Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 червня, 2013   ▪   Ігор Роздобудько   ▪   Версія для друку

Український Таганрог

Від самого початку Таганрогу він був українською етнічною територією.
Український Таганрог
Таганрог. Український провулок

Колись тут жили давні греки, а у ХІІІ столітті недовгий час існувала італійська колонія Порто-Пізано. Турецька навала повністю знищила міське життя на північному узбережжі Озівського моря. Російський цар Пьотр І, за допомогою українських козаків захопивши турецький Озів 1696 року, наказав збудувати нову фортецю і базу військово-морського флоту на мису Таганний Ріг неподалік від впадіння в море річки Міусу.

Будівниками і першими жителями нового міста ставали здебільшого саме українці. По-перше, Україна була поблизу, по-друге, у кріпацькій Росії важко було знайти потрібну кількість робочих рук, а поміщики не хотіли заселювати ці землі своїми селянами, бо близькість земель запорозьких і донських козаків приваблювала кріпаків до втечі та переходу в козацтво. В Україні ще існувало вільне селянство, яке разом з незаможним козацтвом і склало ядро первісного населення Таганрозького краю.

Хоча офіційно Таганрог і не входив до складу українських земель, місцеве населення соціально і політично тяжіло до українського Запорожжя та Гетьманщини. Коли 1708 року запорозькі козаки перейшли на бік Мазепи в його боротьбі з Росією, серед мешканців виявилося забагато симпатиків українського гетьмана. Навесні 1709 року Пьотр І відправився на Дон чинити розправу над донськими козаками, які брали участь в антидержавному повстанні Кіндрата Булавіна. 22 квітня цар на суднах прибув до Озова, де керував стратою багатьох повстанців, а 26 квітня був уже в Таганрозі. З’ясувалося, що у місті існував досить великий гурток на чолі з місцевим протопопом, вони встановили зв’язок з гетьманом Мазепою та чекали на прихід шведів. Слідство над таганрозькими українцями тривало два тижні і закінчилося, як і в Озові, стратою всіх учасників антиросійського повстання.

Читайте також: Григорій Сковорода у Таганрозі

Перемога Петра І під Полтавою невдовзі обернулася для нього втратою і Озова, і Таганрогу. Спочатку запорожці визнали турецький протекторат, а 1711 року, програвши турецьку війну, цар змушений був повернути Туреччині всі російські надбання на узбережжі Озівського моря. Таганрог і Озів було зруйновано, а землі віддані турками до складу Запорозької Січі.

Повернення запорожців до Росії 1734 року негативно відбилося на долі територіальних надбань січових козаків. 1746 року місце, де розташовувався колись Таганрог, російський уряд вилучив зі складу запорозьких земель, а з 1769 року тут почалося нове будівництво морського порту. І знову чільною силою в цьому будівництві були українці. Головним осередком українського життя в тодішньому Таганрозі стала Троїцька слобода на околиці міста, яку заснували колишні запорожці і звідки щоранку сотні робітників відправлялися на працю до таганрозького порту.

Місцевою аристократією ставали українські поміщики, які скуповували ґрунти в окрузі та заселяли їх своїми селянами з України. Адміністративно місто підпорядковувалося Катеринославу на Дніпрі і було частиною спочатку Катеринославського намісництва, а потім Новоросійської і Катеринославської губерній.

Крім українців і росіян, у Таганрозі жило ще багато греків. Це були так звані понтійські греки, які за закликом російського уряду з кінця ХVІІІ століття переселялися на відвойовані від турків землі зі своєї колишньої батьківщини – південного узбережжя Чорного моря, так званого Понту. Греки здавна займалися торгівлею і в Таганрозі вступали до купецького стану, дуже швидко створивши своєрідний торговельно-аристократичний клан у місті. Українська стихія не могла не охопити і греків. Як згадував відомий етнограф Володимир Богораз, який у 70-ті роки ХІХ століття навчався в Таганрозькій гімназії, крім справжніх прізвищ таганрозькі греки мали ще й вуличні прізвиська, які звучали суто по-українськи. Так, він пише про грека Лікіардопуло, якого прозвали Свинячою Шиєю за те, що колись його батько чи дядько «стягнув на базарі з воза вказану частину свинячої туші». (Минув час, і забулося, хто саме скоїв цей ганебний вчинок, але його нащадку постійно нагадувалося про це, і то була дуже дієва народна педагогіка). Іншого грека, на прізвище Попандопуло, на вулиці звали Макітрою – своїм виглядом він був дуже схожий на цей український народний посуд.

Українське населення Таганрогу не було простою етнічною масою. Так, на ниві розвитку української культури плідно працювали митці. Уродженцем таганрозької землі був Олександр Корсун – поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко і якого незаслужено забуто в сучасній Україні. Тут народився і Микола Щербина, учасник українського альманаху «Молодик». У ХХ столітті ця земля подарувала Україні мовознавця, громадського діяча Олександра Пономаріва та архітектора Ярослава Ткаченка. Ну а про «українського поета» Антона Чехова завдяки Віктору Януковичу тепер знають усі, і спритні дослідники без великих зусиль відшукали українське коріння в родоводі цього найбільш знаного в Росії уродженця Таганрогу.

Читайте також: Заселення українцями Донщини наприкінці XVIII – початку XIX століть

Прагнув побувати в Таганрозі і Тарас Шевченко, плануючи в листопаді 1844 року подорож на Кубань до свого друга, українського драматурга і майбутнього наказного отамана Чорноморського козачого війська Якова Кухаренка. «Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкавий, як там найти шлях до тебе, от набалакаємось!» – писав він йому з Петербурга. На жаль, ця подорож на Дон і до Кубані так і не відбулася – замість неї українського генія заслали на десять років в оренбурзькі степи, у солдатчину.

1887 року Таганрог було вилучено зі складу Катеринославської губернії та приєднано до Області війська Донського. Попри це земля і тоді, як і раніше, залишалася українською етнічною територією. Згідно з першим загальноросійським переписом населення 1897 року у Таганрозькому окрузі Області війська Донського кількість українців становила 61,7% усього населення, а росіян тільки 31,7%.

Як і скрізь у Російській імперії, до 1905 року українське друковане слово й українські організації в Таганрозі було заборонено. Лише внаслідок Першої російської революції цих заборон вдалося позбутися. Тут одразу сформувалася українська громада. Організоване українське життя у місті тривало десять років і було заборонене знову 1915 року за законами воєнного часу в роки Першої світової війни. Від часів вільного використання української мови в громадському вжитку в сучасному Таганрозі залишилася лише одна пам’ятка. Напис на одній з могил Старого цвинтаря повідомляє: «Микола Кулик помер 12 вересня 1914 року, 78 літ від побачення сонця. Подай же нам, всещедрий Боже, життя як батько перейти, любов беззвучную сугубу на той світ тихий принести».

Позначилися на українському житті Таганрогу і буремні події доби визвольних змагань. Навесні 1918 року сюди перебрався, втікаючи від німців, більшовицький уряд Радянської України, розмістившись в одному з будинків Тургенєвського провулка. Та вже в квітні до міста увійшли німецькі війська, а в травні Українська держава гетьмана Скоропадського оголосила про те, що Таганрог як українська земля повинен перебувати у складі України, приєднавши його знову до Катеринославської губернії. Відтоді розпочалася дипломатична боротьба за Таганрог з урядом Дону, який також проголосив свою незалежність від Росії. Скоропадський вбачав у незалежному Доні українського союзника в протистоянні з більшовицькою Москвою, тому згодився на компроміс. Згідно з угодою, підписаною 7 серпня 1918 року, Таганрог повернено до Всевеликого війська Донського, але місто входило до складу особливого Таганрозького промислового району, керівництво яким здійснювала спільна донсько-українська комісія, дислокована в Харкові. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців і донських козаків, які проживали в Донській республіці, та залишав відкритим питання про майбутнє приєднання всіх донських земель до федеративної України.

Своєю чергою російські більшовики, окупувавши згодом і Дон, і Україну, визнали право таганрозьких українців на існування в складі єдиної радянської України. Вирішивши втихомирити український національний рух, червона Москва вдавала із себе палкого захисника національних прав поневолених народів. 1920 року Таганрог увійшов до складу Донецької губернії Української РСР, центром якої був спочатку Луганськ, а потім Бахмут (сучасний Артемівськ Донецької області). У складі губернії було створено Таганрозький район, згодом –повіт.

У процесі українізації 1923 року вулицю Михайлівську перейменовано на Тараса Шевченка, а Комерційний провулок, що з’єднує два береги Таганрозької затоки, – на Український. На щастя, ці назви збереглися донині.

Читайте також: Ростів, Озів та Таганріг у складі України

Цього разу в складі України Таганрог пробув чотири роки. 1924 року його знову приєднали до Росії, хоча всесоюзний перепис населення 1926 року знову показав, що цей край є етнічно українським – у відсотках кількість українців навіть збільшилася порівняно з переписом 1897 року, і становила тепер 71,5%. А внаслідок Голодомору 1932–1933 років українців у Таганрозі стало ще більше. І це переконливо свідчить про те, що Голодомор був штучним явищем. Не враховуючи Кубані, українські етнічні землі за межами УРСР не зазнали такого нищівного голоду, яким він був в Україні. Тисячі селян з України рятувалися на Стародубщині та Східній Слобожанщині, перетнувши адміністративний кордон УРСР з РРФСР, наче за якимось чарівництвом люди потрапляли з країни суцільної загибелі до землі більш-менш ситого існування. Недарма радянський уряд своїми директивами забороняв українцям виїзд з УРСР та Кубані, адже занадто очевидно межа голоду збігалася з кордоном УРСР.

Однак, не зважаючи на всі кордони, люди тікали з голодної України, рятуючи життя своє та своїх родин. Таганрог був тоді великим промисловим центром, тут була можливість влаштуватися на металургійний, котельний та інші заводи. Українці самовільно заселяли землі на північній околиці міста на шляху, що прямував до українського кордону. Люди будували хатки, робили собі городи навколо. Адміністрації заводів потрібні були робітники, і міська влада змушена була офіційно визнати статус нового поселення, яке називали Північним, а дотепні українці між собою Соловками – і за географічним розташуванням, і за своїм власним непевним становищем щодо майбутніх дій радянської влади.

Та врятувавши своє життя, місцеві українці не змогли врятувати свою національну ідентичність. Радянській владі не потрібні були українські етнічні райони за межами Української РСР. Тут українців змушували визнати себе росіянами, мовляв, «українці живуть в Україні, а в Росії вони росіяни». Будь-який спротив у сталінському СРСР був вкрай небезпечним, і люди в цьому переконувалися не раз. Наступний перепис 1939 року показав, що українська більшість зникла в Росії скрізь – на Кубані, у Східній Слобожанщині, не став винятком і Таганрозький край. А через кілька років почалася Друга світова війна. Пройшовши через горнила стількох випробувань, людям було не до збереження свого українства – передусім треба було виживати. Важко винити їх за це. Українська історія Таганрогу закінчилася.  


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено