Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 червня, 2013   ▪   Роман Кабачій   ▪   Версія для друку

«Добрий слідчий» IPN

Польський Інститут національної пам’яті став найпотужнішою установою в процесі «розрахунків з історією» у Центрально-Східній Європі
Матеріал друкованого видання
№ 22 (290)
від 6 червня, 2013
«Добрий слідчий» IPN

«Порівнювати Український інститут національної  па­м’я­­­ті та його польський аналог неможливо», – за­явив у лютому в межах публічної лекції з приводу конструювання колективної пам’яті історик Олександр Зінченко. Це той випадок, коли не можна зіставляти з тим, чого насправді не існує. Себто вітчизняний інститут пам’яті формально існує, має штат із близько 80 працівників і навіть набирає на навчання в аспірантуру на платній основі. Але його діяльність у сучасних умовах є якщо не блідою тінню польського аналога, за зразком якого він від початку створювався за часів президентства Ющенка, то прямим антиподом (див. Тиждень, № 7/2012). Польський ІPN (Instytut Pamięci Narodowej) має річний бюджет $74 млн (2012-й), 87 км архівних полиць документів комуністичних спецслужб, переданих йому на зберігання і дослідження, 16 повноцінних відділень у регіонах та 2119 працівників у перерахунку на повні ставки (дані за 2011-й). За висловом Зінченка, він став справжньою «фабрикою змін». У чому ж феномен інституту, його значення в декомунізації суспільства, зрештою, гучна слава?

«Фабрика змін»

Один із польських істориків молодого покоління, добре обізнаний із ситуацією в Інституті національної пам’яті, вважає, що заснований він запізно – аж у 1999-му. На його думку, 10 років після падіння комунізму було достатньо, щоб дещо притупилася суспільна пам’ять про те зло, якого комуністичний режим завдав Польщі, а крім того, за цей час деякі зацікавлені люди могли знищити архівні матеріали, що їх компрометували. І все ж тамтешній Сейм ухвалив закон про створення Інституту національної пам’яті – Комісії досліджень злочинів щодо польського народу – так звучить пов­на назва ІНП. Критики установи, а їх у Польщі достатньо, зауважують, що його заснування було не науковою ініціативою, а радше політичною та прокурорською. Утім, інститут став місцем праці передусім істориків, надаючи їм умови для повноцінних досліджень і заробітку. До речі, у 2011-му середня зарплата в ІНП становила 5 тис. 326 злотих брутто – після відрахування податків це трохи більше ніж €1 тис.

Чим займається ця армія «фабрики змін»? Інститут має три підрозділи: 1) дослідно-архів­ний; 2) прокурорсько-люстра­цій­ний; 3) просвітницько-навча­ль­ний. Історичний період, на який спрямована діяльність ІНП, – це часи, коли польський народ перебував під владою двох тоталітаризмів: нацистського та комуністичного (тобто з 1939 по 1989 рік). Окремі відділи інституту займаються конкретними проміжками часу і проблемами. Приміром, пацифікацією НКВД польських земель між Віслою та Бугом у 1944–1947-му, депортацією поляків із так званих Східних кресів (території Західної Білорусі, Східної Галичини, Західної Волині, Віленського регіону) в глиб СРСР у 1939–1941-х тощо. Тобто деякі справи, які веде ІНП, стосуються і земель сучасної України.

Дослідницько-архівний відділ ІНП опрацьовує документи спецслужб і проводить дослідження, що ґрунтуються на цих та інших джерелах. Лише бібліографія інституту за час свого існування налічує 659 позицій. Окрім того, ІНП видає власний бюлетень, що продається в кіосках для преси. Виходить друком також більш наукове періодичне видання «Архівний огляд», що інформує зацікавлених про нові знахідки інституту. Виставками опікується вже просвітницько-навчальний відділ, який розпов­сюджує під час таких презентацій навчальні ігри та роздає спеціально підготовлені папки з матеріалами. З деяких виставок (представлених, зокрема, і в Україні) виросли окремі підсай­­ти ІНП. Наприклад, це такі теми, як «1 вересня 1939 року», «Червень у Познані 1956 року» (про перше повстання на теренах радянського блоку), «Мартирологія польських сіл», «кс. Єжи Попелюшко» (священик «Солідарності», вбитий спецслужба­­ми), «1989 рік» (простежує процеси падіння тоталітаризму в країнах соцтабору в Європі), «Поляки – українці. 1939–1947».

Створення ІНП супроводжувалося протестами посткомуністів, які побоювалися «дикої» люстрації та використання історії в політичних цілях. Однак закон був прописаний таким чином, щоб унеможливити вплив політиків на інституцію. Голова ІНП обирається Сеймом раз на п’ять років і має статус фактично міністра. Першим інститут очолив Леон Керес, юрист за освітою, і його каденцію називають най­успішнішою за час існування установи. Тоді було видано чимало нових досліджень, зокрема щодо відносин поляків зі своїми сусідами: німцями, українцями, білорусами, литовцями. У практично моноетнічному польському суспільстві чимало сте­рео­типів щодо представників інших націй закарбувалося ще з часів Другої світової війни. Один юнак, який мав змішане лем­ків­сько-польське походження, описав для журналу Polityka страх своєї бабці, коли він повідомив їй, що в них гостюватиме молодий німець. Старенька була полькою з Білорусі. Українці поставали в образі бандитів-різунів і фашистських прихвоснів, литовці – підлих зрадників. ІНП своїми дослідженнями намагався згладити це напруження.

Після приходу до влади в Польщі братів Качинських та зміни більшості членів Колегіуму (ради) ІНП на прихильників провладної партії «Право і справедливість», коли інститут дов­гий час очолював історик із Кракова Януш Куртика, були спроби використати історію для зведення політичних порахунків. Приміром, стосовно посвареного з Качинськими Леха Валенси ІНП висунув звинувачення у співпраці з комуністичними спецслужбами. Історик із Варшавського університету Томаш Наленч куртиківський період інституту назвав часом, коли останній перетворився на «історичну інквізицію та політичне знаряддя». Іронією історії стало в певному сенсі те, що претендент на посаду другого голови ІНП Анджей Пшевозник, якому саме краківський відділ ІНП закидав співпрацю з комуністичною Службою безпеки, конкурент Януша Куртики, загинув разом із останнім у президентському літаку в Смоленську 10 квітня 2010 року.

Живий пульс люстрації

Якщо з політиками та їхньою схильністю використовувати історію у власних цілях усе зрозуміло, то суспільство сприйняло появу ІНП теж неоднозначно. Найбільше контраверсій викликала прокурорсько-люстраційна діяльність інституту. Цей напрям запрацював трохи пізніше, з ухваленням у 2005-му люстраційного закону. На думку співробітника ІНП, який волів залишитися неназваним, цей підрозділ виник занадто пізно, аби бути чимось реально корисним власне у карному сенсі: «Як мінімум з 2000-го було відомо, що більшість справ закриють через недостатню кількість свідків, виконавців і навіть жертв злочинів, бо минуло багато часу. Ця ініціатива спізнилася щонайменше на 10 років». Себто в більшості справ їх завершення видається моральним і теоретичним засудженням людей із минулого.

Водночас люстраційний закон і неможливість обіймати державні посади тим, хто співпрацював із комуністичними спецслужбами, сприяли очищенню суспільства та його декомунізації. Кожен, у кого були підо­зри стосовно того, що його відстежували в Службі безпеки ПНР, мав право піти до місцевого відділу ІНП і попросити «свою» папку (течку). Так сталося, наприклад, з Анджеєм Соколовським, героєм документального фільму «Течки» (режисер Ґжеґож Лінковський, 2004). Його цікавило, хто передавав СБ дані про діяльність локальної організації «Солідарності» в містечку Свидник під Любліном. Апогеєм стрічки є зустріч колишніх діячів «Солідарності», на якій Соколовський уявнює для друзів прізвище агента (у фільмі воно не звучить). Сталося це до того, як відомий варшавський публіцист Броніслав Вільд­­штайн виніс (фактично викрав) з ІНП електронний список усіх людей, котрі були в полі зору СБ, – і агентів, і жертв без зазначення, хто є хто, – й оприлюднив його в інтернеті. «Список Вільд­штайна» спровокував нову хвилю звернень до інституту, оскільки поляки йшли до нього «люструвати» своїх сусідів, знайшовши їх у переліку. Він містив 162 тис. 617 осіб, з них, як пізніше з’ясувалося, сексотів – 80,4 тис.

ІНП – антивірус чи пухлина?

Польський політолог Даріуш Матерняк вважає, що діяльність ІНП забезпечила полякам позитивні зміни: «Завдяки інституту було названо та досліджено чимало справ із минулого. Причому істориками, а не політиками, які, вочевидь, використали б такі питання для політичної боротьби». Редактор історичного часопису «Україна модерна» Юлія Кисла вважає, що ІНП є досить мобільним з огляду на ті чи інші скандали, пов’язані з історією: «Вони дуже активно реагують на те, що діється в історіографії Польщі (це яскраво ілюструє випадок із книжками Яна Ґросса, зокрема «Навколо страху»). Одразу ж створюють комісію і проводять розслідування, а потім видають досить об’єктивні збірники».

Згадана та інші праці Яна Ґросса стосувалися польсько-єврейських відносин під час Другої світової та ролі поляків у Голокості. Наче блискавкою серед ясного неба стала для польського суспільства публікація у 2001-му книжки автора «Сусіди», у якій ішлося про вбивство (з інспірації нацистів) польськими жителями містечка Єдвабне у Білостоцькому воєводстві своїх єврейських сусідів у липні 1941 року. Шокуючим було те, що народ-жертва, який постійно вихвалявся своєю шляхетністю і відсутністю колаборантів, виявився таким самим, як і всі. Польський ІНП провів дослідження, у результаті якого було виявлено щонайменше 340 останків євреїв Єдвабного. До війни в містечку мешкало 2,5 тис. осіб, з них 40% становили євреї. Якщо згадати в розмові з пересічним поляком Єдвабне, він може похапцем відповісти: «Але ми ж це в суспільстві передискутували, ми ж розрахувалися з історією!». Скільки поляків «розрахувалося з історією» насправді (не тримаючи дулі в кишені), полічити важко. Але те, що це зробила тамтешня еліта, однозначно.  

Якщо говорити про роль ІНП не тільки в контексті відносин поляків з іншими народами, а й у внутрішньопольському діалозі, процесі декомунізації, то інститут виконував тут радше функцію каталізатора, ніж суворого судді. Серед 40 млн поляків 10 млн пройшло через опозиційний до комуністів рух «Солідарність». Тому польський ІНП поступово перетворився на виконавця суспільного запиту: «А що ж було насправ­­ді?»; «Хто вбив ксьондза Попелюшка?»; «Чи відповідальні ми за акцію «Вісла»?»; «Чи заслужив генерал Ярузельський покарання за введення воєнного стану?». Ці дискусії відбуваються перманентно в цілком демократичному руслі, де зав­дяки певним інструментам неможлива помста через переконання, але де кожен знає, що нацизм і комунізм – злочинні ідеології.

Декомунізація в Польщі не означає руйнування пам’ятників радянським воїнам чи їхніх кладовищ, чим постійно лякає російська пропаганда. Але вона виключає існування монументів, назв вулиць комуністичних діячів, організаторів масових убив­ств тощо. ІНП нерідко виступає за зміну назв вулиць.

Приклад для України

Наразі ІНП поступово «повертається» до себе. За часів правління Качинських зі структури відійшло чимало хороших спеціалістів, а загальнопольські дослідницькі програми було згорнуто до індивідуальних. Тепер інститут намагається «реанімуватися» через громадську активність та видавничу діяльність, максимально відмежовуючись від політизування. Новим його головою став молодий історик із Вроцлава Лукаш Камінський. Розмови про необхідність закриття структури припинилися. Навіть на думку вже згадуваного Томаша Наленча, який дотримується радше лівоцентристських поглядів, закриття ІНП означало б «усправедливлення колишньої епохи».

Що можна в Україні якщо не запозичити, то принаймні змінити за прикладом ІНП Польщі? На думку історика з українського Центру досліджень визвольного руху Олесі Ісаюк, насамперед полегшити доступ до архівів, що наразі є надто бюрократизованим процесом. Зменшити вплив політиків на дослід­но-історичний процес. Також, за словами Ісаюк, «оскільки номінально український ІНП все ж існує, слід було б хоча б збільшити фінансування і змінити керівництво» (на сьогодні український Інститут національної пам’яті очолює комуніст Валерій Солдатенко, а головою Державної архівної служби України є комуністка Ольга Гінзбург). Поки ж влада не зміниться, сподіватися на зрушення в державних структурах важко. Наразі більше роблять громадські дослідні установи. 


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено