Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 жовтня, 2013   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Провідник сірожупанників

Бойовий шлях організатора Сірожупанної дивізії та отамана повстанців на Лівобережній Україні Івана Перлика
Матеріал друкованого видання
№ 40 (308)
від 3 жовтня, 2013
Провідник сірожупанників

Сірожупанниками неофіційно називали одне з визначних формувань Армії Української Народної Республіки. Вдягнені в стильні сірі жупани із золотими та срібними колосками на комірі, вояки цієї дивізії боронили Україну до кінця 1920 року. Чимало з них брало участь у Першому та Другому зимових походах. З’єднання організував непересічний старшина, герой російсько-японської війни Іван Перлик. Його доля донедавна залишалася невідомою, і тільки завдяки наполегливим пошукам у Галузевому державному архіві СБУ вдалося встановити кінець життєвого шляху головного сірожупанника.

Від російського героя до українізатора

Іван Перлик народився 18 січня 1869 року в батьківській садибі на хуторі Сметанна Лоза Коломацької волості Валківського повіту Харківської губернії. Він походив із дворян, предки були офіцерами. По закінченні реального училища вступив до Казанського піхотного юнкерського училища, з якого був випущений прапорщиком і направлений до одного з полків, що дислокувалися на Сибіру.
Подробиці військової служби Перлика невідомі: попри всі зусилля, в архівах Росії не вдалося відшукати його послужний список. Збереглася інформація лише про те, що під час російсько-японської війни він здійснив якийсь незвичайний подвиг, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Цим орденом за всю ту неуспішну для Російської імперії війну було відзначено небагатьох – трохи більше ніж 300 генералів та офіцерів.

Іван Перлик енергійно опікувався формуванням свого з’єд­нан­ня, яке прагнув якомога швидше перевести в розпорядження Центральної Ради

По її закінченні Перлика призначили виконувачем обо­в’яз­ків киренського повітового військового начальника (в Іркутській губернії). З цієї посади у 1907 році він пішов у відставку. Повернувся на батьківщину, на рідний хутір, де займався організацією сільського господарства у навколишніх селах і до війни очолював кооперативну спілку Харківської губернії.

Коли почалася Перша світова війна, підполковник Перлик добровільно повернувся до військової служби і був призначений командиром батальйону 257-го піхотного Євпаторійського полку, який формувався у Вінниці. Перебуваючи на фронті на Галичині, він одразу відзначився в боях з австро-угорськими військами. Наприкінці 1914-го став виконувачем обов’язків командира 258-го піхотного Кишинівського полку, а вже в січні 1915-го потрапив до австро-угорського полону.

Коли навесні 1917-го в таборах військовополонених російської армії в Австро-Угорщині стали організовуватись українські культурно-просвітницькі гуртки, Іван Перлик одним із перших офіцерів пристав до національного руху. Як згадував потім один зі старшин: «З початком українського руху Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно: наказав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем». Він став комендантом табору для полонених офіцерів у місті Йозефштадт, яке завдяки його зусиллям наприкінці 1917 року вдалося цілком українізувати.

Знайти шлях до серця козака

Після укладення між Центральною Радою та країнами Четверного союзу Брестського миру командування австро-угорської армії прийняло рішення про формування з війсь­ко­вопо­ло­не­них‑україн­ців російської армії національної дивізії. Її організатором і начальником став підполковник Іван Перлик.

З’єднання створювалося у Володимирі-Волинському, що на той час перебував під контролем австро-угорських військ. Сюди з різних таборів полонених привозили національно свідомих вояків-українців, із яких комплектувалася 1-ша Коза­цько-стрілецька дивізія. Її уніформа – короткий жупан, штани та кашкетка сірого кольору, як знаки розрізнення на комірах нашивали петлиці з колосками пшениці. Завдяки цьому дивізія дістала неофіційну назву Сірожупанної.

Перлик енергійно опікувався формуванням свого з’єд­нан­ня, яке прагнув якомога швидше перевести в розпорядження Центральної Ради. Його ад’ютант, пізніше відомий український графік Микола Бутович згадував: «Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд, людина лагідної вдачі, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий та хоробрий... Знав добре Перлик психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити...»

Доки тривало формування сірожупанників, влада в Україні перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918-го). Однак тільки 20 серпня дивізію було передано в розпорядження Української Держави. На той час у ній налічувалося 230 старшин і 7050 козаків, 48 австро-угорських інструкторів-старшин і 176 інструкторів-козаків, 659 коней. З’єднання складалося з чотирьох піших полків, одного гарматного дивізіону, кінної та інженерної сотень. Спочатку Павло Скоропадський скептично поставився до особового складу дивізії, вирішивши, що він занадто соціалістичний, унаслідок чого було демобілізовано всіх вояків старшого віку. Станом на 29 серпня 1918-го у лавах сірожупанників залишилося тільки 3500 козаків. Дивізія отримала завдання охороняти державний кордон у районі Конотоп – Кролевець на Чернігівщині. Тут її чисельність і далі зменшувалася, в результаті чого у вересні 1918-го в ній налічувалося лише 600 вояків-добровольців. Таке несподівано підозріле ставлення гетьмана до сірожупанників страшенно обурило Івана Перлика, який згодом був змушений піти зі своєї посади і більше до дивізії не повернувся.

Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

Коли в листопаді 1918 року спалахнуло протигетьманське повстання, він планував приєднатися до військ Директорії УНР. Та події змінювалися з калейдоскопічною швидкістю, і вже на початку січня 1919-го Харківську губернію з боєм зайняли червоні війська.  

Повстанський отаман Лівобережжя

Будучи опозиційно налаштованим до більшовиків, Іван Перлик на початку 1920 року заснував у своїй волості на Харківщині так звану Таємну трійку – українську підпільну організацію, яка проводила агітацію проти радянської влади, здійснювала терористичні акти проти її активістів, намагалася організувати партизанські загони та зав’язати контакт з іншими отаманами Лівобережної України. Кілька повстанських отаманів (Крюк, Левченко та ін.), які діяли на території Харківської та Полтавської губерній, погодилися визнати формальну зверхність підполковника. У результаті Перлик став іменувати себе отаманом повстанців Лівобережної України, а щоб чекісти не дізналися його справжнє ім’я, взяв собі псевдонім Гнат Ратиця.

Вже у 1920-му загони отаманів Соловейка (ад’ютанта Перлика), Крюка та Кравцова, які безпосередньо підлягали Гнату Ратиці, стали активно тероризувати органи більшовицької влади в районі містечка Валки, селищ Ков’яги, Коломак, Чутове тощо, які містяться на шляху поміж Полтавою та Харковом. Сам Перлик писав різні маніфести, котрі підпільно друкували та розповсюджували на найближчих залізничних станціях.

Повстанці з Полтавщини уважно стежили за боротьбою Армії УНР проти червоних на Поділлі та діяльністю махновських загонів на Катеринославщині й Донбасі. Але і ті й ті незабаром зазнали поразки. Армія УНР та залишки махновців були змушені інтернуватися в Польщі та Румунії.

За таких умов отаман повстанців Лівобережної України Гнат Ратиця склав маніфест, у якому повідомив населення, що збирається добровільно прийти до ЧК, щоб розпочати з більшовиками переговори про «мирне врегулювання» селянського питання. 2 травня 1921 року він з’явився в Полтавську губернську ЧК, де був одразу заарештований. Вочевидь, більшовики лише поглузували над Перликом, та з огляду на загрозу з боку його загонів почали вести фіктивні перемовини з ад’ютантом Ратиці – колишнім старшиною Армії УНР Дмитром Боровиком (Богдан Соловейко), який перебував у селі Іскрівка. Утім, недовго. У ніч із 3 на 4 червня 1921-го радянський загін із Чутового влаштував на нього засідку. Той, не бажаючи здаватися, чинив завзятий опір, однак був застрелений у нерівному бою.

У відповідь повстанський загін здійснив напад на Чутове. Кіннота (21 вершник) обійшла населений пункт із півдня, а піхота – 13 підвід із 45 вояками – пішла в наступ із півночі. Та більшовики чекали на появу повстанців: на дзвіниці влаштували пункт спостереження, з якого й надійшло повідомлення про наближення партизанів. Керівник чутівського волвиконкому зі своїми підлеглими, міліціонерами та іншими функціонерами замкнувся в колишньому Дитячому палаці поміщика Дурново. Перевага була на боці повстанців, і бій мав би закінчитися на їхню користь, але незабаром отамани дістали інформацію, що з боку Полтави йде численна підмога. Відтак довелося відступити.

Після невдалого нападу на Чутове партизани під керівництвом отаманів Крюка та Кравцова продовжили боротьбу про­­ти більшовиків на сході Полтавщини. Їхня подальша доля достеменно невідома.

У камері смертників

У зв’язку з нападом на Чутове Полтавська губЧК почала проводити масові обшуки та арешти осіб, пов’язаних із повстанським рухом. Справжніх партизанів затримати не вдалося, та було арештовано чимало їхніх найближчих родичів. У Чутовому також виявили й схопили колишнього сотника Армії УНР Олександра Пліського, якого вважали (можливо, небезпідставно) посланцем від Пар­ти­зансько-повстан­ського штабу Юрка Тютюнника.

3 листопада 1921-го в Полтаві відбулося засідання колегії губЧК, на якому розглядали справу підполковника Перлика, сотника Пліського та інших арештантів. 17 із них було винесено смертний вирок, ще один помер під час слідства, трьох позбавлено волі на три роки ув’яз­нен­ня.

16 засуджених, включаючи Пліського, стратили вже наступного дня. Іван Перлик ще деякий час перебував у камері смертників: йому пропонували написати покаяння. Адже маніфести Гната Ратиці були широковідомі в Полтавській та Харківській губерніях, і його здачу в руки радянської влади можна було зручно використати в пропагандистських цілях. Однак старий підполков­ник-сіро­жу­пан­ник з обуренням відкинув ці пропозиції і був страчений у Полтаві 25 листопада 1921 року. Зі смертю Гната Ратиці боротьба проти більшовиків на Лівобережній Україні не припинилася. Останні українські повстанські загони радянській владі вдалося ліквідувати лише у 1923-му.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено