Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 травня, 2013   ▪   Ігор Роздобудько   ▪   Версія для друку

Донські землі у складі Запорізької Січі

Як бачимо, все XVII і XVIII століття між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону.
Донські землі у складі Запорізької Січі

Турки закріпилися в донському Приозів’ї, звівши тут міцну фортецю Озів, проте контролювати всі суміжні з Озовом землі були не в змозі, через що на ці багаті на соляні й рибні промисли ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а у XVIII столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже посилила свої позиції з приходом царя-реформатора Петра Першого, і, врешті-решт, саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині XVI століття й відтоді не залишала намагань закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійному напруженні турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637 і 1696 років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не дарма Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його Універсал від 15 січня 1655 року. У XVIII столітті Запорізька Січ боролася і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, щоби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.

У XVIII сторіччі територія Запорізької Січі простягалася до устя Дону

Ситуація загострилася після того, як 1708-го запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були всім своїм військом перейти під головування турецького султана. Але 1711-го зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, відмовившись за умовами Прутського миру і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший після здобуття Озова в 1696 році наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед тим, як покинути фортеці, росіяни їх зруйнували, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі.

Перебування Таганрога і Північного Приозів’я у складі Запорізької Січі вельми сприяло економічному розвитку козацтва і заселенню цього регіону українцями. Російський уряд, під страхом смертної кари, забороняв запорожцям будь-які стосунки з усіма іншими козаками, що залишалися під владою Росії – гетьманськими, слобідськими та донськими, небезпідставно побоюючись того, що запорожці зможуть загітувати своїх побратимів до спільного заколоту проти московської влади. Тож запорожцям доводилося тепер концентрувати свої зусилля на освоєнні приозівських земель. Козачі українські промисли виникають у цей час на всьому Озівському узбережжі аж до території сучасної Кубані на Єйській косі. Не маючи доступу до Росії, запорізькі козаки ведуть тепер широку торгівлю рибою та сіллю з Правобережною Україною й Галичиною, які перебувають під владою Польщі. Це сприяє зростанню економічних зв’язків між різними регіонами Великої України, і разом з тим збільшенню чисельності населення на півдні, розширенню старих й появі нових зимівників на донському Приозів’ї.

Але стосунки між запоріжцями і турками не були безхмарними. Різна культура, різна релігія, багатолітня ворожнеча і війни не сприяли встановленню добросусідських зв’язків між цими народами. Врешті-решт запорожці вирішили повернутися під російський протекторат 1734 року. Але і тут сподівання на спокійне життя у складі Російської імперії не справдилися. Повернувши до складу Росії Озівське узбережжя, запорожці відразу зіткнулися із зазіханнями донських козаків на ці землі. Не маючи сили підпорядкувати собі устя Дону зброєю, донці вдалися до політики скарг і наклепів, жаліючись російському уряду на запорожців та прохаючи Петербург забрати від українців багаті на рибу та сіль території. Та й сам російський уряд заздрим оком дивився на плодючі запорізькі степові ґрунти і мріяв привласнити ці землі. Починається повільне заселення запорізьких земель російськими кріпаками та різними народами, що втікали на російську Україну від гніту турків, – болгарами, греками, сербами. Доводилося запорізьким старшинам вдаватися до запобіжних заходів, заселяючи військові землі козачими родинами, чого раніш ніколи не було, бо за традицією на Запоріжжі жили тільки чоловіки-воїни, а діти та жінки залишалися в тилу, на Україні.

Читайте також: Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?

Так виникала на Запоріжжі паланкова система, коли територія Січі складалася з окремих паланок, на чолі яких стояли полковники, що призначалися загальновійськовим кошем. На узбережжі Озівського моря простягалася Єланецька паланка (за річкою Грузький Єланчик, що зараз в Донецькій області, неподалік від кордону з Росією). До складу паланки входили землі від цієї річки на заході до ріки Єї на південному сході (нині Краснодарський край Росії), вздовж морського узбережжя аж до нового кордону з Туреччиною. На території Єланецької паланки знаходилися і руїни Озова й Таганрога, які за умовами миру з турками увійшли до складу Росії, але відбудовувати їх було заборонено.

Взаємовідносини поміж донцями та запорожцями гіршали з кожним роком. Про колишнє бойове побратимство ніхто вже й не згадував. Російський уряд відверто підтримував донських козаків, вбачаючи в них етнічних росіян, на відміну від українців-запоріжців. Між тим боротьба за сіль та рибу дійшла вже до збройних сутичок, коли козаки донські і запорозькі дивилися одні на одних як на запеклих ворогів. Довелося уряду втручатися в цей конфлікт. У 1743 році було створено спеціальну комісію, на яку покладені обов’язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Донського і Запорозького. Комісія працювала цілих три роки, але ухвалила рішення, звісна річ, на користь донських козаків. Згідно з Сенатським указом 1746 року кордон між двома козацькими республіками встановлювався по р. Кальміус (в межах сучасної Донецької області, там де Маріуполь). Таким чином Єланецька паланка ліквідовувалася, її землі віддавалися донським козакам, разом з залишками Озова і Таганрога, які через кілька десятиліть було відбудовано і передано до російської воєнної адміністрації. Так Донське козаче військо за рахунок запоріжців отримало вихід до Озівського моря. Останніми полковниками Єланецької паланки були Павло Таран (1743), Осип Баран (1744) і Леонтій Таран (1746).

Але несправедливе рішення російського уряду лише розлютило запорізьких козаків. Вони відмовлялися визнавати новий кордон, і, як раніше, рибалили на Озівському узбережжі, виганяючи звідти геть донських козаків. Суперечки тривали. Доходило до того, що 1753-го донський отаман Данило Єфремов скаржився у Петербург на те, що запоріжці вступають не лише на нові донські землі, а заходять навіть на Кубань, у турецькі володіння. Так донський керівник заступався перед російською імператрицею Єлизаветою за турків, виступаючи проти запорізьких козаків.

Печатка Кальміуської паланки Запорізького війська 1768 року

Тепер, після поділу 1746 року, найсхіднішою паланкою Запорізького війська ставала Кальміуська паланка, адміністративний центр якої був на козачому форпості Домаха, в межах сучасного Маріуполя. Кальміуські козаки вважали своїми і землі колишньої Єланецької паланки, хоч і не до Кубані, але до устя Дону і Озова тим не менш. Підтримував кальміусців у цих вимогах і головний запорізький кіш. Та для того, щоби закріпитися на цих землях, треба було їх активніше заселяти. З таким наміром 1769 року за розпорядженням кошу під Таганріг направилося 500 сімейних козаків. Вони оселилися в усті ріки Міусу, поблизу відновлюваної Таганрозької фортеці, де заснували три нові козачі слободи – Миколаївську, Троїцьку і Покровську, що були названі так за головними запорозькими святами. Незабаром тут виникла і четверта запорізька слобода – Неклинівка. І зараз існує в Ростовській області Росії Неклинівський район. Центром його є село Покровське (колишня запорізька слобода), де за переписом 2002 року мешкало 12,5 тис. осіб, можливих нащадків українських запорожців. Так і в сучасній Росії збереглася згадка про найбільше запорізьке свято – Покрова.

Певна річ, що донським козакам не дуже подобалося, що запоріжці дедалі активніше заселяють землі, які з недавнього часу донці почали вважати своїми. Але нічого вдіяти з запорожцями вони не могли – з початком відбудови Озівської і Таганрізької фортець росіянами ці території були відібрані від донських козаків, а Воєнна колегія, якій тепер підпорядковувалися ці землі, була тільки зацікавлена у збільшенні робочої сили в околицях новобудов, тому спеціальним Указом узаконила проживання українців в усті Міусу.

Запорожцям доводилося захищати свої землі й від нападів донських козаків. (Сергій Васильківський «Сторожа запорозьких вольностей», близько 1890 р.)

Та сутички між запорожцями і донцями тривали весь час. Особливо прославився у цьому сенсі кальміуський полковник Кішенський, який давав рішучу відсіч спробам донців нападати на запорізькі рибні промисли та соляні озера. Донські отамани постійно писали доноси на запорожців до Петербурга, і, зрештою, ці доноси зробили свою чорну справу. У сумнозвісному Маніфесті імператриці Катерини ІІ від 1775 року про зруйнування Запорізької Січі, однією з причин знищення російською владою запорізького козацтва називалося саме невдоволення тим, що запоріжці поширюють свої поселення на землі, що належали Війську Донському. У шостому пункті Маніфесту писалося: «Наконец, те же Запорожці стали распространять своевольные свои присвоения и до земель издревле принадлежащих Нашему войску Донскому, непоколебимому в должной к Нам верности, всегда с отличностью и мужеством в нашей службе обращающемуся и порядком и добрым поведениемприобревшему навсегда к себе отлично Наше Высочайшее Монаршее благоволение, делая и сим Донским Казакам запрещения пользоваться оными землями, которые уже долговременно в их обладании состоят. Всякий здраво рассуждающий может тут легко проникнуть как лукавое намерение Запорожских Казаков, так и существительный от оного Государству вред». І як висновок з цього: «Мы сочли себя обязанными перед Богом и перед Империей нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное…Можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени».

Так запорізьке козацтво було знищено, а донське продовжило існувати, ставши вірною опорою царату в його боротьбі з національно-визвольними рухами народів імперії та соціальними заворушеннями серед самих росіян. Але про каральні функції донських козаків у ХІХ та на початку ХХ століть мова у цій праці буде далі. Зараз треба додати, що не всі донці зрадили запорожцям та спільній козачій справі. На Дону довгі часи зберігалася легенда про те, що останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, після зруйнування Запоріжжя кілька років переховувався на Дону, серед донських козаків. Про це нібито свідчить і українська народна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорна галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти чорна галко,

ОдКалниша вісті.

«Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

ОдКалниша вам вісті».

Але це, певно, лише легенда…

Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Шанується УПЦ КП

Лише після проголошення Україною незалежності в серпні 1991 року почало потрохи відроджуватися запорізьке козацтво в його сучасному вигляді. В травні 1992-го на Донеччині була створена громадська організація «Кальміуська паланка». Пам’ятаючи про те, що їхні предки володіли колись землями й на Дону, учасники громадського об’єднання приділяли чимало уваги й встановленню контактів із сучасними козаками Дону і Кубані. Так у липні – серпні 1992-го ними було зорганізовано кінний перехід Україна – Дон – Кубань, а протягом 1993–1994 років за участю «Кальміуської паланки» відбулося кілька зустрічей між проводом Українського козацтва та отаманами Всевеликого війська Донського і Кубанського козацького війська. Завдяки цим зустрічам вдалося певною мірою домовитися про невтручання донських та кубанських козаків у Придністровський конфлікт і протистояння в Криму. Але в подальшому «Кальміуська паланка», як і інші козацькі організації України, зазнала занепаду та моральної деградації. Дійшло до того, що під час виборів 2005 року донецькі козаки агітували українців голосувати за… Віктора Януковича. Коментарі, як-то кажуть, зайві.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено