Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 червня, 2013   ▪   Ігор Роздобудько   ▪   Версія для друку

Олександр Корсун – український митець з Таганрога

Поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко, і який незаслужено забутий на сучасній Україні.
Олександр Корсун – український митець з Таганрога

Олександр Корсун народився на Таганріжщині, в родовому маєтку Богданівська Антипівка (тоді Ростівського повіту Катеринославської губернії) 8 червня 1818-го року. Рід Корсунів, хоч і був дворянським, походив із запорізьких козаків. «Я за предками щирий запорожець», - згадував Олександр Корсун у своїх спогадах. Корсуни переселилися на Таганріжщину наприкінці 18-го століття, коли цей приозівський край активно заселявся українськими поміщиками.

Навчався Олександр Корсун у Таганрізькій гімназії, яку закінчив з відзнакою. Трохи попрацював на Таганрізькій митниці, а 1837-го року склав іспити на юридичний факультет Харківського університету. Харків тоді був осередком культурного життя всієї східної України, яке зосереджувалося навколо саме Харківського університету. Існував у Харкові і український літературний гурток, членом якого відразу став Олександр Корсун. Душею цього гуртка був Микола Костомаров (майбутній великий історик) і Григорій Квітка-Основ’яненко (класик української літератури). Костомаров називав учасників цього гуртка «відданими ідеї відродження української мови і літератури».

Читайте також: Заселення українцями Донщини наприкінці XVIII – початку XIX століть

Ще живучи в БогданівськійАнтипівці, Олександр Корсун збирав етнографічні матеріали, записував казки та легенди, які чув від місцевих селян. Участь в літературному гуртку підштовхнула Олександра до видання зібраних скарбів. 1839-го року побачили світ його «Українські повір’я», де було вміщено сім народних казок, записаних ним на Таганріжщині.

З великим піднесенням зустріли у Харкові появу шевченківського «Кобзаря». Відразу стало зрозуміло, що на Україні з’явився новий літературний геній. Гаряче відгукнувся на цю подію і Олександр Корсун, написавши поетичне звернення «До Шевченка» (1841-й рік, надруковано в 1845-му). Під впливом Тарасових поезій Корсун теж починає писати вірші в народному дусі. Вони не дотягували до рівня Кобзаря, хоча на одну з поезій Олександра Корсуна, «Сирітську долю», чекало велике майбутнє – вона стала народною піснею, а хіба це не є найвищою відзнакою для автора, коли його твори ідуть у народ? Правда народ переробив поезію Олександра Корсуна на свій кшталт, вбравши з неї відверто слабкі місця та змістивши акценти цього твору. Якщо в Корсуна розповідається про сироту, який, загубивши родину, не знає де притулитися, то в народній пісні співається про козака, чия козацька доля розтоптана чужими ногами окупантів. Так з суто побутового сюжету поезія перетворилася на пісню високого громадянського змісту. Порівняйте, будь ласка, обидва варіанти.

Олександр Корсун. «Сирітська доля».

Ой у полі вітер віє,

Траву нагинає,

Кобзар сидить на могилі

Та вітру питає:

«Чи не знаєш, буйнесенький,

Де сирітська воля,

Де фортуна, де надія,

Де сирітська доля?»

Вітер йому одвічає:

«Знаю, діду, знаю!

Бачив долю сирітськую

У темному гаю.

Бідна доля! Надавлена

Сирими купками;

А що діти... а ще плаче

Гіркими сльозами!..»

 

«Віє вітер, віє буйний». Народна пісня.

 

Віє вітер, віє буйний,

Дуби нагинає,

Сидить козак на могилі

Та й вітру питає:

«Скажи, вітре, скажи, буйний,

Де козацька доля?

Де фортуна, де надія,

Де слава і воля?»

Йому вітер одвічає:

«Знаю,- каже,- знаю,

Твоя доля козацькая

В зеленому гаю.

Лежить вона розтоптана

Чужими ногами».

Почув козак та й заплакав

Дрібними сльозами.

 

Тоді ж в Олександра Корсуна виникає ідея укласти та видати альманах нових творів української літератури. В 40-ві роки 19-го ст. українські альманахи стають найпопулярнішою формою для популяризації творів вітчизняних письменників. 1841-го року в Санкт-Петербурзі Євген Гребінка видає альманах «Ластівка». Того ж року і Олександр Корсун видає («скручує» як він це називає) у Харкові свій альманах «Сніп». Та перед своїм виданням Корсун ставить нові завдання, такі, яких ще не було до нього в українській літературі.

Читайте також: Григорій Сковорода у Таганрозі

По-перше Корсун намагається зібрати у своєму виданні найкращі твори молодих українських авторів, таких, які були ще невідомі тодішньому українському читачу, але які вже подавали надії на велике літературне майбутнє, і це йому з успіхом вдається. З усього авторського колективу, який друкує свої оригінальні твори у «Снопі», лише авторам ліричних віршів та байок Степану і Петру Писаревським не пощастило залишити вагомий слід в майбутній українській літературі. Трагічна доля чекала на Порфирія Кореницького, автора сатиричної поеми «Вечерниці», який подавав великі надії своєю влучною мовою та знанням народного побуту, але чиє особисте життя склалося невдало і призвело до передчасної смерті і швидкого забуття його літературної творчості. Микола Костомаров (під псевдонімом Ієремія Галка) розміщує в «Снопі» свою історичну драму «Переяславська ніч», а сам Олександр Корсун свої «Українські повір’я» та деякі вірші.

Друкує Олександр Корсун в «Снопі» і вірші свого однокурсника по Харківському університету Михайла Петренка. Всього в альманасі було вміщено сім «думок» нікому не відомого тоді поета. Одна з поезій, «Недоля», розпочиналася такими словами:

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, Ти криля не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав…

Так Олександр Корсун дав путівку у творче життя Михайлу Петренку, автору ще однієї поезії, яка стала відомою народною піснею – «Взяв би я бандуру…».

Другим завданням, яке поставив Олександр Корсун перед своїм альманахом «Сніп: український новорічник» (такою була повна назва видання), стало показати суспільству, що українською мовою можна не тільки писати вірші та оповідання з життя селянства, але й перекладати твори іноземних авторів, і таким чином наша мова є нічим не гіршою від російської чи польської. В «Снопі», вперше в українській літературі, вміщалася ціла добірка перекладів з іноземних мов. Тут були «переспіви» Миколи Костомарова з Джорджа Байрона, переклади Марфи Писаревської сонетів Петрарки і Порфирія Кореницького з чеської народної поезії.

Портрет Олександра Корсуна (з книги Миколаєнка)

По-третє, Корсун використав для свого альманаху нові правила українського правопису. До нього українські тексти писалися, як правило, так званою «ярижкою» - тобто згідно з нормами російської абетки. Українська «и» писалася як «ы», а «е» та «є» однаково літерою «е». Це було дуже незручно, до того ж виявляло меншовартість української мови у відношенні до російської. Олександр Корсун спробував змінити це становище. Для всіх текстів свого альманаху він використовує нові правила – замість «ы» скрізь ставить «и», а російську «и» замінює на латинську «j». Перша зміна, що була використана на Західній Україні ще в 1837-му році (в «Русалці Дністровій») прижилася і в сучасному українському правопису, а «j» мав у своїй граматиці, правда в іншому значенні, Михайло Драгоманов, зустрічається вона і в поезіях Івана Франка, правда у сучасній українській абетці не прижилася.

Гаслом до альманаху Олександра Корсуна стали такі його слова: «І я, і усі ми, народилися і виросли на Україні. Вона годувала нас, дітей своїх, і за те усі ми, скільки нас не є, любимо її, як рідну мати». Тож, як бачимо, і Таганріжщина теж була для нього Україною.

Вихід у світ альманаху «Сніп» став неабияким явищем для всієї читаючої України. Особливо радісно відгукнувся на нього з Петербурга Тарас Шевченко. Вельми сподобався йому і новий правопис, застосований у «Снопі». Тарас пише до Харкова Квітці-Основ’яненку з проханням друкувати його поезії «фонетичним правописом, який застосував Корсун». Пише Шевченко і самому автору альманаху. До нас дійшло дев’ять листів поета до видавця – теплих і дружніх. Довідавшись, що Корсун збирається розпочинати другий випуск альманаху, Шевченко надсилає йому до друку початок своєї поеми «Мар’яна-черниця» з власними ілюстраціями, та вірш «Вітер з гаєм розмовляє». У листі від 11-12 січня 1842-го року Шевченко пише:

«Отак зачинається моя «Черниця» – а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися – треба буде знову компонувати. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, – тільки друкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась.

Читайте також: Ростів, Озів та Таганріг у складі України

Дійсно, Олександр Корсун заходився видавати другий випуск «Снопу». Цього разу він збирається надрукувати кращих письменників України. Крім Шевченка, він звертається, особисто та письмово, до Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Нестора Кукольника, Петра Гулака-Артемовського, Амвросія Метлинського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Бецького. Разом з тим, займається Олександр Корсун і іншими справами – поширює у Харкові передплатні квітки на поему Тараса Шевченка «Гайдамаки», закінчує навчання у Харківському університеті. Ставши кандидатом правничих наук, на запрошення Квітки-Основ’яненка, який був головою Харківської кримінальної палати, у чині губернського секретаря обіймає посаду столоначальника. В квітні 1843-го року класик української літератури помирає, на пам’ять про нього восени Олександр Корсун публікує в «Літературній газеті» «Спогади про Г. Ф. Квітку», взявши епіграфом до них початкові рядки Шевченкової поеми «Гайдамаки».

Того ж року, в травневому числі журналу «Маяк», під псевдонімом А. Антипенко (за своїм родовим маєтком), Корсун друкує російською мовою огляд нової української писемності, стверджуючи, що на українську літературу чекає подальший поступ і відзначаючи такі її твори, як повісті Квітки-Основ’яненка, «Кобзар» Шевченка, «Приказки» Гребінки, «Думки і пісні та ще дещо» Амвросія Могили (А.Метлинського), «Саву Чалого», «Вітку» та «Переяславську ніч» Ієремії Галки (М.Костомарова).  У вересневому числі того ж журналу Корсун вітає появу ще одного українського альманаху – «Молодика» Івана Бецького.

Разом з тим, з виданням власного альманаху в Олександра Корсуна виникали складнощі. Новий «Сніп» був підготований до друку, зданий на перевірку у цензуру, але дозволу на оприлюднення він не отримав. Влада злякалася і його «неросійського» правопису, і тієї популярності, яку мав у суспільстві перший випуск альманаху. Перший «Сніп» був добре знаний в колах передової української інтелігенції, хоча до більш широких мас він так і не дійшов. В листі до Шевченка Корсун писав у своїй особливій манері: «Хоч круть верть, хоч верть круть» – як там кажуть. Надрукував був 600 книжок, думав, от добро, купуватимуть та читатимуть наське слово. А я ще скомпоную другий випуск, там третій... Та ще з картинками, та з... Афю-тю-тю! Цур дурня! Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаютакыхкныжок. Я тэрпэть не мóжумалосерыйськогоязыку!».

Такі от перевертні були з тодішніх панянок. Українські ж селяни читати «Сніп» не могли, бо були неписьменні. Якщо на українську літературу чекав прогрес, то народна грамотність з часів приєднання України до Росії помітно регресувала. Арабський мандрівник Павло Алеппський, який відвідав Україну за часів гетьмана Хмельницького, згадував: «Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати». Російські ж царі свідомо нищили письменність серед своїх підданих, адже неграмотними людьми легше керувати. Імператриця Катерина Друга писала: «Не должно слишком торопиться с просвещением, чтобы народ не стал по кругу своих понятий в уровень с монархами и не посягнул тогда на послабление их власти». Подібних думок був і її онук, Микола Перший, який царював якраз в добу виходу альманаху «Сніп». «Мне не нужно ученых голов, мне нужно верноподданных», - оголосив цей коронований деспот.

Разом з тим і центр українського культурного життя поступово переміщався з Харкова до Києва. До Києва переїжджає і Микола Костомаров, незабаром створивши там разом з Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем таємничу політичну організацію: Кирило-Мефодіївське товариство. Олександр Корсун залишається на самоті. Після заборони цензурним комітетом друкування другого тому «Снопу», Корсун помітно розчаровується в українській справі. Арешти ж його друзів, київських братчиків, 1847-го року, сильно лякають його, і він надовго покидає Україну.

Олександр Корсун відправляється на Кавказ. Спочатку він служить у Тифлісі, а потім у Дербенті, де 13 років виконує обов’язки чиновника із особливих доручень при Дербентському військовому губернаторові. На батьківщину Олександр Корсун повертається лише у 1860-му році, успадкувавши батьківський маєток Богданівська Антипівка. Це був час ліберальних реформ царя Олександра Другого, коли здавалося, що демократичні традиції потрохи відвойовують позиції у деспотичної влади епохи царя Миколи. В повітах створювалися земства, в містах виникали Думи, які повинні були керувати дрібними місцевими справами. Втягується у громадську діяльність і Олександр Корсун. 1864-го року він стає гласним від землевласників Ростівського повітового земства Катеринославської губернії, 1869-го – почесним мировим суддею в БогданівськійАнтипівці, а в 1880-м мировим суддею на шостій дільниці міста Ростова-на-Дону. Та туга за українською літературою, яку він так слабовільне покинув у важкі для неї роки, не давала йому спокою. Нібито для самого себе, він продовжує збирати етнографічні матеріали, вивчає фольклор, перекладає з польської мови Адама Міцкевича, а з чеської - Франтішека-ЛадіславаЧелаковського. Він мріє відродити свій «Сніп», хоча чудово розуміє, що все це тільки мрії. Згідно з Валуєвським циркуляром та Емським указом, українська література знаходиться в Росії під забороною. Писати про Україну можна, але тільки російською мовою.

Поштовхом для повернення Олександра Корсуна у велику літературу, стала звістка про смерть у Петербурзі в 1885-му році Миколи Костомарова. Вони були майже погодки (Костомаров народився у 1817-му). Корсун тепер до болю зрозумів, що і йому недовго залишилося ряст топтати, і що все те, що він може розповісти майбутньому поколінню про свого великого друга, зникне разом з ним, якщо він не напише і не надрукує всього того, що він знає про Костомарова. Писати по-українськи було не можна, тож Корсун розпочинає писати російською мовою. Вже 1886-го року в часопису «Северный вестник» він вміщає свій переклад на російську драми Костомарова «Переяславська ніч», український оригінал якої з’явився вперше саме в його «Снопі». Хворий уже Корсун цілих чотири роки пише свої спогади про Миколу Костомарова, які нарешті з’являються в «Русскомархиве» в 1890-му році. Згадує автор між іншим і про те велике піднесення, що було на Україні тоді, як з’явився вперше Шевченків «Кобзар». Для доби реакції, що була в Росії в 1890-му році, це була занадто смілива річ.

Спогади про Костомарова стали прощальним заповітом Олександра Корсуна для українців. 25 жовтня 1891-го року він помирає у своїй БогданівськійАнтипівці, де його і поховано. Україна забуває про Олександра Корсуна, але не забуває Таганріжщина.

Олександр Корсун в старості.

Наприкінці 20-го століття таганрізький краєзнавець Олександр Миколаєнко відроджує ім’я свого земляка із небуття. Олександр Миколаєнко пише працю про Олександра Корсуна, пише російською мовою, адже літературною українською не володіє ні він сам, ні його читачі з Таганріжщини, але пише для того, аби довести, що «таганрожцы в какой-то степени оказывали влияние на процесс становления (возрождения, как пишет Н. Костомаров) украинского языка».Миколаєнко хоче довести, що і після своєї втечі з України, Олександр Корсун залишався патріотом рідної землі, а Таганріг став місцем зустрічей для українських митців, які приїжджали на гостини до його маєтку. Не даремно, за Миколаєнком, збирався відвідати Таганріг Тарас Шевченко, а Микола Костомаров був тут двічі, при чому один раз залишився на Таганрізькій землі на 10 днів. Добре пам’ятали таганрізькі старожили і про приїзди до міста Михайла Петренка (автора «Дивлюсь я на небо…»). Хтось розповів Миколаєнку, що у Таганрозі минули останні роки життя цього однокурсника Олександра Корсуна, і що на таганрізькому цвинтарі він нібито і похований, але це виявилося неправдою – Михайло Петренко помер і похований у Лебедині Сумської області 1862-го року.

В липні 1996-го року Олександр Миколаєнко вирішив відвідати БогданівськуАнтипівку, аби на власні очі подивитися, чи залишилася там яка-небудь пам’ять про Олександра Корсуна. Знайти це село виявилося не так вже і просто, бо воно тепер називається по-іншому – Любівка, і знаходиться у Неклинівському районі Ростівської області. Та, як не дивно, про Корсунів там пам’ятають і досі.

Допомагали Олександру Миколаєнку у розшуках місцеві українці – заступник голови Неклинівської адміністрації Марія Бабенко і мешканець села Любівка Микола Дудник. Виявилося, що у Любівці і дотепер згадують Корсунів добрим словом, і називають їх «панами». Шанують їх за «панський сад», який насадили колись Корсуни на неплідних степових землях, і яким й дотепер користуються мешканці села та їх гості, які приїжджають сюди навіть з України. Збереглося у селі і «панське кладовище», на якому є «панські могили». Коли Миколаєнко шукав дорогу до «панського кладовища», він спитав у хлопчика років чотирнадцяти, чим знамениті були ті «пани»? «Добрі люди були, багато хорошого зробили», - відповів хлопчик.

Багато хорошого зробив для української справи у Таганрозі і Олександр Миколаєнко, який, на жаль, нещодавно покинув навічно наше життя. Вічна йому пам’ять!

«Віє вітер, віє буйний» - українська народна пісня, основою для якого стала поезія Олександра Корсуна «Сирітська доля».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено