Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 вересня, 2013   ▪   Євген Синиця   ▪   Версія для друку

У пошуках життя заради себе

Історія заміських маєтків для відпочинку
Матеріал друкованого видання
№ 36 (304)
від 5 вересня, 2013
У пошуках життя заради себе

Словосполучення «відпочинок за містом» у сучасної людини викликає доволі різноманітні асоціації, та на першому місці, ризикнемо припустити, буде образ заміського маєтку, дачі чи хатинки на селі або ж – для осіб зі статками, вищими за середні, – вілли «класу люкс». Традиції забезпечувати сезон відпусток заміською нерухомістю не одна тисяча років, тож пропонуємо невеличкий екскурс в історію дачного руху.

Біля джерел дачної цивілізації

Заміський відпочинок без жодних перебільшень слід вважати одним із виявів цивілізаційного рівня розвитку суспільства. Потреби змінювати середовище для «диких варварів» просто не існувало, їхній спосіб життя й без того був досить пасторальним. Лише з постанням урбаністичних центрів тогочасні міщани, а радше їхня верхівка відчули бажання бодай на деякий час полишати гамірні та суєтні міста заради спокою та відпочинку на лоні природи.

Поетам золотої доби римської літератури ми завдячуємо образом villa rustica – заміського маєтку – як осередку душевного спокою та відпочинку

Приклад такої «дачі» відомий ще в найдавнішому європейському цивілізаційному осередку. Йдеться про археологічну пам’ятку середини ІІ тис. до н. е. Агіа-Тріада, що на південному узбережжі Криту. Мінойська цивілізація асоціюється насамперед із величними палацовими комплексами (Кносс, Фест, Малія тощо). Проте Агіа-Тріада, що міститься лише за 4 км від Фесту, зовсім не така. Невеличке містечко на березі мальовничої бухти, центральне місце в якому посідає «палац у мініатюрі»: кілька парадних кімнат, житлові приміщення та призначена для їх обслуговування інфраструктура. На думку більшості дослідників, Агіа-Тріада була літньою резиденцією володарів Фесту та їхнього найближчого оточення. Централізовані водогін і каналізація, досконала система освітлення та вентиляції, парадні приміщення, у яких не соромно прийняти будь-якого високого гостя, під рукою архів із необхідними документами, поруч комори з припасами на будь-який смак. А ще чудовий краєвид, морський бриз, сонливий спокій розпеченого на сонці приморського містечка.

Щоправда, перебування у «віллі на морі» навряд чи було для цих володарів повноцінною відпусткою. Річ у тім, що добробут мінойців багато в чому залежав від морської торгівлі, а навігація в ті часи відбувалася лише влітку (нехай і тривалому середземноморському, від квітня до жовтня). Агіа-Тріада, вочевидь, була головними південними морськими воротами мінойського Криту й забезпечувала товарообмін із самим Єгиптом. Тож переїзд із відносно віддаленого від узбережжя Фесту до портової Агіа-Тріади був ще й «службовою необхідністю», а вакаційне дозвілля доводилося час від часу переривати задля виряджання або зустрічі чергового каравану кораблів.

Читайте також: Як побудувати дорогу на тисячу років

Засади античної цивілізації багато в чому відрізнялися від попередньої мінойської. Утім, літнього відпочинку це стосувалося мало, адже на теплий період припадав пік активності тогочасної людності. Та ще й саме поняття «за містом» було доволі умовним. Для більшості антич­них полісів сільськогосподарська територія (хора) обмежувалася радіусом 7–10 км від власне міста, і будувати заміський маєток просто не було сенсу: потенційна «дача» була на відстані годині-півтори неспішної пішої ходи від міської садиби.

Винятки, звісно, траплялися. Однак заміського відпочинку вони не стосувалися. Повноцінні заміські будинки зводили там, де існувала небезпека раптового нападу ворогів. Обов’язковим елементом цих «дач» була вежа, у якій господарі маєтку мали змогу забарикадуватися й дочекатися допомоги з міста. Саме такі укріплені заміські садиби, приміром, були притаманні «дальній хорі» Херсонесу Таврійського, адже херсонесити мали не надто хороші стосунки не лише з варварами (скіфами, таврами, сарматами), а й з іншими кримськими еллінами, насамперед підданими Боспорського царства.

Садиби гордих квірітів

Дещо відмінно від еллінської розвивалася «дачна культура» в римлян. Не можна сказати, що ставлення до земельних угідь у них істотно різнилося, однак помітно іншим був спосіб опанування простору. Елліни були такими собі десантниками: вони виводили свої апойкії (дослівно «виселки») на доволі віддалені від метрополії території, надаючи перевагу вільним зонам, де практично не було аборигенів.

Натомість римляни практикували системний підхід, підкорюючи спочатку осередки найближчих сусідів, згодом сусідів уже підкорених сусідів. Традиційним пунктом мирної угоди, що закріплювала підлеглий статус чергових завойованих, була конфіскація на користь громади Вічного міста від третини до двох третин земельного фонду переможених. Із цих конфіскованих земель нарізали ділянки для громадян, які потребували поліпшення статків. Якщо врахувати те, що на ІІІ століття до н. е. під владою римлян опинилася вже практично вся Італія, то такий маєток міг міститися за кілька сотень кілометрів від Рима. Звісно, римський колоніст мав змогу оселитися в місті, від мешканців якого «відрізали» відведений для нього наділ, але на практиці частіше будували домівку безпосередньо на власній (точніше, наданій у користування громадою Рима) землі.

Протягом Середньовіччя культура заміських маєтків як місць відпочинку животіла хіба що у «скалці» Римської імперії, яку ми тепер називаємо Візантією

Й безпечніше, й комфортніше, принаймні психологічно, й статусніше: мовляв, гордий квірит (як називали самі себе римляни) не має нічого спільного з жалюгідними тубільцями-перігрінами.
При цьому справжньою домівкою для римлянина-колоніста республіканських часів залишалася родова садиба в межах міста Рима або на території його найближчих околиць. Час від часу він туди навідувався, щоб виконати громадянські обов’язки, вирішити судові справи, взяти участь у релігійних відправах, просто провідати родичів. Утім, такі «колоніальні володіння» для більшості римлян були зовсім не зоною відпочинку, а місцями важкої праці, щоб прогодувати родину.

Інша річ – відносно незначна кількість дуже заможних квіритів, які правдами й неправдами скуповували земельні ділянки і створювали латифундії (великі маєтки, орієнтовані на промислове виробництво сільськогосподарської продукції). Робітниками в латифундіях – від свинопаса до керуючого – були здебільшого раби, а господар тільки іноді інспектував майно та перевіряв бухгалтерську звітність. Тож лишалося чимало часу для того, щоб милуватися природою, смакувати овочами з власної грядки та молодим вином зі свого виноградника й навіть описувати всі ці принади сільського життя у вишуканих вір­шах. Пасторальні мотиви є доволі стійкими у творчості більшості поетів Золотої доби римської літератури, що припало на рубіж ер. Саме їм ми завдячуємо образом villa rustica – заміського маєтку – як осередку душевного спокою та відпочинку. Чи варто казати, що майже всі ці митці були якщо не латифундистами, то принаймні великими земле­власниками?

Читайте також: Урбанізація за планом

Імператорський «дауншифтінг»

Видатний реформатор Діоклетіан, який правив Римською імперією у 284–305 роках, був системною людиною у всьому, тож і до «пенсії» готувався заздалегідь та надзвичайно ґрунтовно. Більшу частину свого перебування на посаді августа він мешкав у Нікомедії (теперішній Ізмір у Туреччині). Однак майже відразу після складення повноважень свідомо покинув тодішню столицю східної частини імперії. Втомлена літня людина бажала спокою, який навряд чи був можливий поблизу трону новоспеченого августа. Пенсійний «елізіум» для імператора у відставці був побудований в останні роки його правління на березі Адріатики у рідній Далмації. Неподалік славетного торгового міста Салона (сучасний Солін, Хорватія) було зведено палац, що, по суті, був цілим містом із власним причалом, необхідною інфраструктурою, численними господарськими приміщеннями й, зрозуміло, вишуканими парадними покоями. Усі ці принади оточував потужний фортечний мур, тож усамітненого колишнього правителя без його бажання ніхто не мав змоги потурбувати. А навколо палацу розкинулися пишні сади-городи. Оцінити широту розмаху імператора-пенсіонера можна й зараз, споруди (щоправда, сильно перебудовані протягом Середньовіччя) становлять історичний центр сучасного Спліта (Хорватія).

Пікантна деталь: у Римі часів Діоклетіана особисті потреби монарха та його двору фінансувалися не просто окремим рядком у бюджеті, а спеціальною імператорською скарбницею – фіском. Дохідна частина останнього формувалася з податків і зборів із маєтностей, власником яких вважався сам імператор (заради справедливості слід зазначити, що подекуди таким майном були цілі провінції). Однак при цьому фіск не був державною казною, інші потреби обслуговувала сенатська скарбниця – ерарій. Тож «пенсійне забезпечення» Діоклетіана було, власне, його особистою справою, а «держдачу» під Салоною будували без жодної шкоди іншим об’єктам державного значення. Навіть земельна ділянка, на якій зводили маєток, була належним чином викуплена з державного земельного фонду на ім’я громадянина Гая Аврелія Валерія Діоклетіана.

Імператор-пенсіонер втомився від політики, але не від життя. Тож у Салоні його діяльна натура розкрилася з геть несподіваного боку: Діоклетіан власноруч порався на грядках, причому і в цьому занятті його не полишав дух реформаторства. Він експериментував у галузі, яка сучасною термінологією називається селекцію. Наполегливість і системність дали йому змогу й на цій ниві досягти неабияких успіхів. Широковідомий анекдот про імператора-городника. Утім, тут не обійтися без преамбули щодо політичного контексту.

Читайте також: Клімат творить історію

Йшлося вже про те, що після відставки Діоклетіана його спадкоємці заходилися з’ясовувати стосунки між собою. Імператор-пенсіонер послідовно відхиляв усі спроби зробити його арбітром у цих чварах, але влітку 308 року таки згодився покинути «дачу» заради неблизької подорожі до прикордонного містечка Карнунтум на Дунаї (нині австрійське селище Петронелль-Карнунтум приблизно на сере­дині шляху від Братислави до Відня). Тут на таку собі узгоджувальну раду зібралися всі більш-менш легітимні тогочасні імператори (їх було чотири) й ще один імператор-пенсіонер Максиміан.
Старші з діючих імператорів намагалися вмовити Діоклетіана повернутися до влади зі статусом «старшого серед августів», щоб він особистим авторитетом змусив решту дотримуватися правил гри тетрархії. І почули від нього у відповідь: «Якби ви бачили овочі, які я виростив власноруч у Салоні, то самі б сказали, що мені в жодному разі не слід цього робити».

«Почесний пенсіонер всеімперського значення» повернувся до Салони й тихо спочив три роки потому. «Дача» ж його пережила і саму Римську імперію, і бурхливе Середньовіччя, і всі балканські негаразди Нового та Новітнього часів, а нині є однією з перлин списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

щасливе неробство?

Протягом Середньовіччя культура заміських маєтків як місць відпочинку животіла хіба що у «скалці» Римської імперії, яку ми тепер називаємо Візантією. Зрозуміло, що відпочинок на цих віллах був привілеєм вершків суспільства, та й рекреаційна функція таких садиб залишалася вторинною, головним їхнім призначенням було, як і раніше, отримання прибутків із ланів, садів та городів. У решті Європи, з огляду на панування надзвичайної «простоти звичаїв», голов­ним трендом стали замки, основною вимогою до яких була неприступність, але аж ніяк не мальовничість самої споруди та околиць. Ну а про рівень комфорту тих будівель годі й казати. Тож про якийсь спочинок душі на лоні природи навряд чи йшлося.  

Ситуація поволі ставала іншою зі зміною доволі сумної, сповненої есхатологічних очікувань середньовічної культури на ренесансну. Розуміння життя по цей бік виключно як перебування в юдолі скорботи поступалося іншому світобаченню. Саме в часи Відродження нерухомість за межами міста перестає бути прерогативою лише аристократів, маєтки придбає нобілітет із купців та заможних ремісників. Щоправда, ранньомодерна буржуазія, як і раніше, розглядала такі придбання насамперед як джерело прибутків. Однак поряд із цим у ренесансній, а згодом барочній літературі дедалі частіше мерехтять мотиви, схожі на буколічні пасажі римських поетів: краса краєвиду, гастрономічні радості від власної городини та садка, зрештою, душевний спокій, досяжний нібито тільки далеко від міста.

Певна революція в «дачній справі» відбулася вже у ХІХ столітті, коли звичка проводити літо за містом перестала бути прерогативою лише дуже заможних людей. Заміський маєток було вже необов’язково купувати, а достатньо лише винайняти на сезон. Тож новоявлений середній клас широко користувався такою орендою, а відправлення родини на дачу стало чи не ознакою гарного тону.  

Доволі цікавою є й еволюція в самому розумінні відпочинку на дачі. «Щасливе неробство» доволі швидко приїлося життєво активній публіці, яка становила абсолютну більшість дачників. Тож настанова «Найкращий відпочинок – зміна занять!» хутко втілювалася в життя. Дачники приохочуються до агрокультури, власноруч плекаючи клумби, грядки та садочки. Як тут не згадати піонера цього руху імператора-пенсіонера Діоклетіана!

В умовах радянської дійсності «спортивне» городництво на дачах доволі швидко перетворилося чи не на повноцінне сільськогосподарське виробництво, причому включно з переробним циклом.  
Прикметно, що за першої-ліпшої нагоди вітчизняний дачник намагався з неповноправного орендаря перетворитися на повноцінного власника ділянки. Цікавою є й еволюція дачних будівель, що чи не в деталях повторювала історичний еволюційний шлях: халабуди для збереження реманенту поволі замінювалися на невеличкі будиночки, а ті ставали повноцінними домівками з максимально можливим рівнем комфорту. Тож сучасний заміський маєток середнього українця за якихось кілька десятків років знову став ідеалом осередку для відпочинку в єднанні з природою, що історично складався кілька тисячоліть.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
  • Які шанси має Петро Порошенко досидіти в кріслі президента України до кінця терміну й чи зможе повернутися туди вдруге
    28 травня, Роман Малко
  • Святошинський районний суд відмовився прийняти самовідвід присяжних у справі колишніх «беркутівців» Сергія Зінченка та Павла Аброськіна і прийнявся за розгляд по суті.
    28 травня, Станіслав Козлюк
  • Що таке команда Петра Порошенка і які в ній центри впливу
    27 травня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено