Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 грудня, 2013   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Попіл Клааса

За прикладом Тіля Уленшпігеля українці мусять носити біля серця «торбинку з попелом» жертв Голодомору, щоб зрозуміти, чому в 1932–1933 роках нищили людей і як зробити, щоб такого не повторилося
Матеріал друкованого видання
№ 47 (315)
від 21 листопада, 2013
Попіл Клааса

Щороку в листопаді Україна звично згадує про трагедію 1933 року – Голодомор. Відбуваються офіційні ритуальні заходи різної глибини та якості, вчасно пишуться чиновницькі звіти, в яких виставляються галочки за виконану роботу. А що люди? Згідно з висновками Фонду «Демократичні ініціативи», які оприлюднено цими днями в Києві, більшість жителів країни (53%) вважає, що знає про Голодомор «у загальних рисах», іще 19% «щось про це чули» і лише 26% гадають, що належно ознайомлені із проблематикою трагедії.

Тож і не скажеш отак відразу, добре це чи погано – формалізоване ставлення до жалобних подій, без справжнього усвідомлення того, що ж таке страшні 1932–1933 роки, без розуміння, чому так сталося, без почуття обов’язку до тих, хто безвинно втратив життя під час цілеспрямованого винищення українців комуністичним режимом. Можливо, плюсом є вже те, що, на відміну від народжених в СРСР, нинішня молодь бодай побіжно знає про національну катастрофу українців. Отже, напрацьовується якась первинна основа, на якій при політичній волі постане згодом свідоме колективне ставлення до тих трагічних подій.

Читайте також: На засадах комуністичної доктрини

Однак не обманюймо себе. Багато хто в Україні досі не зрозумів: Голодомор тільки тому зміг відбутися, що вона не була самостійною державою. Злочин скоїла окупаційна влада з метою закріпити території, які вона боялася втратити через «сепаратистські», мовою Москви, тобто незалежницькі українські настрої, справді цілком загрозливі для більшовиків на самому початку 1930-х.

Згідно з опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи», ріве­­нь поінформованості щодо Голодомору істотно залежить від віку. Так, добре обізнаними з цією проблематикою вважають себе стар­­ші люди, яким за 55 років (42%), значно менше – молодші: 21% віком 30–54 і лише 16% – до 30 років. Чому так сталося? Бо більшість громадян старшого віку дізналися про Голодомор від родичів (68%), на другому місці як джерело інформації про те лихо значаться ЗМІ (60%). Натомість молодь дізналася про Голодомор переважно з медіа (63%), 41% – під час навчання в освітніх закладах і лише 33% – від рідних.

Це означає, що передача історичної пам’яті через сімейні канали почала слабшати, а на державному рівні не відбувається належної роботи для заповнення прогалин у колективній свідомості. Люди живуть і не розуміють, чому ця трагедія вплинула на все їхнє життя. Хтось настільки зосереджується на травматичності й боїться болю, що відмовляється бачити: саме той жах, що пережила Україна в 1932–1933 роках має бути спонукою до боротьби за власну ідентичність, до захисту свого життя в незалежній країні. Тільки ворог, лютий і дикий ворог, тільки чужий міг робити таке з цим народом! Ті, хто запалить у вікні свічку пам’яті, – острівці притомності й совісті. Якщо свічок недостатньо, значить мало шляху пройдено і попереду ще багато важливої незробленої праці.
Отже, суспільна потреба поставити проблематику Голодомору в сучасний контекст є очевидною. Аби відповісти на неї, Тиждень вирішив розглянути тему в трьох вимірах: дати слово історикам, правникам та літераторам.

Як зазначає у своїй статті доктор наук Станіслав Кульчицький, у розпорядженні істориків сьогодні є повна доказова база навмисного, організованого і свідомого винищення людей. Справді, прямої вказівки та програми масового вбивства голодом комуністичні лідери не давали й не затверджували. Але аналіз партійних документів, архівних матеріалів та показань свідків трагедії дає достатньо аргументів, щоб довести цілеспрямований геноцид українського народу.

Читайте також: Голодомор у вимірах Великої Історії: тези до осмислення

Із цим погоджується більшість українців, але ще, далебі, не всі. Згідно з результатами дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні цього року, те, що Голодомор був саме геноцидом, підтверджують 66% опитаних. У 2010-му таких було 61%. Тезу про геноцидний характер трагедії поділяють не лише понад 80% жителів Заходу (хоч там її не було), Центру та Півночі, а й більш ніж половина респондентів на Сході та бли­зько 40% – на Півдні та Донбасі. Не тільки прихильники Віталія Кличка, Арсенія Яценюка, Олега Тягнибока, а й понад половина потенційних виборців Віктора Януковича та понад 40% – Петра Симоненка вважають організований комуністичним керівництвом голод геноцидом, спрямованим саме проти українського народу.

У зв’язку з цим, вочевидь, слід шукати і причини системного ідейно-інформаційного заперечення геноцидного концепту подій 1932–1933 років, яке спостерігаємо сьогодні з боку Крем­­ля. Річ зовсім не в ефемерній «загрозі матеріальної компенсації» або притягненні сучасної Росії до відповідальності за злочини сталінізму (який там усіляко глорифікують останнім часом). Небезпечніше для неоімперських планів керівництва РФ те, що, виконуючи консолідуючу роль в історичній свідомості українців, концепт Голодомору-геноциду 1932–1933-го бачить­­ся наразі найпотужнішим контраргументом проти педальованих Росією міфологем «спільної переможної війни» та «спільної історичної долі» як ключових у реставраційних проектах на теренах колишнього СРСР.

Використання голоду як інструмента репресій та впокорення народу не було особливим винаходом сталінського режиму, таке й раніше практикували у світовій історії (див. стор. 23). Однак в умовах 1932–1933 років радянський тоталітаризм на території України довів цю технологію вбивства до цілком довершених форм, водночас подавши приклад наступникам. Як стверджує французький історик Ален Безансон, «голод був найсмертоноснішим методом комуністичного винищення людей». Першими наслідували комуністів нацисти, які взяли на озброєння перевірений своїми колишніми союзниками метод, застосувавши взимку 1941–1942-го терор голодом проти кількох мільйонів військовополонених, значна частина яких відчула таким чином déjà vu подій 1932–1933-го. Шляхом Лєніна – Сталіна згодом пішли китайський, камбоджійський та північнокорейський комуністичні режими, вдаючись до подібних масштабних злочинів проти власних народів, кількість жертв серед котрих подекуди (як у випадку з КНР) у кілька разів перевищувала виміри українсь­­кої голодної трагедії (див. Тиждень, № 11/2013).

Геноцид в Україні мав свою унікальну природу, не схожу з іншими злочинами проти людяності. Тому прямо ототожнювати його, приміром, із Голокостом євреїв чи геноцидом вірмен не було б ані коректно, ані корисно для міжнародного визнання української національної трагедії. Всі ці діяння мали різні матеріальні ознаки (технології та обставини вбивства), однак їхні юридичні параметри, згідно з нормами міжнародного права, є тотожними і підпадають під визначене в Конвенції ООН 1948 року поняття геноциду.

«У 2006-му я спеціально зустрічався з постійним представником Ізраїлю при ООН у Нью-Йорку, котрий розповідав мені, яку колосальну роботу вони проводили, щоб домогтися визнання Голокосту геноцидом на рівні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Якщо ми наслідуватимемо приклад Ізраїлю, то теж матимемо результат, і певен, що раніше ніж через 60 років. А це можливо лише за умови, коли не перетворюватимемо спроби домогтися міжнародного визнання Голодомору на політичні кампанії», – наголошує професор Володимир Василенко (див. його статтю на стор. 22).
Порушити перед світовою громадськістю питання про визнання Голодомору геноцидом – це лише перший крок до єдиної можливої реалістичної мети: домогтися офіційного вибачення за скоєні комуністичним режимом злочини.

Різні українські президенти, кожен у свій спосіб, намагалися вписати трагедію 1932–1933 років до офіційного політичного дискурсу держави. Зрушення в питанні її міжнародного визнання актом геноциду, які відбулися в періоди правління Леоніда Кучми і Віктора Ющенка, очевидні. Однак зусилля тодішніх президентських адміністрацій більше нагадували поспішні піар-кампанії, аніж продуману системну державну політику.

Віктор Янукович узагалі заходився узгоджувати оцінки минулого з офіційною позицією Мос­к­­ви. Зі шкільної програми були вилучені літературні твори про цю трагедію, зокрема романи «Жовтий князь» Василя Барки й «Марія» Уласа Самчука (див. стор. 20). Проблему Голодомору фактично виключили з офіційного дискурсу.

Проте щороку, ставлячи свіч­­ку пам’яті у вікні, ми усвідомлюємо: життя триває. Влада змінюється, а Україна залишається.

І вона неодмінно усвідомить себе, осягне своє минуле й захистить набутою історичною пам’яттю майбутнє своїх дітей.
 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено