Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 жовтня, 2013   ▪   Микола Боровик   ▪   Версія для друку

Прийшла озброєна людина

Яким є образ радянського партизана в пам’яті українського населення, що пережило війну
Матеріал друкованого видання
№ 39 (307)
від 26 вересня, 2013
Прийшла озброєна людина

24 березня 1944 року в Римі трапилася подія, яка й досі є предметом запек­лих дискусій в італійському суспільстві. У відповідь на партизанську акцію, внаслідок якої загинули 32 німецькі поліцейські, окупаційна влада розстріляла 335 італійців, серед яких були й випадкові люди, схоплені навмання на вулиці. Громадська думка звинуватила в їхній смерті партизанів. Люди, які згадують про цю подію, майже одностайні: учасники акції мали зважати на наслідки своїх дій, або ж вони вчинили цей терористичний акт навмисно, щоб викликати репресії і підштовхнути населення до повстання. З часом подія обросла в народній пам’яті новими подробицями, вочевидь нереалістични­­ми, які мали підкреслювати провину підпільників.

В Україні під час війни сталися сотні таких трагедій. Чи мог­ла подія такого штибу так «запам’ятатися» тут? На відміну від Заходу, де історія руху Опору була й залишається предметом запеклих суперечок, у Радянському Союзі пам’ять про війну формувалася цілеспрямованими зусиллями державної машини з мінімальними можливостями для будь-якої альтернативи. Історія партизанського руху традиційно посідала особ­ливе місце. Для республіки, що була безславно втрачена для комуністичної влади вже в перші кілька місяців війни, творення міфу масового партизанського руху та підпілля стало одним із основних засобів легітимації комуністичного режиму.

Будь-які події в міру свого віддалення стають щораз піддатливішими для таких маніпуляцій. Очевидна більшість людей, які сьогодні ще можуть поділитися власними спогадами про війну, були на той час підлітками чи дітьми. Зазвичай ті, в кого ми запитуємо про червоних партизанів, переповідають нам складну суміш радянських пропагандистських міфів та оформлених тими ж таки міфами історій. Хіба що в окремих випадках крізь «святе письмо» більшовицького історичного наративу проступають «крамола» особистих оцінок та яскраві картинки із власної пам’яті людей.

«Партизани – це як тепер власть»

Як населення України сприймало радянських партизанів? Наскільки широкою була підтримка їхньої діяльності? Часто ми дістаємо від наших інформантів очікувано стандартну відповідь: «Усі підтримували, допомагали чим могли». Утім, за деталями їхніх історій помітна значно складніша панорама. Одна з найдраматичніших кар­­тинок-спогадів – у оповіді Віри Г. (1934 р. н.) з Київщини. Після повідомлення когось із односельців («Всякі люди, знаєте. Були хороші такі, а були такі, що вже за німцями були») про зв’язки села з партизанами, приїхав каральний загін: «Всіх людей повиганяли з хатів. Усі ж спали. Повиганяли в одних рубашках. І дітей, і старих – всіх. Всіх вигнали туди, поставили так на полі, потім підряд поставили пулємьоти, автомати на плечах їх – і все. Ми так попритулялися, це я до… до мами притулилась так, а маленького на руках мама держить. Вони у всіх питають: «Скажіть, поміж вами є партизани?». А всі кажуть: «Нє, поміж нами нема». – «А до вас ходять партизани?» – «Нє, не ходять, ми їх не пускаємо». Так вони оце попитали всіх, попитали, а там стояли партизани поміж людь­­ми, але ніхто не сказав. Усі були дружні тоді. Вони тоді побули, всіх попитали і уїхали».

Як бачимо, попри те що в селі були й «хороші» люди, й ті, що «за німцями», в критичний момент усі вони виявилися «дружними». Чого в такій поведінці більше: реальної солідарності, відчуття єдиної спільноти чи страху перед помстою та розуміння власної залежності й уразливості перед будь-якою сторонньою організованою і озброєною силою? Сказати важко.

«Населення їх дуже підтримувало, – згадує Феодосій Г. (1926 р. н.) з Житомирщини, якому тоді було 15 років. – Чому? Тому що, власне кажучи, це вже влада. Прийшла озброєна людина, і твій вибір – або жити, або вмерти. А якщо я або інший нічого не дасть… А були такі, які видавали партизанів. То вночі партизани убили їх – і все. Через два дні прийшли тихенько вночі й вирізали всю сім’ю – від мало­­го до великого. І причепили бирку: всім так буде, хто поступить так».

Здебільшого мешканці українського села під час війни за всіх режимів сприймали себе як керовану й експлуатовану масу. Вони дуже рідко свідомо ототожнюють партизанську діяльність із опором окупації, боротьбою за свободу та виявами патріотизму. Партизанів трактують як владу, як небезпечних осіб, яким доводиться підкорятися, підтримуєш ти цілі їхньої боротьби чи ні. Ніна Д. (1918 р. н.) із Київщини пригадує: «Партізанов?.. Хай на їх резачка нападе… Знаєш, які то партизани? Ти наче в партизанах, ти вже не служиш общого, а все по-своєму там командуєте… Партізани – це, як сказати, вони ж, як оце в нас тепер власть».

«так Дражнили німців»

Партизанська діяльність в ус­них спогадах часто пов’я­­зана з розправами німців над мирним населенням. «Як я знаю по своєму відтинку часу, як я жив, то партизанів там фактично не було, – пригадує Іван Ч. (1914 р. н.) з Київщини. – До 43-го году партизани мовчки були, а потом, у 43-му году, як пішли палить німці ті села, зганять у клуби, у приміщення людей. Тож почули, що десь партизани та ще й якогось німця вбили тоді, – вони вже це місце палять, туди з’їжджаються. Я знаю таке село кілометрів за 40 було. Там, видно, були партизани завелися, бо там же людей багато зганяли у клуби, сараї, конюшні і просто підпалювали і охраняли, щоб ніхто не втік».

Ще одна подібна оповідь від Івана Л. (1939 р. н.) з Чернігівщини: «Ну ховалися ж комуністи в лісі й, ну, так ходила думка, шо вони, значить, партізани. Ну потому шо вони ж ноч’ю приходили додому, а на день там, значить, ховалися хто де. Хто у жінок (сміється), які чоловіки, ето саме, були на війні, дак і там переховувалися. Ну дій, таких дій, щоб якісь дії цих партизанів, їх не було. Може, це, ну давай скажем так, і зберегло наше село від якихсь таких надмірних репресій з боку німецької влади».

Зрозуміло, що за таких обставин сільська громада сприймала будь-яку партизанську активність як загрозу для свого існування. Анастасія П. (1929 р. н.) з Вінниччини переповіла нам про співпрацю з партизанами свого батька, котрий, як можна зрозуміти з її оповіді, обіймав якусь адміністративну посаду за німецької влади. Відповідь про ставлення селян до партизанів була дуже емоційною: «А люди не знали за цих партізанів! (Підвищує голос.) Ніхто не знав! Вони щоб знали, що батько мій з цими партізанами знався, то вони б його забили серед дороги».

Гітлерівські каральні акції наші інформанти зазвичай описують несподівано нейтрально, як стихійне лихо: є причини, немає винних (або таки є); звинувачують нацистів як звірів за визначенням. Григорій К. (1936 р. н.) із Черкащини згадує, як його односелець разом з іншим партизаном, із «руських», котрі здебільшого й були в лісі, пішов до сусіднього села по харчі й мав сутичку з окупантами. «Не вспіли відійти трохи – німці приїхали, спалили всю Закревку. Спалили, тільки осталося дві хати од краю, де Дербіньов живе. Скраю, за лісом була. Всю Закревку спалили, ні одного місця не осталося. Оце таке ше було».

Лише у рідкісних випадках інформанти демонструють здатність опиратися стереотипам пропаганди. Ксенія Ю. (1926 р. н.) з Чернігівщини розповідає: «Ну як партизани? Вдень лежать десь, а ноччю ходять, просять їсти. Да німців дражнять. Мо’ ж, вони німцям помагали багато. Не посадять за це?! (Стишує голос, сміється.) У нас не було в селі штабу, а в другому селі [був]. Як приїхала машина німецька туди в село, як виїжджать, то вони міну положили, дак одного німця убило. Так дражнили німців, пока людей німець вигнав усіх із села і хати спалив. 900 дворів згорілих, село випалили. Через цих партізанов, то вони нічого не помагали фронту, а тілько німців дражнили».

Інформантка в цьому випадку не лише критично настроєна щодо дій партизанів, які фактично провокували гітлерівців на репресії. Вона досить чітко дистанціює «простих людей» від влади й відверто говорить про мотиви поведінки учасників партизанського руху з місцевого начальства: «Ті, що були при совєтській власті, дак вони пошли до німця. Да стали старостами. Да людей гонили, ловили у Германію разом з німцями. А то […] бачать, що наші почали вже німців гонить, так вони пішли в партизани. У нас один, той сім’ю вибив у партизанах, щоб його не судили… (звинувачуючи). Отако. Ми ніде не ходили, то ми німцям не подчинялися, нічого. Ми люди такіє були. А це такіє грамотні, таке робили поки не перевели село».

Показово, що червоні партизани, які в радянській пропаганді, а інколи й у спогадах очевидців, фігурують як «народні месники», ніколи не згадуються в ролі захисників. Цікава модель взаємодії між партизанами та місцевими жителями описана у спогадах Павла Ф. (1926 р. н.) із Борисполя: «Когда немцы должны были отступать, в лесах сидели партизаны так называ­емые, с этих же сел, они там боевых действий не проводили. И вот эти же австрияки, они местным женщинам говорят: «Вы пойдите к своим партизанам, вы их попросите, что мы завтра должны отступать и сжечь все дома, чтобы они вышли на околицу, на край села, хотя бы начали стрелять, и мы тогда спокойно уйдем, вы же здесь женщины с детьми остались, чтобы не сожгли ваши дома». Женщины взяли водку, закуску, пошли к партизанам. Те сказали: «Не волнуйтесь, все сделаем, все будет хорошо». Время пришло отступать – ни пальбы, ничего. И австрийцам пришлось сжечь эти все дома, потому что там еще над ними стоя­­ли гестаповцы или эсесовцы. Если бы хотя бы пару каких-то выстрелов, то эти ушли бы и дома бы остались какие есть, а так им пришлось...»

Партизани були всякі

Наші інформанти небагато можуть розповісти про бойові та диверсійні акції партизанів. Переказують хіба що чутки про пущені під укіс поїзди (сприйняті із третіх вуст, а швидше з радянської повоєнної історичної пропаганди). Більше згадують про агітацію, саботаж, зокрема псування сільгосптехніки. Але найчастіше в особистих спогадах партизани пов’я­зані із «продовольчими» операціями. Практично лише в такій ролі наші інформанти й могли їх бачити. Інколи ці акції були спрямовані проти німецького господарського апарату. Однак здебільшого заготівлі лягали на плечі цивільного населення. Нерідко партизанське «господарюван­­ня» виливалось у відверті грабунки. Хоча такі дії аж ніяк не завжди стають підставою для негативних оцінок діяльності «народних месників». Навіть маючи негативний особистий досвід спілкування з ними, інформанти зазвичай схильні розглядати його як частковий, принаймні такий, що не заперечує загальної позитивної картини партизанського руху. Ніна С. (1934 р. н.) з Вінниччини пригадує: «Партизани були всякі. Були настоящі, а були партизани, шо ходили по людях і водили таких жінок молодих… Тих, що… Зайшли до нас саме перед Різдвом… Зайшли і забирати з брата чоботи стали, курточка така, е-е, сестра, мамі дядько рідний подарив, о, вони вдягають… Всьо забирали, всьо ховали… Це такі партизани були, да. Шкуродьори, дерли. А жінки такі були... Даже в нас у селі така була, Ліда її звали. Ходила з партизанами-шкуродерами! А то «наші» називались, ті партизани, шо обкрадали людей».

Відверто критичні оцінки частіше зустрічаються у спогадах мешканців західних регіонів. Терентій З. (1929 р. н.) з Рівненщини розповідає: «І що тії ковпаківці наробили. Попалили… гумна. Навіщо, за що, що ті люди зробили, ніякого вреда їм не робили, ні слова ніякого не сказав, не вистрілив проти їх, а вони попалили. Мало того, був у нас вітряний млин – і того млина спалили. Ну то шо, те, шо їм встречалось по путі, корови чи овечки чи шо, то вони забирали. Ну то я щитаю, забирали б, та якби треба шось їм їсти, кормиться, а зачем тії гумна попалили, зачем отого млина спалили. Еті рускіє партизанки негативно относились до наших людей, а чого так було, я не знаю».

«Скажу, як я хотів у партизани»

Радянська пропаганда характеризувала партизанський рух в Україні як масовий і всенародний. Не дивно, що в спогадах деяких інформантів часто помітне бажан­­ня чи просто звичка перебільшувати масштаби явища. Характерний приклад – інтерв’ю з Володимиром І. (1927 р. н.) з Хмельниччини. «Не було в нас добра за цієї власті, німецької, – беззастережно заявив оповідач. – Вообше, народ був проти такої власті, боровся як міг. І партизани вже в нас організовувалися… В нас були такі шість чоловік, що пішли в партизани, вот». У відповідь на прохання згадати, хто саме пішов чинити опір (інформант на час війни був підлітком, сам уже працював їздовим на німецьких лісорозробках), він зміг назвати лише двох осіб, задумався й зі сміхом уточнив: «Два чи три чоловіка в нас пішло в партизани».

Справді, для юнаків в Україні за гітлерівського режиму вибір був небагатий: служба в поліції, вивезення на примусову роботу до Німеччини або партизанський загін. Кожен мав визначитися. Григорій К. (1936 р. н.), переповідаючи про долю 18-річного односельця, згадує: «Ото такі года молоді, дівчат, хлопців німці вивозили на Германію. Прям’ ото брали. То були люди прям’ і замуровані, поховані, ховалися дома. А він пішов у ліс до партизанів». Про власні мотиви переходу до підпільної боротьби з окупантами щиро згадує Іван Ч. (1914 р. н.) з Київщини. «Скажу, як я хотів у партизани... Коли вже виздоровів, чи мені скриваться, чи… лучче вже до партизанів піти». Утілити «бажання» виявилось, одначе, не так просто. До загону брали аж ніяк не всіх, туди йшли переважно «комуністи, голови колгоспів, голови сільрад, усей комуністичний актив, бо йому більше нікуди діваться».

Власну оцінку «масовості» партизанського руху стисло і образно дав Петро П. (1926 р. н.) з Києва. На питання, чи були в його рідному регіоні під час Другої світової партизани, він відповів: «Після війни були, а у війну не було. Як вияснилось після вій­ни, що ніхто ніде не був, а самі подоставали документи, що вони партизани, чуть не герої Совєцкого Союза...»

Картина в усних спогадах ніколи не буває повною. У кожного з учасників тієї драми була своя правда, кожен побачив вій­ну по-своєму. Опинившись в епіцентрі планетарного конфлікту, жінки, підлітки, діти, спогади яких ми переважно записали, бачили його як біду й наругу, і жоден міф не в змозі стерти з їхньої пам’яті ці враження.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
  • У переліку головних загроз для України найближчим часом розвідники називають перекидання систем ППО на Донбас та масштабні навчання ЗС РФ на кордонах
    26 серпня, Андрій Голуб
  • Як співіснує удаваний і справжній патріотизм на звільненому Донбасі
    26 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Своєю поведінкою та політичними й діловими зв’язками Дональд Трамп відіграє роль «корисного ідіота» для Владіміра Путіна
    26 серпня, Едвард Лукас
  • Французький погляд на Україну змінюється під впливом внутрішнього українського фактора
    26 серпня, Алла Лазарева
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено