Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 жовтня, 2013   ▪   Олександр Гогун   ▪   Версія для друку

Щоб Сталіна боялись

Застосовуючи принцип колективної відповідальності супроти колаборантів, лояльних до німців осіб та українських націоналістів, червоні партизани тероризували й мордували населення
Матеріал друкованого видання
№ 39 (307)
від 26 вересня, 2013
Щоб Сталіна боялись

Уже в директиві РНК СРСР та ЦК ВКП(б) для парторганізацій прифронтової смуги від 29 червня 1941 року містилася вказівка, яку потім багато разів повторили й конкретизували різноманітні нижчепоставлені органи: «У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога та всіх його поплічників, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи».

На фронті проти «внутрішнього ворога»

На Чернігівщині Олексій Федоров у першому наказі, що був відданий створеному ним загонові Малодівицького району 30 жовтня 1941-го, до переліку осіб, призначених для знищення, включив не лише «зрадників», а й «недобитків»: «в) село Стрільники – знищити всіх куркулів, які зайняли колишні свої хати». Ветеран Червоної армії Іван Шарий розповідав, що в його рідній Рейментарівці тієї самої області бійці підлеглого Федорову загону Бориса Туника порубали сокирою на шматки куркуля Данила Івановича. Наступного дня те саме зробили з його дружиною.

У наказі НКВД УРСР від 30 листопада 1941 року за підписом заступника начальника цього відомства Савченка цілі було визначено доволі широко: «Загарбники призначають старост, старшин і поліцейських,  голів міськуправ, комендантів. Діяльність цих фашистських покидьків залишається абсолютно безкарною з нашого боку. Наші органи… не приділяють достатньої уваги винищенню місцевої фашистської адміністрації […].

Наказую: 1. Негайно організувати систематичне повсюдне […] винищення [представників] фашистської адміністрації та їхнього майна, особ­­ливо старост, бургоміст­­рів, керівників поліцейських органів і агентури гестапо. 2. Використовувати для цієї мети всі наявні в нашому розпорядженні й відшукати нові додаткові можливості. Широко використовувати для цих цілей партизанів, диверсійні групи й розвідагентуру поряд із виконуваними ними іншими завданнями. 3. Із наявної агентури всіх відділів та управлінь, як і за рахунок нових вербувань створити спеціальні тергрупи чисельністю три-п’ять осіб для виконання завдань щодо знищення фашистської адміністрації […]».

Типовою є директива про знищення майна осіб, що співпрацювали з нацистами. Очевидно, що внаслідок таких дій мали страждати і їхні родини. Ідеться про застосування принципу колективної відповідальності, який на місцях спричинив убивства людей, близьких до «ворогів народу».

Харківським партизанським загоном, що входив до з’єднання Олександра Сабурова, за 10 місяців 1941–1942 років переважно в прилеглих до України районах РРФСР були «розстріляні 28 осіб зрадників батьківщини (поліцейські, старости, шпигуни та ін.)... Ліквідовано сімей зрадників із вилученням майна 30».

Микола Попудренко, який тоді ще був заступником Федорова, 17 січня 1942-го записав у щоденнику, що під час нападу на поліцейський гарнізон у селі Орлівка в Холминському районі Чернігівської області партизани спалили 20 будинків.

Одна з німецьких польових комендатур доносила командуванню тилової зони групи армій «Південь», що 11 березня 1942-го на українсько-російсь­кому порубіжжі під час нападу на село Іванівка підлеглі того самого першого секретаря чернігівського обкому відрубували руки дітям поліцаїв. Можна було б сприйняти це за вигадку, якби про подібне не повідомляли інші джерела. Мешканка Рудні Корюківського району тієї самої області Олександра Шевченко розповідала, що федоровці, розстрілявши в їхньому селі в липні 1942 року 12 осіб, «зуби повибивали. Спершу намучать, а потім уб’ють». За словами жителя села Рейментарівка того ж таки району, командир загону «народних месників», який діяв у їхній місцевості, Борис Туник «був варваром. Із розмов: солили людей, шкіру віддеруть – солять». Про поширеність партизанських тортур писав Микиті Хрущову літератор Микола Шеремет: «Поліцейських, старост, бургомістрів, які чинять опір, перш ніж розстріляти, партизани добре «провчать». Особливою жорстокістю відзначилися підлеглі Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги й на аркані конем тягли через ліс, обварювали гарячим чаєм...»
І це була не межа. Йосип Сень після війни розповідав радянським органам про знищення цілого «поліцейського» села на території Росії: «Із 27 на 28 квітня [1942 року] був наступ: Сабурову, нам і Есманському загонові доручили взя­­ти Середину-Буду (райцентр на Сумщині. – Ред.). Але, щоб її взяти, треба було брати село Зерново (на прилеглій території Брянської області. – Ред.), яке було опорним пунктом, бо там була поліція трьох районів. Спочатку ми запропонували поліції здатися без бою. Поліція до нас не хотіла переходити. Щоб відвернути увагу, наша артилерія била на Середину-Буду. На Зерново вели наступ. До 11-ї години ночі підійшли до Зернова й почали підпалювати будинки. Із 380 будинків залишилося 25. Це було найшкідливіше село».

«Центр» був непогано інформований про цей бік діяльності партизанів. Федоров і Сабуров отримали Зірки Героя Радянського Союзу 18 травня 1942 року.

Залякування задля співпраці

Загибель лояльних до німців громадян, членів місцевої адміністрації та поліцейських у 1941–1942 роках на північному сході УРСР та суміжних територіях викликала занепокоєння окупантів тилових органів групи армій «Б», які 9 серпня 1942-го зазначали, що активність партизанів залишалася незмінною: «Вони несподівано вламуються сильними групами до сіл, тягнуть із собою придатних до військової служби чоловіків, убивають бургомістрів та інших осіб, яких вважають дружньо настроєними до німців, примушують населення здавати харчові продукти. Передусім населення залякують для готовності до співпраці…»
Нотатки у щоденнику командира одного із загонів з’єднання Федорова Григорія Балицького засвідчують, що узагальнення німців було небезпідставне: «15 вересня 1942 року [...] я прийняв рішення провчити поліцію села Корма (на території Білорусі. – Авт.) […]. Пішли справи. Поліцейські господарства знищували з кодлом (тобто разом із родинами. – Авт.). Необхідні для партизанів речі вилучали […]. Ця операція дала змогу поповнити базу харчових продуктів […]. Хлопці зажили по-справж­ньому. 16 вересня 1942 року. Настав ранок поділу, ділили хліб, яйця та свиней […]. Було вирішено всі речі й продукти після операції ділити пропорційно між групами, але вийшло так, що сам Аллах не розбере».

Згідно з наказами ЦШПР та УШПР від кінця 1942 року партизани переважно намагалися переманити колабораціоністів на свій бік, убиваючи «тільки підозрілих». Це зазначено у зведенні СД від 12 лютого 1943 року, яке давало опис ситуації в Україні: «У дедалі більших масштабах бан­­ди виступають нині також проти членів сімей учасників охоронних формувань. Тільки впродовж одного тижня близь­­­ко 120 осіб, у яких родичі були учасниками охоронних формувань, убито або викрадено. Цим чинять спробу примусити охоронні формування залишити службу при німецьких поліцейських органах. Листівка такого змісту: «У всіх, хто йде проти слов’янських народів, хто допомагає німецькому ворогові, буде розстріляна сім’я» показує централізоване керування цими діями».

Оперативники Рейху не дуже помилились: на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 3 квітня 1943-го Микита Хрущов заявляв про бажаність терору партизанів: «Рейди дають позитивні результати і в тому сенсі, що вселяють страх нестійким елементам поміж українців і росіян, які мешкають на окупованій території і які хотіли б піти на змову, але бояться розправи з боку наших загонів».

Партизанський терор

У щоденнику Григорія Балицького, командира загону імені Сталіна Чернігівсько-Волинсь­кого з’єднання, є типовий опис такої розправи: «4 квітня 1943 року […]. Привели бургомістра (вірного слугу німців). Увечері його привели в штаб з’єднання, тут його докінчила партизанська рука. Били цього мерзотника хто чим міг, окрім того поливали окропом […]. Обід у штабі з’єднання. Пили горілку, ще трохи потрапило партизанської горілки, яка мала міцність 96°. Настрій після цього був виключно хороший. Пізно увечері в штабі з’єднання був організований невеликий концерт. Виступали партизани з піснями й оповіданнями, були танці».

За повідомленням керівника 4-го управління НКГБ СРСР Павла Судоплатова у ЦШПР, 25 лип­­ня 1943 ро­­ку з’єднання Сабурова перетворило на попіл немало-небагато – Давид-Городок у Білорусії: «Коли вночі загін увірвався в містечко, німецькі солдати й поліція вийшли в казарми, захопивши з собою зброю і боєприпаси. Усі вони залишилися неушкоджені. Тов. Сабуров віддав нібито (останнє слово уписане від руки. – Авт.) наказ будинки жителів розграбувати, а саме містечко спалити. Бійці негайно ж кинулися по квартирах і, розграбувавши їх, містечко спалили».

Про особу наступного свідка-учасника незайве сказати кілька слів. Досвідчений перевертень у погонах Іван Хитриченко зробив кар’єру в партійних органах і НКВД. Опинившись у київському оточенні, він вийшов із табору полонених під фальшивим прізвищем Зайченко. Опісля колишній міліціонер помандрував на знайому за партійною роботою Житомирщину, де створив із місцевих підпільників партизанський загін, який німці знищили під час першого-таки збору. Сам «Зайченко» дивовижним чином не постраждав і, повернувшись до Києва, став командиром підрозділу охоронної поліції. Водночас увійшов у контакт із місцевим підпіллям, яке після низки провалів звинуватило його в роботі на СД й засудило до смерті. У момент наступу Червоної армії під Сталінградом Хитриченко втік у сільську місцевість, а потім, здобувши довіру Сидора Ковпака, очолив Київське з’єднання імені Хрущова. По закінченні окупації він відверто повідомляв працівників радянських органів про публічну страту в дусі середньовіччя в райцентрі Новошепеличі на Київщині 25 вересня 1943-го: «Наші хлопці взяли живцем начальника жандармерії та двох жандармів. І ми живцем їх спалили […] При цьому зібралося все населення райцентру». Нині ця місцевість у зоні відчуження.

Жодного з командирів не було не те що покарано, а навіть відкликано в радянський тил за криваві ексцеси, географія яких була широкою, але нерівномірною. Не відомо жодного села в Центральній або Східній Україні, яке цілком потрапило б під важку руку передового загону сталінізму. Червоні партизани з України іноді спалювали цілі населені пункти на територіях Росії та Білорусії, але найбільшого розмаху комуністичний партизанський терор досяг у 1943–1944 роках, під час боротьби проти ОУН і УПА, переважно на Волині й меншою мірою Галичині. Узагальнену його картину дав у своєму звіті комісар Кам’янець-Подільського з’єд­нання імені Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що всі без винятку жителі Західної України – націоналісти, і, заходячи в села [вони] здійснювали майже поголовне вилучення худоби та майна і вбивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів. Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району [Рівненської області]), де з’єднання [імені Хрущова під командуванням] т. Шитова у червні 1943 року спалило майже все село. Так було в селі Загата Сарненського району [Рівненської області] з боку з’єднання т. Скубка. Те саме робили й інші з’єднання».

Водночас у Західній Україні радянські партизани стримано поводилися з поляками, відповідно до директив УШПР. Його керівник Тимофій Строкач щодо західних слов’ян вирішив використати швидше пряник.
Виконуючи накази кремлівського горця та його підлеглих, радянські партизанські підрозділи мордували мирне населення. Від їхніх рук загинули тисячі цивільних.

З книгою Олександра Гогуна "Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944" можна ознайомитись на сайті history.org.ua


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено