розпочаті київ­ським митрополитом Петром Могилою реформи були пригальмовані тим, що протягом 1654–1656 років деякі єпархії Київської митрополії підпорядковувалися Московській православній церкві, а 1686-го відбувся остаточний перехід української церкви під владу Московського патріархату. Цей процес відбувався не без спротиву з українського боку, бо, як зазначав митрополит Сильвестр Косів, їх (тобто українців) «як вільних приневолити неможна», але ж одночасне посилення релігійного тиску Речі Посполитої пришвидшило процес міграції українців на північний схід у пошуках «кращої долі».

Потрапивши до Московщини на запрошення чи за власним бажанням, вихідці з українських земель поступово стали обіймати впливові посади – від вищих церковних ієрархів до управителів консисторій, від вихователів царської родини до настоятелів монастирів, від ректорів, префектів та вчителів до дяків і секретарів. Це привело до початку реформ у богослов’ї та церковній адміністрації, до виправлення богослужбових книг та активного книгодрукування, до розвитку храмового та домашнього співу, зміни зовнішнього вигляду будинків та образу життя архієреїв, одягу церковних служителів, змісту освіти та складу бібліотек тощо.

Однак московське суспільство поставилося до змін вороже. Реформаторські дії «прийшлих зайд» стали обмежувати, за винятком змін в інтересах світської влади, а самі «реформатори» зазнавали репресій, не кажучи вже про тиск, який чинив Священний Синод на церковну організацію в Україні. Українцям виявилося не під силу боротися із закостенінням московської церкви, що згодом призвело до ігнорування українських релігійних традицій, запровадження нового стилю в церковній архітектурі, нищення монументального церковного живопису тощо. Однак чимало представників українського православного духівництва підтримали світську московську владу, особливо за Пєтра І, долучившись таким чином до нищення місцевої церковної структури й окремих її представників, яких підозрювали в «мазепинстві», позбавляли посад, відправляли до Сибіру: батуринського архімандрита Гедеона Одорського, монаха Семена Остафьєва, лохвицького протопопа Івана Рогачеського та багатьох інших. Українське духівництво, яке виявляло лояльність до імперської влади, активно використовувалося нею для налагодження духовної освіти серед московитів, місіонерської діяльності та навернення в християнську віру «маси поганського інородства»: бухарців, калмиків, татарів, китайців та інших народів Уралу, Сибіру й Далекого Сходу.

Культурні мости на Схід

Щодо мистецького впливу українців на новопосталу імперію протягом кінця XVII – початку XVIII століття, то він також не викликає сумнівів ані у вітчизняних, ані в російських дослідників. Розвиток літератури та книгодрукування привів до появи книжкової ілюстрації, а отже, й митців, які могли виконувати замовлення високого рівня. Київські та львівські гравери, що опановували техніку вирізання гравюр на дереві, брали за взірець твори західноєвропейських майстрів. Проте вже з кінця XVII століття Україна мала власних майстрів, які, здобувши професійну освіту за кордоном, заснували вітчизняну школу гравірування на міді. Це Олександр та Леонтій Тарасевичі, які працювали в друкарнях Вільни, Чернігова та Києва. Послідовниками, помічниками та учнями Олександра Тарасевича були його сучасники Інокентій Щирський, Данило Галяховський, Іван Стрі­ль­бицький та ін.

Про поцінування українських майстрів свідчить запрошення Леонтія Тарасевича з помічниками виконати портрет-гравюру царівни Софії (1657–1704) – талановитої та енергійної жінки, яку відсторонили від влади брати Іван і Пьотр. Оскільки царівна вважалася організаторкою стрілецького бунту 1689 року, вона була піддана тортурам і померла у в’язниці. Після цього всі її портрети були вилучені та знищені (так само Пьотр згодом вчинив і з портретами гетьмана Івана Мазепи). «Зачистка» була такою ретельною, що не збереглося не лише жодного оригінального відбитка, а й самої дошки.
Знаємо про портрет царівни роботи Тарасевича лише завдяки тому, що після виконання один із його відбитків передали в Нідерланди задля поширення. Саме в Амстердамі голландський гравер Блотелінґ виконав 100 копій із нього, що додатково підтверджує високий рівень українського майстра. Не менш знаними та авторитетними були й наші іконописці, портретисти та архітектори, про що свідчить співпраця майстерень Києво-Печерської лаври зі Збройною (Оружейною) палатою Кремля. Найталановитіших часто запрошували до Москви, де вони рідко коли могли зберегти власну манеру – частіше їх використовували як учителів для підготовки місцевих майстрів. Створена пізніше в Санкт-Петербурзі Академія мистецтв також пишалася своїми вихованцями з України: Дмитром Левицьким, Володимиром Боровиковським, Антоном Лосенком, які створили новий тип світського портрета, сповненого психологічного змісту. Однак із часом друкарня Києво-Печерської лаври підпала під цілковитий конт­роль Синоду, що призвело до майже повного занепаду її граверської школи, а в Академії запанував «академізм», який нівелював будь-які національні риси митця.

Втративши землю під ногами

Отже, маємо всі підстави уважніше придивлятися до історії наших сусідів. Бо, як зазначала відома американська письменниця Мінна Антрім Томас (1861–1950), «той, хто по-справжньому знає себе, – мудрець; той, хто по-справ­ж­ньому знає свого сусіда, – геній». Не маючи повноцінної держави, українці тривалий час визначали розвиток та піднесення спочатку Московії, а потім і Російської імперії. Ця держава швидко навчилася не лише експлуатувати Україну як джерело людських та матеріальних ресурсів, а ще й створила умови для добровільної та вірної служби наших співвітчизників «во славу царя і отєчєства», використовуючи їх у своїх інтересах на теренах розділеної Польщі, приборканого Кавказу, приєднаного Криму, освоюваних Сибіру та Далекого Сходу. При цьому право на власну землю українці поступово й планомірно втрачали.

Відтоді минули століття. Але ми чомусь упевнено і далі керуємося не здоровим глуздом, а нав’язаними штампами минулого. Може, не варто ігнорувати уроки історії? Настав час стати гідними поваги, відчути себе господарями на своїй землі (доки вона є наша) і вимагати не лише рівного діалогу із сусідом, а й визнання ним нашої ролі в його постанні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
  • Наскільки убезпечений від російських впливів український медіа-простір
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено