Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 серпня, 2013   ▪   Юрій Винничук   ▪   Версія для друку

Українські дурисвіти

Перед вами галерея українських брехунів та дурисвітів, які своїми вибриками вартують того, аби їх згадати.
Українські дурисвіти

Знаменитий барон Мюнхгавзен зайняв почесне місце в літературі усієї Європи. Ім'я барона віддавна стало синонімом пройдисвіта і брехуна. І не просто брехуна, а фахового брехуна, який володіє надзвичайно багатою фантазією і безперечним талантом оповідача.

Така брехлива оповідь – справжня творчість. Вона повинна захоплювати слухачів і зворушувати їх не менше ніж правдива, вона повинна бути яскравою, красивою, такою, щоб її не забули і передавали з вуст у вуста.

Павло Томара

На початку ХІХ ст. проживав у Ніжині на Чернігівщині відставний полковник, колишній ад'ютант князя Потьомкіна Павло Томара, що походив з дворян. Його прадід Степан Томара (помер у 1715 р.) був полковником переяславським, а брат Василь – послом у Константинополі, а опісля сенатором.

З Павлом Томарою охоче товаришували студенти Ніжинського ліцею – Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Василь Любич-Романович, Микола Білевич – які згодом здобули собі ім'я в літературі. За тих часів у Ніжині побутувала приказка: «Бреше, як Томара!» Так означували нечувану брехня, якою красувався полковник, що сам захоплювався своїми неймовірними розповідями.

Хоч і був він ветераном Очакова і підкорення Криму, але подвиги свої вивищував так, що перед ними і сам Геркулес би зашарівся. А що вже історій фантастичних із ним трапилося – то не злічити. Окремі з них були увінчані його сучасниками, зокрема й Михайлом Пиляєвим (1842 --1899), автором книжки „Оригиналы и чудаки”.

Якось у товаристві зайшла мова про те, яких успіхів добилася сучасна хірургія, і на доказ цього навели приклад дуже вдалої операції. Хірург вирізав у хворого шмат обличчя, а вирізане місце прикрив м'ясом з руки самого хворого. Все це зрослося, на зрощеному місці виросло волосся, яке приховало шви, і тепер обличчя хворого нічим не вирізнялося.

Томара, якого ніколи не цікавили чужі розповіді, нервово дослухав гостя і заперечив:

– Що в цій операції дивовижного? Ось у наш час хірургія викидала штучки куди пак! Для прикладу наведу випадок, очевидцем якого я був особисто. Через кілька годин після однієї великої битви з турками світлий князь Григорій Олександрович покликав мене і сказав: «Візьми, Павле Степановичу, доктора та двох фельдшерів і їдь на полі битви. Чи немає там серед мертвих – живих. Якщо знайдеш когось із наших або з турків з ознаками життя, то звели перев'язати рани на місці і відправляй в найближчий лазарет.

Добре. Приїжджаю на місце битви – здригнувся від жаху: переді мною поле, всуціль усіяне трупами. Тисячі мертвяків! Вся місцевість на просторі двох верст перетворилася на жниво смерті. Я почав поволі об'їжджати поле битви і прислухатися чи не почую де стогону, зітхання – і... раптом чую слабкий вигук: «Павле Степановичу!» Я насторожився: «Де, хто мене кличе?»

Озираюся і бачу – моє ім'я вимовляє відрізана голова. Вдивляюся в неї – так, вона! – і упізнаю голову нашого унтер-офіцера Кузнєцова... «Кузнєцов! Ти?» – «Так точно, ваше високородіє, я», – відповідає голова.

І так ото колова, яку відтяли турки, попрохала Томару розшукати її тулуб, щоб доктор пришив його до голови. Тулуб знайшли і разом із головою відправили до лазарету.

За кілька місяців, – розповідав далі Томара, – світлий князь наказав мені об'їхати усі нові лазарети, оглянути і детально доповісти про їхній стан. Обходячи один з лазаретів, раптом чую: «Здорові були, Павле Степановичу!» Уявіть – це був Кузнєцов. Сидів на лазаретному ліжку, але худий і слабий.

«Чи ти це? – питаю. – Ну, як твоє здоров'я?» – «Яке вже тут здоров'я!» – махнув рукою з відчаєм. – «Та що таке?» – «А те, що ви мені біди наробили: помилково узяли не мій, а турецький тулуб, та до нього і пришили мою голову”.

Слухачі Томари ледве стримували сміх, а сам він цілком серйозно завершив своє оповідання докором:

– Ось яка була хірургія! А ви дивуєтеся з нинішньої! Молоді-зелені, що ви бачили...

А то, було, зайшла мова про розум тварин. Присутні наводили якісь приклади. Томара слухав, слухав і раптом вставив своє віще слово:

– Вже коли мова зайшла про розум тварин, то я вам можу навести вражаючий випадок. Років двадцять тому я полюбляв лови. У мене була чудова сука Діанка. Раптом вона осліпла. Дуже мені було її шкода, тим більше, що й вона любила лови, а головне – мала незвичайне чуття. Бувало, верст на п'ять дичину чула... Ну так от, осліпла. Що було робити? Іншої вишколеної на ту пору не було, а без собаки що за полювання? Я зробив таку штуку: узяв у дружини болонку, прив'язав її в кошику до шиї Діанки і пішов спокійно на лови. І що ж ви думали? Полювання вдалося на диво. Фіфішка дивиться, а Діанка бігає...

Микола Рибаков

Знаменитий драматичний артист Микола Рибаков (1811–1876) народився в Курську. Закінчивши гімназію, служив чиновником, потім покинув службу і приєднався до курської трупи артистів, грав у Києві, Харкові та інших українських містах, аж поки його не запросили до Москви на велику сцену. Рибаков мав неабиякий успіх у столичної публіки, але не зжився з дирекцією і тому повернувся на провінційну сцену.

„Його називали «класичним брехуном», – писав про нього М. Пиляєв. – Про нього існувала така маса анекдотів, що якби всі їх зібрати та надрукувати, вийшла б об'ємна книга, що за своїм змістом аніскільки не поступилася «творам» барона Мюнхгаузена.

Його пристрасть до брехні була незрозумілою і безпричинною. Брехав він за будь-якої слушної нагоди, не ганяючись ні за довірою слухачів, ні за ефектом. Його брехня була завжди нешкідлива й безкорислива. Усім своїм фантастичним небилицям він перш за все вірив сам і вважав, що й слухачі вірять йому. Він любив іноді виставити себе героєм або такою бувалою людиною, якій відомі всілякі дива і чудеса. Він мав незвичайно багату уяву, тому репертуар його розповідей був надзвичайно обширний і містив у собі настільки дивовижні факти, які часто суперечили одні одним, що коли хтось, бувало, за якийсь час вирішував розповісти йому його ж анекдотичний випадок, він безапеляційним тоном говорив:

– Дурниця, цього бути не могло!

– Та ви ж самі минулого тижня розповідали, – ловив його на слові співбесідник.

– Брешеш! Я ніколи такої нісенітниці не скажу. Це тільки ти зі своєю безглуздою уявою можеш таку нісенітницю вигадати. А коли хочеш знати правду, схожу на твою нісенітницю, то я тобі зараз розповім один факт, свідком якого був років десять тому.

І наведе експромтом щось таке невідповідне здоровому глузду, що перший анекдот, переказаний співрозмовником і розкритикований ним самим, бліднув перед цим і здавався абсолютно безневинним. Рибаков не любив тих, що сумнівалися, і якщо хтось дозволяв собі висловити недовір'я, він без вагань називав його дурнем”.

Однією з найпопулярніших його оповідок, які переказало у своїх спогадах чимало сучасників, була така.

„Коли служив я в Києві і відвідував Лису гору, познайомилася зі мною одна молоденька відьма. Ми з нею більше з цікавості зійшлися: вона про акторів не мала поняття, а я їхньої братії не міг збагнути. Ну добре, ходимо отже на побачення, розмовляємо. Я, вочевидь, їй сподобався, а я з неї не мав жодного втіхи, бо вона була з хвостом і нечесана. Чесатися їм по їхньому закону заборонено. Ну, добре. Сезон театральний добігає кінця, і мені треба вже до Москви їхати. А грошей у мене катма. Приходжу я на Лису гору, викликаю свою Углядку (це так її звали) і кажу:

– Пішки йти до Москви не хочеться, позичити грошей нема в кого – чи не можеш ти у свого начальства попросити якусь копійку під моє чесне слово?

– Грошей ми не визнаємо, – каже вона, – і при собі їх не тримаємо, але бісівською владою володіємо, так що я можу тебе завиграшки та задарма до Москви доставити.

Тут я обурився:

– Як ти смієш мені пропонувати на помелі їхати?

– Чого ж на помелі? На якому завгодно інструменті їдь. Ось хочеш – на цій колоді вирушай.

– Ну, на колоді, мабуть, – кажу, – можна, бо вона все ж таки більше солідності має, ніж помело.

Наступного ранку я узяв валізу під ліву руку, під праву про всяк випадок парасольку прихопив і вирушив на обумовлене місце до колоди. Приходжу, а вже відьма мене чекає з мандриками – щось із півтораста штук на дорогу напекла.

– Ну, – каже, – сідай та лети.

Обхопив я колоду ногами, а вона якісь незрозумілі три слова вимовила, плюнула у мій бік – я й злетів. Летів, летів, летів – нарешті, зирк, за щось лівою ногою зачепився, озирнувся – Іван Великий (московський собор, – Ред.). «Ну, тепер спускайся, – наказую колоді, – але потихеньку». Вона й спустилася, та невдало – просто упоперек Тверського бульвару, так що я ніяк не міг досягти землі, довелося в повітрі провиснути цілу ніч, поки вранці мене обер-поліцмейстер з вікна не побачив. Колода ж бо була така велика, що через весь бульвар з даху на дах перекинулася, як повітряний міст. Збіглися городові і почали до мене кидати рятувальні круги, та тільки ніяк не могли докинути. Довелося їм пожежну драбину приволокти. Притягли і приставили її до колоди. Я й поліз по ній, але тільки до середини доліз, коли мац-мац – а драбина до землі сажнів на три не дістає. Що ж було робити? «Розчепірте, братчики, руки, – гукаю городовим, – я стрибну». Ну й стрибнув. Повели мене до поліцмейстера. «Що ти, – каже, – за чоловік? І звідки ти цю колоду приволік?» Не можна ж дурити поліцію, я й признався, що завдяки знайомству з відьмою з Лисої гори до Москви прилетів. І вийшов через це гучний скандал: мене в двадцять чотири години з міста виселили”.

Якось Рибаков опинився у товаристві відомого антрепренера Миколи Іванова. Їх не встигли познайомити, як актор уже почав свої небилиці плести. Щойно зайшла мова про театр, Іванов запитав Рибакова:

– А Іванова ви знаєте?

– Та як не знати? – розреготався той. – Це мій нерозлучний друзяка, найдавніший приятель.

Іванов, ясна річ, дуже здивувався, бо з Рибаковим і знайомим не був. Та не встиг він оговтатися, як актор запитав:

– А чи знаєте ви про торішній випадок з ним, свідком якого я був сам? За яких комічних обставинах заїжджий фокусник на три дні його приспав?

– Ні, цього не знаю. Розкажіть, будь ласка.

– Приїжджає фокусник і звертається до Іванова з проханням відступити йому на один вечір театр. Іванов здати театр був не проти, але заламав страшну ціну. Фокусник почав торгуватися, а Іванов упирається і ні копійки не спускає. От фокусник і каже: «Якщо ти цього не зробиш, то присплю тебе на три доби і не будеш ні пити, ні їсти, ні свіжого повітря нюхати». А Іванов йому тиць під носа кулак: «А не чи знаєш ти, німецька кислота, чим цей параграф пахне?!» Фокусник розлютився і прийшов увечері на спектакль. «Дон Жуана» грали, а Іванов там статую Командора зображав. І щойно підійнявся Командор на п'єдестал, тут таки німець щось таке і вчудив. Іванов вмить у величній позі заснув, та так три доби, як монумент, і простояв.

Тут уже антрепренер не витримав і заявив, що ніколи з ним нічого подібного не було, а це все брехня. Але Рибаков не розгубився:

– Справді брехня, та тільки не про тебе вона, а про іншого Іванова...

Якось він розповідав про свою службу на Кавказі:

– Служив оце я, братчики мої, у Владикавказі. Іду через базар, бачу – видимо-невидимо навалено щоглового лісу. Що, думаю, за чудасія! Звідки це на Кавказі щогловий ліс? Дай підійду, запитаю. Підходжу ближче і що ж ви думаєте? Виявляється, це не ліс, а кавказький хрін.

– А терок, на яких терли цей хрін, ви не бачили? – запитав суфлер.

Іншим разом Рибаков розповідав:

– Ви знаєте той годинник, який мені піднесла публіка... та це не годинник, а чудеса! Був я на ловах і загубив його... Шукав, шукав – нема! Ну, що ж робити. Посумував, посумував – плюнув. Було це в Тамбові. Виїхав я з Тамбова, три роки не був. Приїжджаю знову... Знову видався вільний день – я на лови. Йду, раптом собака робить стійку. Зупинився я і кличу: до мене! Він стоїть, я кличу – він стоїть. Підходжу. Чую – в траві цок-цок. Думаю – стриконик, нахилився і скрикнув від подиву: мій годинник! Уявляєте – за чотири роки відстав тільки на п'ять хвилин!

А ось його оповідь про побудову столичного театру:

– Перед будовою почали в землю забивати палі. Тільки увійдуть ті палі в землю і зрівняються з площею, зараз же й іншу партію паль поверх тих б'ють. І таким чином штук сорок їх одну на одну в землю сторч поставили. Ото забивали, забивали, і раптом з Парижа телеграфують: «Зупиніться: ваші палі на найгарнішому місці в Літньому саду сажнів на чотири вистромились і чинять незручності». Ну, наші, звісно, зупинилися, бо війни не хотіли, і відповіли: «А ви перетворіть палю на статую, і хай вона у вас буде як пам'ятник, а спилювати її не смійте, бо вона казенна».

Адам Дунін-Вонсович

Польський мемуарист ХІХ ст. Ґустав Олізар, який усе своє життя провів на Україні, описав місцеву шляхту, а серед них і камергера Адама Вонсовича (народився у 1760 р.), що мав маєток у Ставках. То вже був поважний дідусь, до якого часто з'їжджалися гості. Господар мав одну ваду – він полюбляв розповідати вельми потішні побрехеньки.

Зокрема він любив згадувати щупака, упійманого у Ставках на річці Тетерів і випущеного назад у нашийнику з написом: «Хто його знову зловить, нехай мене на обід запросить. Упіймав його Адам, граф Дунін-Вонсович... дата...» Десь років через дев'ять він одержав листа від архієрея з Архангельська із запрошенням на обід.

Він також розповідав про елегантну варшавську бабусю, котра купила в якогось штукаря у Ґданську краплі для омолодження, але, занадто квапдячись якнайшвидше помолодшати, так перебрала дозу, що на ранок її знайшли у ліжку немовлям. «Маю честь зауважити вельмишановним добродіям, – завершив дідусь свою оповідь, – що то був великий клопіт — знайти в місті для неї годувальницю і няньку».

А то якось він натрапив на цілу зграю куріпок і, довго не думаючи, видобув з клунка простирадло та накрив ним усю зграю.

Полював також на зайця, котрого не могли наздогнати найкращі хорти; і щойно коли зайця упіймали, з’ясувалося, що то було два зайці, які зрослися спинами. Отже коли один із них втомлювався тікати, то перекидався на спину другого, котрий устиг відпочити, а через те їх ніхто не міг упіймати.

Подільські шляхтичі

Як у давні часи, так і нині не бракує різних оригіналів, які полюбляють обвішатияс купованими орденами і видавати себе за полковників чи генералів. Українсько-польський історик Антоній Ролле (1830-1894) розповідав, що в повстанні 1863 р. серед тих, що наражали своє життя і майно, йшли в ліси і ставили чоло чисельному ворогу, не бракувало й аферистів, які хоч ніколи й не воювали, але з року в рік додавали собі черговий військовий чин, і кількість майорів, полковників, ба навіть генералів постійно росла. „І не біда, що ніхто собі не пригадував, щоб такий майор – майорів найбільше я зустрічав в житті – відігравав якусь бодай скромну роль в пам'ятному національному русі”.

Якось в будинку одного подільського дідича зайшла мова про 1863 р. Раптом узяв голос полковник, який ще не так давно називав себе капітаном, а часом для різноманітності ротмістром. Де і за яких обставині здобув собі підстаркуватий добродій офіцерські погони, ніхто не питав. Полковник схвильовано розповідав:

– Пам'ятаю, як сьогодні, ніч була жахлива. Негода, сніг з дощем докучав нам страшно. Мій відділ перебував у куренях, споруджених з гілок, посеред болотяної місцини. Вогке дерево розгорітися не хотіло, важкий дим густим задушливим туманом застеляв усе довкола. Обходжу я довколишні стійки. На узліссі бачу сперту на дерево гвинтівку. Погано, думаю... Бо це або нехтування обов'язку, або зрада національних інтересів. Нараз помічаю зіщуленого під кущем хлопця: бідний студентик заснув на стійці з утоми. Сльоза забриніла мені в оці: я розбудив хлопця, по-батьківськи розтлумачивши йому наслідки такого занедбання..

Полковник примовк, немовби вслухаючись у відлуння власних слів, і глянув на присутніх, не приховуючи зворушення. Стільки вже разів повторював цю історію в різних обставинах, що врешті повірив у її справжність.

Ефект цього разу був для нього неочікуваний, зі стільця раптом зривається доктор старшого віку, дебелий чолов’яга, хапає в обійми дрібного, сухого дідуся і вигукує зворушений:

– Полковнику! То був я!

Сльози пливуть йому потоком по обличчю, і хоча полковник пробував боронитися перед несподіваними обіймами, доктор виціловував його і стискав зі зростаючою енергією.

На декого з присутніх, особливо молодших, ця сцена справила сильне враження; найбільше однак був ошелешений сам полковник.

Усе з'ясувалося після відходу гостей... Полковник – притиснутий до муру – врешті зізнався, що усю розповідь висмоктав з пальця.

– Заспокойтеся, полковнику, – сказав господар. – Сьогодні попав проноза на пронозу: доктор також не нюхав пороху в житті. Під час повстання спокійно собі кував латинську граматику в третьому чи четвертому класі гімназії, а вас з усією певністю не скомпрометує зайвою балакучістю.

Після описаного випадку пан полковник був значно обережнішим у своїх бойових спогадах, а товариша з тієї мандрівки по лісах, старанно уникав. "Занадто мене ця сцена зворушила", – тлумачив молодшим.

Інший нащадок барона Мюнхгавзена пан Никифор років десять вештався по світу, а повернувшись на батьківщину, міг сто днів і сто ночей без перерви розповідати про свої надзвичайні пригоди. Любив однак дуже їх "гаптувати", як делікатно висловлювалися його слухачі, хоча гірше виховані називали цю "вишивку" коротко і вузлувато брехнею.

Незвичайно чутливі взаємини єднали пана Никифора з різними монархами. Наполеонові III на візитівці креслив поради і настанови, як повинен поводитися з Польщею; комусь іншому написав тронну промову; з німецькими князьками, "котрі, пане добродію, мають такі державки, що на одному кінці чхнеш по-шляхетськи, а вже з другого гукають хором: на здоров'я!”, був теж на „ти". Але найсердечніші стосунки пов'язували пана Никифора... з турецьким султаном. І тут бідолаха так захопився мальовничістю своїх оповідей, що оскандалився:

– Входжу, панове, до зали, а тут султан, побачивши мене після стільки років, відкланюється і голосно гукає: „В ім'я Отця, Сина і Духа Святого! А ти, Никифорку, звідкіля тут узявся?”

Сусіди гримнули сміхом, сивий панотець почав пригощатися табакою, а пан Никифор замовк, ображений, на цілі два тижні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено