Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 червня, 2013   ▪   Олег Стецишин   ▪   Версія для друку

Українські ландскнехти

Під час Визвольних змагань у складі Української галицької армії воювало більше ніж півтисячі іноземних легіонерів
Матеріал друкованого видання
№ 24 (292)
від 20 червня, 2013
Українські ландскнехти

Вони всі воювали за Батьківщину. Нашу Батьківщину – Україну. Австрійці та хорвати, судетські німці й галицько-буковинські фольксдойчі, чехи і румуни, угорці й італійці. І навіть поляки. Усі вони в 1918–1920 роках у складі УГА боролися проти ворогів української незалежності: Польщі, червоної та білої Росії. Хтось із них пішов до галицького війська добровільно, за покликом серця, оскільки не мислив свого майбутнього окремо від майбутнього українського народу, в середовищі якого жив. Інші зголосилися в УГА «на роботу», бо за чотири роки Першої світової звикли до воєнних буднів, та й нічого, окрім як воювати, не вміли. Були, вочевидь, і такі іноземні солдати, які пішли захищати ЗУНР, а потім і УНР із примусу, безнадії чи просто з авантюрних міркувань.

Під українським прапором 

Варто зазначити, що після розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 року тисячі офіцерів цісарської армії стали безробітними. Не дивно, що в таких умовах кадрові старшини, котрі зазвичай не мали мирних професій і вміли лише командувати підрозділами, планувати операції та йти в атаку, залюбки наймалися служити в армії держав, які саме в цей час стали виникати на руїнах імперій Габсбурґів та Романових.

Причому таким заробітчанством не гребували не лише колишні австро-угорські старшини, а й їхні формальні переможці – офіцери армій країн Антанти. Послугами найманців змушені були скористатися й війська – учасники бойових дій, які в 1918–1920 роках точилися на території України: збройні сили Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, Директорії, ЗУНР, а надто їхні супротивники – армії Польщі, більшовиків та білої Росії.

Старшини-неукраїнці не тільки обіймали вакантні посади, а й переважно вірно служили молодій Українській державі

Особливо гостро брак офіцерських кадрів постав у листопаді 1918-го під час формування війська щойно проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки. Станом на 21 листопада 1918-го в лавах УГА було 4517 стрільців і лише 161 старшина, тобто один офіцер  припадав на 28 солдатів. Для порівняння: в поляків у той самий час – відповідно 4746 і 572 (один до восьми). А в Збройних силах півдня Росії генерала Антона Дєнікіна – чи не найбільш боєздатній білій російській армії – влітку 1919 року взагалі налічувалося аж 30 тис. осіб керівного і 110 тис. рядового та підстаршинського складу (один до трьох-чотирьох).

Між тим тисячі українців відгукнулися на заклик Української народної ради – координуючого політичного органу на Галичині та Буковині – стати на захист молодої Української держави. Однострої УГА вдягли і колишні вояки австро-угорської армії, і безвусі новобранці. Але якщо «мужви», тобто солдатів рядового і сержантського складу, ще більш-менш вистачало, то старшин бракувало.

Окрім українців до УГА вступали й представники інших етнічних груп, які були визнані повноправними громадянами ЗУНР, однак відповідно до рішень влади могли й не служити у війську. Зокрема, доволі активно на захист Західноукраїнської Народної Республіки стали німецькі колоністи Галичини й Буковини – майже півтори сотні, більшість із них мала офіцерські й підстаршинські звання.

Чиатйте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

У числі перших до українського війська приєдналися співробітники Львівської військової комендатури. Тодішній її командир генерал Пфеффер після зустрічі 1 листопада з трьома делегатами Української народної ради зібрав майже 300 офіцерів комендатури й звернувся до них із промовою: «Мої панове, Австрія перестала існувати, і ми звільнені від наших зобов’язань. Але український народ будиться до життя. Не сумніваюся, що панове долучаться до цієї шляхетної справи. Хто з вас готовий так вчинити, нехай підніме руку». Врешті-решт після виступу генерала перейти на бік українців погодилися 10 австрійських офіцерів: четверо німців, троє угорців, двоє чехів та один поляк із трьох сотень, яких офіційно запрошували до співпраці.

Українська газета «Діло» подала іншу статистику: за словами її кореспондента, після виступу генерала «заявили свою готовність перейти на службу до українського правительства один старший полковий лікар, один полевий суперіор, один полковник, один підполковник, два майори, два підпоручники, один акцесіст, один Regіstrpraktіkant і два хорунжі (4 українці, 3 німці, 3 чехи, 1 поляк, ще один невідомої народности)».

Уже на початку листопада 1918-го «німці» стали першими командирами української жандармерії в Бережанському, Долинському, Сколівському і Станіславівському повітах ЗУНР. Загалом тільки в листопаді – грудні того року під наші прапори стала понад сотня австро-угорських офіцерів. Як пояснював потім генерал-чотар УГА Віктор Курманович, «солдати-слов’яни знач­но краще служать за умов німецького порядку та суворої дисципліни».

Заробітчани в погонах

Головним пунктом із набору «чужинських» воєнспеців для потреб УГА стала Збірна станиця Української народної армії у Відні. Рекрутування найманців відбувалося за всіма канонами жанру. Іноземний офіцер, який бажав перейти під синьо-жовті знамена, подавав на ім’я керівника станиці або військового делегата ЗУНР заяву з викладенням власної біографії, зокрема військової кар’єри, і зобов’язувався чесно та сумлінно служити Україні. Кандидат також зазначав, що усвідомлює всю небезпеку та ризик, які на нього чекають під час служби, і що свідомо на них погоджується.

Вступ до лав УГА вояків-чужинців значною мірою компенсував украй гострий брак офіцерів, із яким зіткнулися війська ЗУНР

Натомість працедавець (тобто українська сторона) брав на себе цілу низку соціальних зобов’язань. Кожен доброволець після зарахування до штату Збірної станиці переходив на її повне матеріальне, продовольче та медичне утримання. Йому оплачували і проживання у Відні та очікування транспорту в Україну, і безпосередньо службу в УГА, а також щорічну відпустку й лікування. Крім того, збереглися свідчення, що при Збірній станиці діяли навіть спеціальні мовні курси, на яких іноземні воєнспеци здобували базові знання з української мови.

При цьому, щоб уникнути обвинувачень з боку польської сторони у вербуванні ненависних країнам Антанти австрійців, колишнім офіцерам цісарсько-королівської армії, які не були вихідцями з Галичини або Буковини, нерідко пропонували переїхати на постійне місце проживання в нову Українську державу і вже на правах її громадянина робити власний внесок у розбудову війська. «Я готовий віддати своє життя і свої знання служінню моїй новій вдячній батьківщині», – писав на адресу посольства Західної області УНР один із австрійців, який виявив готовність стати українцем.

Гроші іноземним воєнспецам за їхнім бажанням або платили готівкою в Україні, або ж переводили на особисті рахунки в австрійських банках. Причому, щоб убезпечити їх від можливих крадіжок і грабунків, їм пропонували здати «великі суми» на депозит у касу Державного секретаріату військових справ.

Варто зазначити, що загалом система заробітної плати офіцерів у Галицькій армії зразка 1918–1920 років, як на той час, була доволі прогресивною й дуже схожою на почасово-преміальну форму оплати праці, яку нині, на початку третього тисячоліття, активно застосовують провідні компанії світу. Її особливість – працівник отримує не фіксовану, незалежну від результатів його роботи, суму, а сукупність різних виплат, розмір яких визначається за спеціальною тарифною сіткою.

Збройні сили ЗУНР створювалися за зразком регулярних армій провідних європейських країн того часу, тож і їхня структура та законодавча база були подібними до тих, які мали війська інших держав. Зокрема, розмір зарплати кожного офіцера безпосередньо залежав від численних доплат, які він з огляду на ефективність своєї служби міг або отримати, або ж ні. 

Найбільшим додатковим джерелом доходу старшини (окрім фіксованих окладу та суми на квартиру, ординарця і харчі) був так званий бойовий (або польовий) додаток, право на який мав лише фронтовий офіцер. Залежно від рангу, звання і стажу він міг становити мало не 40% усієї його зарплати. Якщо ж офіцер намагався пересидіти в тилу чи виїхати за кордон, то розмір додатка зменшувався вдесятеро. Таким чином командування УГА стимулювало підлеглих ефективніше виконувати свої обов’язки. Тож звичайний четар (лейтенант) отримував 250 корон щомісячної плати, 6 корон щоденного бойового додатка, 50 корон на ординарця, а також від 40 до 120 корон на винайм квартири та 500 корон раз на півріччя на придбання уніформи.

Крім того, офіцери мали щорічну оплачувану відпустку тривалістю 14 днів, у разі хвороби їм видавали лікарняні на строк до трьох місяців. Також передбачалася матеріальна допомога їхнім сім’ям. У випадку смерті військовослужбовця його дружина одержувала щомісяця 60% зарплати чоловіка, плюс ще 10% на кожну дитину загиблого. Такі соціальні гарантії стали ще одним чинником, який підштовхував колишніх старшин австрійського війська вступати до лав УГА.

На службі новій Батьківщині

Уже невдовзі стало очевидно, що практика залучення до Української галицької армії іноземних фахівців виправдовує себе. Старшини-неукраїнці не тільки обіймали вакантні посади, а й переважно вірно служили молодій Українській державі. Часописи ЗУНР першої половини 1919 року друкували розповіді про воєнні подвиги в боротьбі за українську незалежність і вояків-українців, і чужинців. Героїчним ореолом були оповиті імена німця Антона Кравса та українця Осипа Микитки (майбутніх генералів), польових командирів Андрія Долуда і Григорія Голинського, Франца Тінкля та Альфреда Бізанца.

Загалом же вступ до УГА вояків-неукраїнців значною мірою компенсував украй гострий брак офіцерів, із яким тоді зіткнулася армія ЗУНР, адже такого кадрового голоду, як в Українській галицькій армії, не було в жодному іншому військовому формуванні, що в 1918–1922 роках діяли на території сучасної України.

Станом на 10 березня 1919-го в УГА служили 1260 офіцерів і 42 110 солдатів, через місяць – відповідно 1754 і 55 000, а 15 травня 1919-го – 1762 і 56 994. В останній дислокаційній відомості командування від 16 серпня 1919 року зазначено, що в її лавах перебували 1888 старшин і 49 795 осіб рядового складу. Неважко підрахувати, що весь цей час на одного галицького офіцера припадали 26–33 солдати.

У перші дні існування ЗУНР стати українським старшиною чужинцю було неважко. Як зазначалося в одному з наказів 1-го піхотного полку ім. князя Лева, на початку листопада 1918-го «хтоби хотів в наші ряди вступити, нехай зголосяться в полковій канцелярії, по заприсязі дістане занятє і удержанє». Тобто добровольцю варто було тільки заявити про своє бажання стати на захист ЗУНР, скласти присягу, щоб отримати посаду та оклад.

Загалом за період із листопада 1918-го до кінця 1919-го віденська Збірна станиця прийняла й відправила в УГА щонайменше дві сотні іноземних «солдатів удачі». Ще приблизно стільки само австрійців, чехів, угорців та представників інших народів колишньої Австро-Угорської імперії зголосилися захищати ЗУНР безпосередньо на Галичині. 

Чимало європейських добровольців обіймали в допоміжних службах УГА посади військових інженерів, залізничників, мостобудівників, хіміків, зброярів тощо. Водночас функції військових лікарів, санітарів, аптекарів, суддів, інтендантів або ветеринарів виконували вихідці з численної єврейської громади Галичини, яких у лавах захисників ЗУНР у часи визвольної боротьби налічувалося понад дві з половиною сотні. Найвищі військові звання з-поміжгалицьких військово­службовців-євреїв були в лікарів Теофіля Бардаха (полковник) та Осипа (Йозефа) Ямполєра (підполковник).

Загалом єврейське населення ЗУНР, як і інші національні меншини, було звільнене спеціальним законом від військової служби. Однак трап­лялися непоодинокі винятки, зокрема під час Чортківської офензиви у червні 1919-го, коли їх мобілізували до УГА. Тоді ж до галицького війська приєднався Жидівський пробоєвий курінь на чолі з поручиком Соломоном Ляймберґом, що був сформований єврейською молоддю Тернополя для захисту від польських погромників.

У курені служили 1200 євреїв та українців, поділених на чотири сотні. Водночас пліч-о-пліч з останніми воювали члени «Жидівської міліції» Галичини. 

Однак навіть за катастрофічної нестачі офіцерських кадрів більшість командирів УГА становили українці. Що ж до військових частин, то виключно українським було командування 1-ї бригади УГА, сформованої на базі легіону УСС, 6-ї Равської, 10-ї Янівської, 1-ї гірської та певною мірою 5-ї Сокальської бригад. Натомість цілковито неукраїнськими були 2-га, 8-ма та 11-та бригади галицького війська, причому «гуцульську» (за місцем формування) Коломийську цілком можна було б назвати ще й чеською, адже практично впродовж усієї її бойової історії нею командували троє офіцерів-чехів: отамани Франц Тінкль та Антін Виметаль, а також сотник Карл Квапіль. Командир старшинської школи УГА в Коломиї сотник Франц Рімаль, який був уродженцем міста Скашин Брікс у Чехії, зазначав: «Я поклявся служити вашому народові, синів якого я ще за Австрії подивляв не лише за їх безмежну скромність, а також за їх велику хоробрість і героїзм». 

Загалом наявність упродовж 1918–1920 років у лавах УГА офіцерів-іноземців мала позитивний, але не вирішальний вплив на становлення військ ЗУНР. Офіцерів-українців було більше у фронтових частинах та на командних посадах нижчої ланки, а іноземців – у штабах і поміж воєначальників середнього та вищого ешелонів.

Цікавий спогад про українсько-німецьку командну змішаність залишив класик української поезії Володимир Сосюра. Під час Визвольних змагань він був гайдамакою у військах Директорії, а наприкінці 1919-го підрозділ, у якому служив письменник, перейшов на бік УГА. Згодом Сосюра так згадував про ті події: «Лютий. 1920. При 4-й стрілецькій галицькій бригаді, яка перейшла до червоних, з полонених петлюрівців та денікінців формуються два полки: 1-й Чорноморський та Кінний запорозький.

Я вступаю до 1-го Чорноморського. Команда українська. Всі старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:

«Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті...». Однак не всі іноземці з честю виконували свої обов’язки. Не бракувало поміж чужинців і відвертих кар’єристів, які могли служити будь-кому. Деякі з них перейшли на бік польської армії (наприклад, полковник Вальтер Бем). Непоодинокими були й випадки їхнього дезертирства. Зокрема, чимало медиків-неукраїнців під час наступу польського війська Галлера на Галичині відмовилися відходити на схід разом з усіма й залишилися на своїх місцях.

У той самий час масово покинули частини й повернулися на батьківщину іноземні офіцери, які служили в залізничних підрозділах УГА.   

Утім, попри це, начальний вождь УГА генерал Михайло Омелянович-Павленко, оцінюючи згодом службу в ній колишніх австро-угорських офіцерів («німців»), визнавав:

«В усіх частинах було чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною. Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу і особливо штабових установ. Відібрати від армії німецьких командантів і штабівців це означало би зробити крок узад у справі організації наших сил, а може, навіть і зруйнувати все».


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено