Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 жовтня, 2013   ▪   Іван Патриляк   ▪   Версія для друку

Як записатися в партизани

Боротьба за статистику серед «народних месників» була подекуди важливішою справою, аніж війна з окупантом
Матеріал друкованого видання
№ 39 (307)
від 26 вересня, 2013
Як записатися в партизани

Мандруючи Україною, уважний подорожній легко помітить десятки стел із написами «Край партизанської слави». Від степів Луганщини до лісів Волині, від Чернігівського Полісся до Одеського Примор’я і навіть від «елітних» поселень навколо Києва до таких самих «бідних хуторів» на узбережжях Криму – скрізь гордо майорить гасло, яке нагадує туристам: це «край партизанської слави». Один із найстійкіших історичних міфів радянської пори живе і процвітає в сучасній Україні, старанно підтримуваний владою на всіх рівнях.

У пошуках невидимого партизана

Наприкінці далекого 1943 року згідно з рішеннями ЦК КП(б)У на всіх землях України, зайнятих Червоною армією, почали старанно увічнювати пам’ять існуючих і неіснуючих партизанських загонів, усіляко глорифікуючи їхню діяльність. У селах Чернігівщини, Слобожанщини та Донбасу мов гриби після дощу виростали пам’ятники та меморіальні дошки на честь партизанів і підпільників, а люди зі здивуванням стали дізнаватися, яким активним був рух Опору в їхніх краях і якими «героями» насправді були деякі постаті, про героїзм яких під час німецької окупації ніхто й не здогадувався.  

Зі зростанням кількості па­м’ятних знаків на честь «бійців невидимого фронту» впродовж повоєнних років уперто збільшувалася й чисельність самих партизанів, а також убитих ними противників і знищених залізничних ешелонів. Творення мі­фу вимагало, щоб їх було багато, щоб усі вони були «народними месниками та героями», які змели з білого світу цілі «ворожі полчища». Знаючи, що насправ­­ді радянський партизанський рух зовсім не був «усенародним» і «всюдисущим», компартійні вож­­ді України вдалися до брехні, яка з кожним роком ставала дедалі цинічнішою.

1 березня 1944-го, коли східний фронт перетнув межі Галичини, лідер республіканської Компартії Хрущов доповів на ім’я Іосіфа Сталіна, що на території України оперують 35 тис. 804 радянських партизанів (до того у його донесеннях кількісні показники останніх ніколи не перевищували 30 тис.). Того самого першого дня передостанньої воєнної весни, виступаючи у Верховній Раді УРСР, Микита Сергійович заявив, що за всю вій­­ну через 228 радянських партизанських загонів в Україні пройшли 60 тис. осіб. Очевидно, що ці цифри були найбільш реальними та близькими до дійсності станом на 1 березня 1944 року. Однак згодом із ними стали відбуватися незбагненні метаморфози. Території, окуповані німцями та їхніми союзниками, з кожним днем зменшувалися, а чисельність радянських партизанів дивним чином постійно зростала.

До 20 серпня 1944-го, за звітами Українського штабу партизанського руху (УШПР), кількість радянських партизанів в УРСР збільшилася до 115 тис., а до кінця 1944-го вже становила 180 тис. У травні 1945-го респуб­ліканська Компартія оголосила про діяльність 200 тис. (!) радянських партизанів в Україні. Щоб обґрунтувати такі незбагненні цифри, ЦК КП(б)У створив спеціальну комісію, яка спільно з дія­­чами колишнього УШПР ста­­ла збирати відомості про «народних месників». На 1 вересня 1946-го вона нарахувала 168 тис. партизанів, однак бодай якісь персональні дані могли надати лише на 95 тис. 908 осіб, а було підтверджено тільки 4 тис. 47 осіб.

Незважаючи на такі, м’яко кажучи, розбіжності з офіційно заявленими цифрами, керівництво республіканської Компартії не знітилося. Ніхто не виступав із заявами про те, що в поперед­­ні підрахунки закралися неточності, натомість усі бадьоро і далі надували партизанську «жабу». 1975 року українські комуністи вирішили, що радянській Україні негоже відставати за кількістю заявлених партизанів від братньої Білорусії, а тому розгорнули одіозну кампанію з «виявлення» нових. Достатньо було, щоб двоє чи троє свідків підтвердили вашу активну чи пасивну участь у партизанському русі – і ви могли отримати омріяне посвідчення «народного месника», яке одразу ж дозволяло користуватися низкою соціальних пільг і привілеїв. Звісно ж, громадяни стали активно записуватися в «партизани».

Для зручності всіх «новобранців» ділили на три категорії: тих, хто брав участь у бойовій діяльності того чи іншого загону (таких, звісно, було найменше); тих, хто проводив для партизанів розвідку та виконував окремі завдання (розклеював листівки тощо), а також тих, хто допомагав харчами та одягом. За такою логікою до лав «народних месників» могли, наприклад, вписатися всі, хто розмовляв із ними чи в кого вони відібрали десяток яєць або кожуха. Фактично так і сталося. КПУ відзвітувала, що в республіці виявлено вже 501 тис. партизанів (трохи більш як половина всіх радянських «народних месників», яких, за офіційною статистикою, був мільйон). Ще далі за своїх попередників пішли епігони комуністичного режиму, які у вересні 2004-го в газеті «Голос України» оголосили цифру 517 тис. (!).  

Статистична гігантоманія

Цілком очевидно, що півмільйонна армія «паперових партизанів» мала би потрощити чимало ворогів. Радянські історіографія та пропаганда без докорів сумління вказували, що на території України партизани знищили 468 тис. 682 німців та їхніх союзників і пособників, при цьому втративши убитими й пораненими 24 тис. бійців (!). Дослідники з колишньої НДР дещо применшували апетити своїх радянських колег і наполягали на тому, що від їхніх рук загинуло півмільйона німців та союзників на всю територію СРСР (тобто на частку радянських партизанів в Україні буцім­­то мало припадати 100–150 тис.). Натомість західні дослідники, які опрацьовували архіви Третього Рейху, вказували на те, що жертвами «народних мес­ни­­ків» у всьому Радянському Союзі стали від 18 до 45 тис. осіб, із яких лише половина припадала на німців, решта – на угорців, словаків, службовців місцевої поліції та різних «добровольчих формувань» із народів СРСР. Тобто на радянських партизанів в Україні мог­ло припадати від 6 до 15 тис. осіб, із яких німці мали б становити 3–7,5 тис. Якщо врахувати, що безповоротні втрати радянських партизанів в Україні (убиті, померлі від ран або зниклі безвісти) становили, за даними УШПР, 13 тис. 956 осіб, то очевидно, що їхніх противників загинуло приблизно стільки само.

Не менш гучно, ніж втрати живої сили німців, подавала радянська пропаганда і втрати Вермахтом техніки внаслідок диверсій партизанів на комунікаціях. За партизанськими звітами виходило, що вони знищили 1566 одиниць бронетехніки противника. Цього б мало вистачити на озброєння п’яти – семи німецьких танкових дивізій! При таких втратах Вермахту Червоній армії не було б що робити на фронті.
Звідкіля ж бралися ці дивовижні цифри? Чи всі вони були порожніми вимислами пропагандистів та агітаторів? Ні. Левову частку з них вигадували самі партизанські командири і відправляли як звіти до центрального керівництва в Москву. У Кремлі знали про «приписки» й неробство багатьох партизанських «вождів» (за даними сучасного російського історика Олександра Гогуна, у другій половині 1943-го 2/3 завдань, які ставив УШПР перед партизанами, не були виконані), з ними інколи боролися всередині системи, але при цьому активно використовували їх із пропагандистською метою як у країні, так і поза її межами.

Шедеври приписок

Щоб було зрозуміліше, яким чином і в яких масштабах командири червоних партизанів обманювали своє керівництво, наведемо кілька витягів із документів. Так, один із організаторів партизанського руху на Чернігівщині Микола Попудренко у своєму щоденнику 22 лютого 1942 року написав: «З Хоромного прийшло 12 осіб у загін. У цьому селі можна взяти до 200 людей. З Єліного прийшло 5 осіб. Бажання вступати до загону виняткове. У зв’язку з цим дали тов. Хрущову телеграму: «До загону щодня вступає до 50 людей. Ще раз прошу викинути озброєння відповідно до нашої заявки». лише за місяць при такому поповненні загін мав би розростися до півтори тисячі бій­­ців, а насправді збільшився протягом війни зі 180 до 680.

Так само неправдиво інформували начальство й про вбитих противників. Власне, саме воно часто провокувало партизанів на брехню. Наприклад, той самий Попудренко 15 червня 1942-го писав у щоденнику, що «центр» установив певну «таксу» за вбитих противників, а оплатою були ордени: «Орден Вітчизняної вій­­ни I ступеня: 1. За винищення 83 німців. 2. За підірвання бази пального. 3. За знищення ешелону з пальним або зброєю. 4. За знищення б[оєприпасів] і аварії. 5. За підірвання моста через річку. 6. За збитий літак. 7. За знищення трьох танків. 8. За підпал літаків на аеродромі. Орденом Вітчизняної в[ійни] II ступеня: За винищення 37 окупантів».

Уже через два дні після отримання інформації про нагороди за вбитих німців Попудренко надіслав до УШПР подання на нагородження 93 партизанів свого загону. Через якихось два місяці на замовлення «центру» він узагалі спрямував відверто пропагандистські матеріали про втрати противника:

«Отримали радіограму Коротченка і Строкача, що наприкінці серпня буде мітинг представників українського народу й щоб ми надіслали радіограму з вітанням українському народу. Дібрали цифри. Убито німців та угорців – 2433. Націоналістів – 204. Старост і поліцейських – 518. Знищено автомашин – 85. Мотоциклів – 25. Складів – 5. Мостів різних – 27. Тракторів – 2. Ешелонів – 24 (?).Спиртозаводів – 3. Водокачок – 1 (?). Млинів – 1. Коноплезаводів – 1. Знищено спирту – 4200 д[ека]л[ітрів]. Телефон[ної] лінії – 20 км. Телефонних апаратів – 34. Захоплено трофеїв: кав[алерій­сь­­ких] сідел – 120, коней – 100, ст[анко­вих] кулеметів – 8, руч[них] кулеметів – 24, мінометів – 3, автоматів – 4, гвинтівок – 309, патронів – 62 703, гармата 27-мм – 1».

«Підібрані» Попудренком цифри були дуже показові. Адже захопленої трофейної зброї не вистачило б навіть для того, щоб «озброїти» вбитих поліцейських і старост, не кажучи вже про німців та угорців. Командир Чернігівського обласного партизанського загону записав у свій актив 2433 німців та угорців і 518 поліцейських, тоді як, за даними німецьких спецслужб, поліція безпеки СС за три місяці (від 1 вересня до 1 грудня 1942 року) на всій окупованій території СРСР від дій партизанів втратила вбитими 174 службовців, пораненими – 132, зниклими безвісти – 13. А поліція, сформована з місцевих мешканців, за цей самий час у боях із партизанами недорахувала убитими 205 осіб, пораненими – 127, зниклими безвісти – 133.    

Аналогічна ситуація з липовими звітами-агітками надходила і з інших загонів та з’єд­нань. Так, керівник розвіду­валь­­но-диверсійної групи УШПР Лисенко викривав «активну» діяльність командира диверсійної гру­­пи Головного розвідуправління Червоної армії Кузьми Гнідаша («Кіма»), що дислокувалася в межиріччі Дніпра та Десни: «Кім розповідав, що він своєю групою з 05.04.42 р. по 15.11.42 р. пустив під укіс 11 ешелонів із німцями та німецькою технікою, за що він та окремі члени його групи відзначені урядовою нагородою, а пізніше самі члени групи Кіма розповідали нам, що все це дурниця, ніяких 11 ешелонів під укіс Кім не пустив, а просто передавав липові зведення в центр».  

10 січня 1943 року представник ЦК КП(б)У Іван Сиромолотний, рейдуючи з ковпаківським з’єднанням межею українсько-білоруського Полісся, телеграфував у Москву, що дорогою їм зустрічаються десятки партизанських загонів (деякі з них налічували по кілька тисяч осіб), які нічогісінько не роблять, а ведуть напіврозбійницький спосіб жит­­тя і шлють неправдиві звіти: «Ми зустрічалися з десятками численних загонів у Білорусії, відверто скажу, не мали жодного боєздатного – ці загони можна назвати так: народні утриманці. Ймовірно, вони займаються тільки окозамилюванням. Це, можливо, тому, що в них на рахунку сотні ешелонів, що йдуть під укіс, але наші розвідники і ми ніде не бачили ніяких залишків та слідів цих ешелонів».  

Аналогічними відомостями про липові звіти (особливо про втрати живої сили та техніки противником) дослідники володіють практично щодо всіх великих з’єднань і загонів червоних партизанів (від Полтавщини до Волинського Полісся). Люди з «чистим» сумлінням справно «бомбардували» своє начальство в Москві донесеннями про власні подвиги. І хоча правда дуже швидко ставала відома керівникам партизанських штабів і компартійним бонзам, вони воліли тримати її в тіні, адже міф про «всемогутню й всенародну партизанську армію» в тилу противника мав жити й укорінюватися у свідомості громадян великої держави, назавжди затираючи в їхніх головах сліди правди.  


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено