Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 вересня, 2013   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

Хрест vs півмісяць

330 років тому відгриміла остання з найпотужніших баталій між християнською Європою та мусульманським Сходом – битва під Віднем (12 вересня 1683-го)
Матеріал друкованого видання
№ 38 (306)
від 19 вересня, 2013
Хрест vs півмісяць

Віденська перемога залишилася серед найяскравіших в історії континенту з кількох причин. Як відомо, османська експансія в Європі тривала вже не перше століття, але ніколи султанське військо не підходило так близько до серця єдиної тоді християнської імперії, спадкоємиці слави кесарів Риму – Священної Римської імперії германської нації. Після того як турки-османи заволоділи 1453 року Константинополем, під їхніми ударами впала не одна європейська столиця й капітулювало чимало звитяжних армій. Християнській Європі, котра проголосила наступ ісламу найбільшою загрозою і карою Господньою, повсякчас бракувало єдності й злагоди, щоб об’єднати свої сили в боротьбі з Портою, аж поки наприкінці XVII століття це виявилося питанням життя і смерті.

Османи починають…і програють

Після низки невдалих походів християнської Європи, які мали покласти край агресії турків у XV–XVII століттях, було цілком очевидно: жодна із країн, що опинилися під загрозою, самостійно протистояти їй не зможе. Утім, потенційних союзників роздирали протиріччя й сварки: Францію та Австрію – за лідерство на заході Європи, Річ Посполиту й Московію – за першість на її сході (у XVII столітті конфлікти значною мірою точилися довкола України). Порта, втім, уміла вправно грати на чварах між амбітними європейськими монархами.

Віденська битва стала останнім акордом просування османів у Європі, початком кінця турецьких завоювань та могутності Османської імперії

У другій половині XVII століття Стамбул охоче допомагав то українським козакам у їхніх війнах проти Речі Посполитої, то угорцям, що прагнули унезалежнитися від Австрії. Під час чергового повстання мадярів у 1681–1682 роках під проводом князя Імре Текелі (турки визнали його королем Верхньої Угорщини), котре відбувалось у протестантських провінціях, невдоволених економічною та церковною політикою католицької Австрії, османи «подали руку допомо­­ги», щоб мати привід для чергового вторгнення у володіння Габсбурґів. Навесні 1683 року султанське військо, сконцентроване в Едірне, вирушило в похід і, пройшовши Сербію, наблизилося до Відня, котрий на середи­­ну липня повністю блокувало. Імператор Леопольд І разом із двором та численними біженцями, які значно перевищували кількістю його армію, залишив столицю і звернувся по допомогу до Речі Посполитої, з якою попереднього року було завбачливо підписано угоду про спільні антиосманські дії.
Польський король Ян ІІІ Собеський спершу планував воювати з турками на Поділлі й зосередив свої сили у Львові. Однак після прохання імператора про допомогу армію Речі Посполитої було послано до Кракова, звідки вона попрямувала на Дунай. Це рішення було цілком слушним у військовому сенсі, але непевним у політичному, бо ж залишалися відкритими східні й південні кордони Польщі, яким загрожували татари та угорці. Утім, завдяки швидким діям союзників над Дунаєм майже за тиждень вдалося сконцентрувати великі си­­ли: близько 21 тис. осіб із 28 гар­­матами польського війська; 18,5 тис. осіб із 70 гарматами габсбурзького під командуванням герцога Карла Лотаринзького; майже 29 тис. осіб із 50 гарматами армій союзних німецьких князівств (Саксонія, Баварія, Шва­­бія та Франконія) на чолі із саксонським курфюрстом Йоганном Ґеорґом ІІІ та принцом Ґеорґом Фрідріхом Вальдекським. 3 вересня на спільній нараді загальне командування цими строкатими збройними силами було віддано Янові Собеському, як найвищо­­му за рангом володареві й найдосвідченішому у виправах про­­ти турків полководцю.

Спосіб порятунку Відня, складений ним, був простий і рішучий: на відміну від німецьких та австрійських маршалів, котрі радили якомога далі виманити турків із-під міста й повсякчасними рейдами схилити до відступу, король намірявся завдати їм нищівного удару в генеральній битві, примусивши до капітуляції. Наступ мав початися з боку Віденського лісу; розрахунок був такий, щоб ліве крило союзників прорізало облоговий табір османів і надало допомогу гарнізонові австрійської столи­­ці, тоді як праве разом із центром мало йти в загальний наступ, беручи на себе головні ворожі частини. На момент битви майже 80-тисячна султанська армія бачилася грізним супротивником, хоча й помітно виснаженим: місто чинило відчайдушний опір облозі вже два місяці.
Уранці 12 вересня турецький командувач, великий візир Кара-Мустафа вирішив зненацька атакувати війська коаліції, аби не дати їм зайняти зручні позиції, з яких вони могли блокувати його загони. Утім, головною візировою помилкою був розрахунок, що інтенсивні штур­­ми таки схилять місто до капітуляції. Для атаки на польсько-німецько-австрійський табір він виділив надто  мало військової потуги.

Козаки й українська шляхта були незмінними учасниками практично всіх антиосманських коаліцій та воєнних виправ, включно з віденською 1683 року

Спочатку ліве крило союзників висунулося задалеко вперед, надовго відтягло на себе сили турків і відрізало їх від Дунаю. Втім, у другій половині дня лави військ коаліції вирівнялися, посунувши на своєму правому фланзі татарську кінноту, й були готові до вирішального наступу. Він розпочався о 17-й годині навальною атакою німецької та польської кавалерії. Турків відкинули по всій лінії.
Саме цей верховий натиск, очолюваний славнозвісною поль­­ською гусарією і визнаний найбільшою кавалерійською операцією (в ньому взяло участь понад 20 тис. осіб), і вирішив долю битви. Османи почали відступ, який дуже швидко перетворився на безладну втечу. Від пов­ного оточення й знищення їх урятували хіба що облогові траншеї і табори, які завадили союзникам швидко переслідувати ворога. Хоча намір Собеського знищити турецькі сили так і не реалізувався, результати битви були фантастичними: Кара-Мустафа втратив 15 тис. загиблими, всю артилерію та величезний обоз, разом із яким до рук переможців потрапили щедрі трофеї…

Україна-Русь між Сходом і Заходом

Україна мала давнішу передісторію сусідства й протистояння зі Сходом, котра сягала часу залюднення наших теренів землеробами й кочовими скотарями. Упродовж XVI–XVII століть постійні контакти із Кримським ханатом та його сюзереном Османською імперією виробили вель­­ми специфічний тип відносин, у якому ворожнеча й протистояння дивним чином переплелись із цілком мирними заняттями – торгівлею, взаємними запозиченнями тощо. Достатньо пригадати лишень, що майже третина української шляхти, особливо з теренів Київщини, Лівобережжя й Поділля, мала тюркські прізвища, а один із перших ватажків козацтва, князь Дмитро Вишневецький, носив аж ніяк не слов’янське прізвисько Байда, та й саме слово «козак» має тюркське коріння.
Руська шляхта й українське козацтво упродовж кількох поколінь навчилися жити в прикордонному степовому просторі, де військовим виправам із гідною подиву регулярністю приходили на зміну торговельні акції, а бусурманин бачився, безумовно, гідним осуду, але таки «своїм». Степове лицарство, котре європейські полемісти титулували «передмур’ям християнської Європи», було більшою мірою знайоме з турками й татарами, а тому і пристосоване до війни з ними, аніж західноєвропейське воїнство. Тож не дивно, що козаки й українська шляхта виявилися незмінними учасниками практично всіх антиосманських коаліцій і воєнних виправ, включно з віденською 1683 року.

Те, що без допомоги чи принаймні нейтралітету з боку козаків у майбутній кампанії не обійтися, Собеський зрозумів іще навесні 1683-го, коли турецьке військо навіть не вирушило в похід. Заручившися фінансовим сприянням папського престолу, король вирішив навербувати три козацькі полки чисельністю 1200–1500 осіб. Утім, набір охочих розпочався надто пізно, а взаємини козацтва з Варшавою були надто мінливі й неоднозначні, тож під мурами імперської столиці бився лише невеличкий, півторасотенний підрозділ правобережних та запорозьких козаків на чолі з ротмістром Апостолом-Щуровським. Решта в той самий час долала важкий перехід до Дунаю, приєднавшися до союзницьких сил в Угорщині, коли долю обложеного Відня вже було вирішено.

Спізнилося на «віденський бал» і чимало частин коронного та литовського війська, втім, козакам пощастило взяти участь у заключній фазі кампанії – під час вигнання турків з Угорщини. У листопаді 1683-го козацькі полки під орудою Василя Іскрицького, Семена Корсунця, Яна Мислішевського та Були­­ги, йдучи в авангарді коронної армії, вдерлися у добре укріплене османами містечко Сецені, фактично змусивши його здати­­ся без опору. Тієї самої осені козацькі підрозділи допомагали польським військам обороняти Поділля, котре атакували турки й татари, намагаючись відтягти туди частину військ християнської коаліції. Менш помітною за віденську перемогу залишилася для сучасників і чергова виправа правобережного козацтва на чолі з гетьманом Стефаном Куницьким на Молдову. Пройшовши через Могилів, Ямпіль, Сороки й Кишинів, козацьке військо перестріло на своєму шляху білгородських і буджацьких татар, що поверталися з-під Відня, розсіявши їх по Придунав’ю. На зворотному шляху козаки захопили й пограбували Кілію та Ізмаїл.

Менш точно можна окреслити участь у віденській перемозі української шляхти. Наприкінці XVII століття у складі Речі Посполитої перебували Волинське, Подільське та Руське воєводства; частину цих територій контролювали козацькі формування, а частина мала відновлену шляхетську адміністрацію. Щоправда, Правобережжя після кривавого виру Руїни стало май­­же суцільною пусткою і не могло виставити достатньої кількості війська, одначе тамтешня шлях­­та впродовж кількох століть звикла жити за принципом «є пере­ми­­р’я чи нема, а з коня не зсідаємо». Лави коронного війська поповнювали також шляхтичі-вигнанці, що перебралися на Правобережжя з Київщини та Лівобережної України після повстання Хмельницького. Малоземельне й войовниче рицарство дало чимало людей для гусарських та панцерних хоругов, що билися з турками під Віднем.

Діва Марія, велика політика й… кава

Як відомо, битви виграють полководці, а з їх плодів користаються політики. Віденська відсіч стала останнім акордом просування османів у Європі, початком кінця турецьких завоювань, а заодно й могутності Ос­­манської імперії. Війна на континенті точилася ще довгі 16 років і врешті завершилася підписанням Карловицького ми­­ру в 1699-му, який забезпечив тайм-аут у турецькому питанні, однак призвів до тривалих сутичок у самому європейському домі: Війни за іспанську спадщину (1701–1714) та Великої північної війни (1700–1721). Імперія Габсбурґів так і не змогла здобути лідерство на континенті, адже поки вона воювала з турками, сусідня Франція інтенсивно обкраювала кордони німецького світу із західного боку. Втім, ситуація змінилася вже на початку XVIII століття, коли Відень уклав союз із новою європейською силою, якою стала Росія. Два чорні орли – австрійський та російський – узялися готувати пастку для свого колишнього союзника по антиосманських коаліціях – Речі Посполитої, аби наприкінці століття поділити її території між собою і остаточно відібрати автономію в Козацької України.

Утім, усе це буде потім, а наразі вересень 1683 року став для християнської Європи справж­нім тріумфом, торжеством хрес­­та над мусульманським півмісяцем. Папа Римський Інокентій ХІ постановив християнам західного обряду відзначати 12 вересня як день Святого Імені Марії на честь Діви Марії Ченстоховської, що була заступницею польського короля та війська у віденській виправі. Численні трофеї, що опинилися в руках переможців, так само мали свою історію з продовженням. Одна їх частина згодом утворила найбагатші зібрання турецьких раритетів у австрійських та польських музеях. Друга, як-от кава, що у великій кількості потрапила до рук галицького шляхтича Юрія Франца Кульчицького, дала початок тривалій традиції кавопиття, а Відень став першим європейським містом, у котрому запрацювали кав’ярні як певні клуби для дворянства й буржуазії, де за горнятком запашного напою обговорювали останні новини.

Разом із численними воєнними трофеями османів до рук європейських вояків потрапили й турецькі музичні інструменти: мідні тарілки, литаври, бубни та сурми, котрі, за легендами, поклали початок набору духових і ударних, що становлять основу класичного військового оркестру. Разом із ними прийшла мода на так звану турецьку музику, мотиви якої було чутно у творах найвідоміших європейських композиторів XVIII століття.

Значущі для Сходу й Заходу наслідки Віденської битви мають своє особливе звучання й в україн­­ській минувшині. Кава, це «вино ісламу», а також турецька зброя, музика, одяг та багато інших предметів побуту на наших землях стали «своїми» ще задовго до описуваних подій. Не менш рідними та звичними залишалися й терени Речі Посполитої, адже українські козаки та коронні жовніри спілкувалися один з одним без жодних перекладачів, були вдягнуті, озброєні й звикли воювати приблизно в однаковий спосіб, почуваючись членами тієї самої вояцької спільноти. Культурний простір Європи ще тільки розбудовувався, виробляючи свою систему координат і контактів, у яких вій­на була іноді чи не основним способом міжкультурного транс­­феру-обміну. На щастя, музи в ньому потроху перебирали першість у гармат.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено