Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 грудня, 2013   ▪   Володимир Василенко   ▪   Версія для друку

Геноцид 1932–1933 років з погляду права

Можна домогтися міжнародного визнання Голодомору, якщо не перетворювати справу на політичні кампанії
Матеріал друкованого видання
№ 47 (315)
від 21 листопада, 2013
Геноцид 1932–1933 років з погляду права

Говорити про трагедію Голодомору сухими юридични­­ми фактами і термінами завжди важко. Але це необхідно, щоб могти сформулювати залізні аргументи, такі потрібні не лише безневинно загиблим 80 років тому людям, а й нам для відновлення історичної справедливості та можливості чесно дивитися у вічі нашим нащадкам. Отже, що таке Голодомор з погляду права та які його наслідки?
У 2003-му була прийнята спільна заява делегацій держав – членів ООН з приводу 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932–1933-го, до якої приєдналися близько 30 країн. Заява засуджувала Голодомор як результат сталінських репресій, але не як геноцид. У 2008-му, до 75-х роковин трагедії, були зроблені наступні спроби порушити це питання перед світовою громадськістю, тоді вони наразилися на потужний спротив Росії. Стало зрозуміло, що досягнути міжнародного визнання Голодомору лише політичною кампанією і постановкою відповідних завдань перед дипломатичними представництвами України за кордоном не вдасться.

Конвенція ООН 1948 року визначає, що первинна й основна відповідальність за розслідуван­­ня та покарання за акти геноциду лежить на національних урядах тих країн, де вчинені такі діяння. Інше правило говорить: якщо уряд певної країни не хоче або не має можливості покарати винних у міжнародних злочинах, то в такому разі починає діяти положення Міжнародного кримінального суду, що був заснований у 2002-му відповідно до Римського статуту 1998 року. Тобто первинна відповідальність лежить на державі. Раніше це було неможливо, бо Радянський Союз не визнавав самого факту Голодомору, та й Міжнародного кримінального суду тоді не існувало. Натомість сучасна Українська держава своє зобов’язання виконала – була порушена кримінальна справа за фактом штучного голоду на території України, який підпадає під усі ознаки геноциду.

Читайте також: На засадах комуністичної доктрини

Проте подання до Міжнародного кримінального суду безперспективні, оскільки юрисдикції останнього підлягають тільки ті злочини, які були вчинені після його створення, тобто з 2002 року. До спеціалізованих міжнародних трибуналів, які розглядали справи щодо притягнення до відповідальності осіб, звинувачених у скоєнні злочинів геноциду, воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, наприклад, у Руанді чи колишній Югославії, Україна подаватися теж не може, бо юрисдикція цих спеціальних судів поширюється лише на відповідні країни.

Такі справи також не належать до компетенції міжнародних організацій (ООН, Ради Євро­­пи, ОБСЄ) – вони ніколи не ухвалювали резолюцій, які визнавали б дії в тій чи іншій державі злочинами геноциду чи іншими міжнародними злочинами. Єдиний виняток стосувався Голокосту, який Генеральна Асамблея ООН у 2005-му визнала актом геноциду. Ізраїлю за всіх його можливостей та системної роботи знадобилося 60 років, щоб довести цю справу до завершення. У 2006-му я спеціально зустрічався з постійним представником Ізраїлю при ООН у Нью-Йорку, котрий розповідав мені, яку колосальну роботу вони проводили, щоб цього досягнути. Якщо ми наслідуватимемо приклад Ізраїлю, то теж матимемо результат, і певен, що раніше ніж через 60 років. А це можливо лише за умови, коли не перетворюватимемо спроби домогтися міжнародного визнання Голодомору на політичні кампанії.

Тільки системною, кваліфікованою і постійною роботою мож­­на досягнути успіху в міжнародному визнанні Голодомору як зло­­­­чину геноциду, наскоком цьо­­го не зробиш – не від випадку до випадку, від річниці до річниці, а щодня. Нам потрібно вивчати досвід інших країн, які стали жертвами геноциду (див. «Світові геноциди»), щоб уникати помилок на шляху до міжнародного визнання. Наприклад, Вірменія вже давно порушує питання про засудження геноциду вірмен 1915 ро­­ку, однак вона реальніше підходить до цієї справи і не випадково не йде в міжнародні організації, адже знає, що не досягне там успіху. Вірмени працюють на рівні окремих держав і вже домоглися певного результату, зокрема у Франції (див. Тиждень, № 9/2012), де є впливова вір­менська діаспора.
Сьогоднішні спроби реабілітації сталінізму на офіційному рівні в Росії актуалізують і відповідне ставлення до Голодомору, злочину, який вчинив режим, керований Сталіним, та його заперечення. Пам’ятаймо: Голодомор стався в Україні тому, що тоді в нашій країні не було українського уряду. По суті, це був окупаційний режим, який виконував усі завдання кремлівської верхівки, котра боялася, що українці як нація рано чи пізно знову боротимуться за свою незалежність, то­­му треба було підірвати їхній визвольний потенціал. Трагедія Голодомору якраз і вказує на необхідність бути незалежною державою, керованою урядом, який справді відстоює українські націо­­нальні інтереси.

Однією з причин заперечення Росією Голодомору є спекулятивні закиди в тому, що, мовляв, коли акт геноциду буде визнаний на міжнародному рівні, то Україна висуне претензії до Росії як до спадкоємиці СРСР. Проте висунути РФ якісь матеріальні претензії на міждержавному рівні нереально. Це можуть робити окремі громадяни, але юридична ситуація дуже складна: не існує держави, яка скоїла цей злочин, та його виконавців, у родичів постраждалих не залишилося якихось документів тощо. Єдине питання, яке варто порушувати, – офіційне вибачення за злочини комуністичного режи­­му. Адже фактів вибачення достатньо на міжнародному рівні (див. Тиждень, № 10/2013).

Чи можна порівнювати між собою різні геноциди? Юридичні параметри геноциду, що були визначені в Конвенції 1948 року, для всіх таких випадків однакові, втім матеріальні ознаки завжди різні. Як немає двох однакових людей, так немає і двох однакових злочинів. Конкретний акт убивства зажди відрізняється від іншого. Те саме стосується і міжнародних злочинів, адже кожен із них має свої унікальні характеристики. Їхні матеріальні параметри відмінні, однак юридичні виміри у світлі Конвенції ООН 1948-го однакові, а тому нетотожність українського Голодомору єврейському Голокосту не може бути підставою для юридичного заперечення геноцидного характеру української національної трагедії.

Читайте також: Голодомор у вимірах Великої Історії: тези до осмислення

В Україні першим правовим актом, який кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006-го.
Ст. 1 цього документа встановила: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу». Закон став по­літи­­ко-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування обставин та наслідків здійснення в Україні геноцидного вбивства мільйонів українців за допомогою штучно організованого голоду. Розслідування розпочалось у травні 2009-го, коли Служба безпеки України порушила кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 роках за ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (ККУ). Цьому передували багаторічні дослідження істориків, систематизація та введення в науковий обіг численних документів, пошук свідків.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалася нормами як національного законодавства, так і тих міжнародних договорів, які відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 3 ККУ становлять частину кримінального права України: крім Конвенції ООН 1948 ро­­ку про запобігання злочину геноциду та покарання за нього йдеться про такі міжнародно-правові акти, як Європейська конвенція 1950-го про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт 1966-го про громадянські та політичні права, Конвенція ООН 1968-го про незастосування стро­ку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

У ході розслідування кримінальної справи, яка складається з 330 томів, слідчі СБУ допитали 1890 свідків, долучили 5 тис. архівних документів, встановили 857 місць масових поховань жертв Голодомору, провели 24 су­­до­­ві експертизи (зокрема, історико-пра­вову, демографічну, медичну, психологічну). В резуль­­таті було документально встановлено головних суб’єктів злочину й ухвалено процесуальне рішення про порушення кримінальної справи відносно Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я, Хатаєвича М. М. за фактом організації вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 роках, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 ККУ.

Після цього 31 грудня 2009-го, згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України і за погодженням із Ген­прокуратурою України, об’єднану кримінальну справу № 475 було направлено на розгляд Апеляційного суду м. Києва. Вивчивши її матеріали, суд зазначив: «У практиці вітчизняного кримінального судочинства вказана кримінальна справа є абсолютно унікальною, такою, яка має особливу процесуальну специфіку».

Читайте також: Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором

Апеляційний суд не мав процесуальної можливості сформулювати обвинувачувальний висновок та оголосити вирок особам, звинуваченим Головним слідчим управлінням СБУ у скоєнні злочину геноциду, оскільки кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає покарання померлих. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 6 чинного на той час Кримінально-процесу­аль­­ного кодексу України Апеляційний суд закрив провадження у справі не за реабілітуючими обставинами, а лише з огляду на смерть осіб, відносно яких були висунуті звинувачення.

З огляду на юридичну специфічність справи та її суспільну вагомість Апеляційний суд відповідно до гл. 23 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України здійснив її попередній розгляд і в ході розгляду перевірив відповідність висновків Головного слідчого управління СБУ встановленим слідством фактам, підтвердив обґрунтованість кваліфікації Голодомору як злочину геноциду та ухвалив власну детально мотивовану постанову у справі. «Перевіривши викладені в постанові органу досудового слідства фактичні обставини справи, – йдеться в зазначеній постанові, – Апеляційний суд на підставі ретельного аналізу та всебічної оцінки зібраних в ній доказів в їх сукупності зазначає про доведеність та обґрунтованість викладених в постанові висновків про вчинення Сталіним Й. В., Молотовим В. М., Кагановичем Л. М., Постишевим П. П., Чубарем В. Я., Хатаєвичем М. М. злочину, який правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 442 КК України як геноцид частини української національної групи».

Суд установив, що відповідно до Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України «геноцид означає... акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» і що для кваліфікації злочинних дій як геноциду «необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену в Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої». А також зазначив, що матеріали справи розкрили причини й мотиви вчинення злочину і характерні риси його об’єктивної та суб’єктивної сторін. Постановою суду визнано доведеним, що Голодомор 1932–1933 років в Україні:

– сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної Української держави;
– вчинено шляхом насильного вилучення в українських селян усіх харчових продуктів та позбавлення їх доступу до їжі, тобто штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи – українського селянства (в Україні на той час абсолютна більшість селян була українцями, а абсолютна більшість українців – селянами);
– здійснено як один із етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 року право на самовизначення шляхом виходу із СРСР та утворення незалежної Української держави;
– організовано вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у скоєнні злочину відігравали виокремлені у справі семеро осіб.

У постанові Апеляційного суду, зокрема, зазначено: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. – знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Предметом спеціальної уваги Апеляційного суду було питання зворотної дії ст. 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення ст. 7 Європейської конвенції 1950 року про захист прав людини та основоположних свобод і ст. 1 Конвенції ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, які вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні.

Апеляційний суд погодився з висновком Головного слідчого управління Служби безпеки України, ґрунтованим на оцінках судової науково-демографічної експертизи про те, що прямим наслідком організованого комуністичним режимом умисного винищення частини української національної групи стало вбивство голодом 3 млн 941 тис. осіб. Крім того, суд установив також відсутність підстав для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, оскільки з урахуванням її специфіки досудове слідство по ній проведено повно і всебічно.

Постанова Апеляційного суду м. Києва у справі була ухвалена 13 січня 2010-го. Протягом семи діб із моменту її ухвалення будь-хто мав право подати касаційну скаргу, а прокурор – касаційне подання до Верховного Суду України. Проте цього не сталося, і постанова набула чинності 31 січ­­ня 2010-го. Показовим є той факт, що жодна з політичних сил чи партій, жодна громадська організація чи окремі громадяни не оскаржували ні дії СБУ, ні позицію Генпрокуратури України, ні постанову Апеляційного суду м. Києва в офіційному порядку, передбаченому законом.

Постанова Апеляційного суду є історичним документом, який підтвердив цілковиту обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932–1933 років в Україні як злочину геноциду. З її ухваленням відбулася юридична фіксація факту злочину компетентним національним судовим органом у правовому документі, який відповідно до ст. 24 Конституції України має обов’язкову силу щодо всіх і на всій території України.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено