Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 травня, 2013   ▪   Ігор Роздобудько   ▪   Версія для друку

«Втеча трьох братів з города Озова…»

У XVI-XVII cтоліттях турецька фортеця Озів відігравала зловісну роль в житті як українців, так і донських козаків. Озів був не тільки форпостом турецьких походів в глибину української чи донської території – це місто у дельті Дону, разом з Козловом і Кафою (сучасні Євпаторія та Феодосія) в Криму, залишалося найбільшим мусульманським невільницьким ринком в Північному Причорномор’ї
«Втеча трьох братів з города Озова…»

Майже щорічні татарські і ногайські набіги на українські та російські землі, переповняли ринки живого товару цих міст все новими і новими християнськими бранцями. Звідси приречені невільники потрапляли у рабство не лише до самої Туреччини, але й навіть до її найвіддаленіших колоній у Аравії, Північній Африці, берегів Євфрату та Тигру. Повернутися звідси на батьківщину було майже неможливо. Тому й вважали українські козаки найславнішим подвигом для себе – визволення християнських невільників, тому й нападали вони найчастіше на ті турецькі фортеці, де існували великі невільницькі ринки, визволяючи своїх братів та сестер з турецького рабства. Та не завжди допомога українських козаків могла бути своєчасною.

Часто українським козакам, що потрапили до турецького полону, залишалося сподіватися тільки на себе, чекаючи на щасливу годину, аби напасти на своїх поневолювачів та вирватися на свободу. Іноді їм це вдавалося, як то було з невольниками на турецькій галері 1599-го року, коли бранці на чолі з отаманом Самійлом Кішкою не тільки захопили цю галеру, але й повернулися на ній до Запорізької Січі. Цей величезний подвиг козацького духу залишився в пам’яті українського народу навіки, будучи оспіваним в народній пісні, думі під назвою «Самійло Кішка».

Читайте також: Ростів, Озів і Таганріг у складі України

Але тут одержати перемогу над турками значною мірою допоміг величезний організаторський хист цього запорізького отамана. В інших народних думах з сумом розповідалося про те, як українські бранці, в силу обставин, так і не змогли вибороти власну свободу, обравши смерть перспективі на все життя залишитися у чужорідному рабстві. Ці пісні, що їх співали по Україні сліпі співці, пробуджували в народі спрагу до боротьби, постійно живлячи козацькі лави новими молодими хлопцями, що йшли з українських сіл та міст на захист свого народу та рідної землі.

До циклу так званих «невільницьких пісень» належить і дума «Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі», яка відома ще під назвою «Три брати озівські». Сюжетом цієї думи є цілком вірогідний факт втечи трьох братів-козаків з турецького полону з міста Озова. Двом старшим братам вдалося захопити турецьких коней, а третій, «піший-пішаниця», змушений наздоганяти старших братів пішки. В помислах старших братів йде постійна боротьба двох почуттів – з одного боку вони розуміють, що не можна залишати молодшого брата одного, прирікати його на загибель, з іншого – бояться турецької погоні, розуміючи, що змарнувавши час, цілком ймовірно загинуть всі разом. І якщо спочатку старші брати після нічних переходів чекають на молодшого, то побачивши його знесилення та неможливість пересуватися далі, залишають на самоті. В результаті молодший брат гине, ставши здобиччю степових звірів-хижаків, а старші брати потрапляють на яничарську засідку, і теж гинуть у бою з турками.

Не зважаючи на нібито тривіальний сюжет, ця дума містить в собі великий моральний зміст. Зрада братнього союзу, не лише козацького, але й сімейного братства, обертається для козаків неминучою смертю. Не даремно народом було створено декілька інших, більш пізніших за часом, варіантів цієї пісні. В цих варіантах моральна зрада старшими братами молодшого значно поглиблюється. В одному записі думи старший брат навмисно закликає середнього брата позбутися меншого, маючи при цьому особисте майнове зацікавлення –щоб батьківський спадок «на дві часті паювати», а не на три. В іншому варіанті яскравіше висвітлюється ідея громадського засудження людини за злочинні вчинки – старші брати все ж повертаються до рідного дому, але їх ганебний вчинок щодо молодшого брата викривається, батьки їх не приймають до хати, а козацька рада засуджує на смерть за малодушність.

Завдяки своєму високому моральному змісту та художній майстерності, українська народна дума «Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі» належить до найдавніших і найпопулярніших дум. Вона дійшла до нас з глибокої давнини, і не загубила зворушливого характеру і гуманістичних рис. Відомо близько сорока записів думи. Розповідають, що «Втечу трьох братів» у виконанні кобзарів, дуже полюбляв слухати Тарас Шевченко. У 1871-му році початок думи від відомого українського лірника Івана записав композитор Микола Лисенко, на початку ХХ століття Опанас Сластьон зробив запис думи на фонографі, а 1910-го року впорядкував і видав у своїй збірці «Мелодії українських народних дум» основоположник українського етнографічного музикознавства Філарет Колесса. Цю думу мали в своєму репертуарі найбільші українські народні виконавці: кобзарі Михайло і Платон Кравченки, Остап Кальний,Микола Дубина, бандуристиЗіновій Штокалко, Федір Жарко, Тарас Лазуркевич, Георгій Ткаченко (родом зі Східної Слобожанщини), лірники Антін Скоба та Аврам Гребінь. Співала «Трьох братів» і жінка – Явдоха Пилипенко (колись жінкам теж дозволялося вступати в кобзарське братство, вони співали божественні пісні і думи, але ніколи не грали на музичних інструментах –бандурі, кобзі чи лірі).

Читайте також: Старцівська республіка

Найбільш наближеним до первісного варіанту вважається текст думи про озівських братів, що був записаний 1916-го року від лірника Івана Мережка в селі Чаплинка, Новомосковського повіту, Катеринославської губернії. Справжньою вдачею для українського мистецтва є той факт, що цей варіант українські етнографи встигли знайти та записати лише за рік до більшовицького заколоту, після якого масово загинули і українські кобзарі з лірниками, і ті великі пісні, що вони співали. Загинув під час кампанії більшовицької боротьби проти кобзарів і лірник Іван Мережко. Загинув, але зберіг свою думу для нащадків. Пропоную її Вашій увазі.

                Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі

Ой та то ж не пили пилили

І не тумани вставали,

Як із землі турецької

Та із віри бусурменської

З города Озова, з тяжкої неволі

Три брата утікали.

Що двоє та брати кінних,

А третій піший-пішаниця,

Що як він чужий-чужениця,

За кінними біжить-підбігає,

На сире коріння

Та на біле каміння

Ніжки свої козацькі молодецькі посікає

Та сліди свої кровію заливає,

До кінних братів добігає,

За стременечка хапає,

Словами промовляє:

«Станьте ж, братці, коней попасіте,

І мене підождіте,

І з собою на коней возьміте,

До городів християнських хоч мало підвезіте.

Та й нехай же я буду знати,

Куди в городи християнські до отця, до матері

                                        доходжати».

І ті брати теєзачували

Та словами промовляли:

«Братику наш менший, милий,

Як голубонько сивий!

Що ми самі не втечемо

І тебе не ввеземо,

Бо буде з города Озова велика погоня вставати,

То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках

                                        минати,

А нас, кінних, буде доганяти,

Стріляти й рубати

Або живцем у полон завертати.

Як жив ти, здоров будеш,

То й сам в землю християнську прибудеш».

І тії брати сеє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат,

Піший-пішаниця,

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена хапає,

Та словами промовляє,

І сльозами обливає:

«Братики мої рідненькі, миленькі,

Як голубоньки сивенькі!

Коли ж, братці, не хочете ждати,

Хоч одно ви милосердіє майте:

Назад коней завертайте,

Із піхов шаблі виймайте,

І мені з пліч головку здіймайте,

І тіло моє порубайте,

В чистім полі поховайте,

А звірям і птицям на поталу не оддайте».

І тії брати сеєзачували

Та словами промовляли:

«Братику милий,

Голубонько сивий!

Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І душа наша гріхів до віку не викупиться.

Сього, брате, нігдеізроду не чували,

Щоб рідною кровію шаблю обмивали

Або гострим списом опрощеніє брали».

«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,

То прошу вас, братця,

Як будете до байраків прибувати,

Терновії віття в запілля рубайте,

А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»

То вже два козаки у байраки уїжджає,

Середульший же брат милосердіє має,

Терновії віття верхи істинає

І пішому брату, меншому, у предмету покидає.

Отоді ж то до Савур-могили добігали,

І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,

І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали.

А менший брат, піший-пішаниця,

До тернів, байраків добігає,

Терновії віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає

Та сльозами обливає:

«Осюди же то мої два братики кінних прибігали,

Терновії віття в тернові стинали,

А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,

В признаку кидали,

Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі

В городи християнські

До отця, до матері,

До роду утікати».

Тут сеє промовляє,

Відтіль побігає,

Із байраків, із мілюсів вибігає:

Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,

Тільки поле леліє,

А на йому трава зеленіє.

Та став же старший брат та середульший

На полівку вибігати,

На степи високі,

На великі дороги розхіднії,

Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати

І меншому брату у признаку покидати.

То став же середульший брат

До старшого брата словами промовляти:

«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати

І червону та жовту китайку віддирати,

А нехай та нехай же він, бідний, знає,

Куди за нами, кінними, утікати».

То старший же брат до середульшого брата став гордо

                                        промовляти:

«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке

На шматки драв

Та меншому брату у предмету давав!

А як же він жив-здоров буде,

То сам в городи християнські

Без наших предметів усяких прибуде».

То середульший брат милосердіє має,

То він із свого жупана

Червону та жовту китайку видирає

І по шляху стеле-покладає,

А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.

Та став же середульший брат

До старшого брата словами промовляти:

«Братику мій старший, ріднесенький,

Як голубонько сивесенький!

Тут же трави зелені,

І води здорові,

І очерети вдобні,

Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного

Своїх коней попасімо,

І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,

І на коні возьмімо,

До городів християнських трохи підвезімо,

Нехай же наш брат, піший-пішаниця,

Буде знати, куди в городи християнські

До отця, до матері доходжати».

То став же брат старший до середульшого промовляти:

«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,

Чи сириця в руки не в'їдалась?

Що як будемо, брате,

Свого пішого меншого брата піджидати,

То буде з города Озова

Велика погоня уставати,

То буде нас, кінних, доганяти,

То буде нас на три штуки рубати

Або в гіршу неволю живцем завертати,

То буде же нашого брата меншого, пішого,

У тернах і байраках на спочині минати.

То ми свого брата меншого не ввеземо

І самі із озівської турецької неволі не втечемо».

То став же пішоходець із тернів виходити,

То став червону китайку находити,

Та у ручки бере-хапає,

Словами промовляє:

«Недурно червона китайка по шляху валяє,

Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких

В живих на світі немає.

А коли б же я міг знати,

Чи їх постріляно, чи їх порубано,

Чи живими, в руки забрано,

Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,

Тіла козацького молодецького шукати.

Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,

Звірям і птицям на поталу не оддати».

На шлях Муравський вибігає,

Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає.

Та побило меншого брата в полі три недолі:

Одно — безвіддя,

А друге — безхліб'я,

А третє — буйний вітер у полі повіває

Та бідного козака з ніг валяє.

До Савур-могили прибуває,

І на Савур-могилуісходжає,

І там собі дев'ятого дня спочивок має.

Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає

І мало-немного спочиває,

І ось до нього вовки-сіроманці находжали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали,

Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.

То він їх забачає

Та словами промовляє:

«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,

Гості мої милі,

Хоч мало-немногопідождіте,

Поки душа козацька з тілом розлучиться.

Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,

Із-під лоба чорні очі висмикати,

Попід зеленими яворами ховати

І комишами укривати».

І мало-немного спочивав,

От руками не візьме,

Ногами не піде,

Ясно очима на небо не згляне,

На небо взирає і тяжко вздихає:

«Голово ж ти моя козацька!

Голово ж ти моя:молодецька!

Бувала ж ти у землях турецьких

І в вірах бусурменських,

А тепер припало, на безвідді, на безхліб'ї погибаю».

Та став же він на Савур-могилі спочивати

І на небо взирати,

Доброї години вижидати.

Важенько вздихає

Та словами тихо промовляє:

«Ой горе бідній сиротині, не пивши,

А ще й к тому і не ївши,

Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,

А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати».

Цеє промовляє

І головку свою козацькуюісклоняє.

Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,

Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,

То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати,

І став же він ще мало-маненько своїми очима

                                        вовків-сіроманців забачати,

Став він до них стиха промовляти:

«Любі вовки-сіроманці,

І ви, орли-чорнокрильці,

Погодіте ж ви, спочивайте,

Козацького тіла молодецького не терзайте,

Поки душа з тілом розлучиться.

Отоді ж то ви будете на мої чорніїкудрі наступати

І будете мої очі із лоба виймати,

А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати

Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,

Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».

Ой не чорная хмара налітала,

Не буйні вітри війнули,

Як душа козацька з тілом розлучалась.

Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали

І тіло козацьке молодецьке жвакували,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали

І чорні очі із-під лоба висмикали;

Ще й дрібная птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло обдирала;

Ще й зозулі налітали,

В головах сідали,

Як ріднії сестри кували;

Що й вовки-сіроманці находжали

І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,

Попід зелененькими яворами ховали,

Комишами укривали

Та жалібно квилили і проквиляли —

То ж вони козацький похорон одправляли.

Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,

Стала їх темная нічка обнімати,

То став же старший брат

До середульшого брата словами промовляти:

«Станьмо, брате, тута —

Тут могили високі,

І трава хороша,

І вода погожа.

Станьмо ж, брате, хоч мало-немного

Коней попасімо;

Станьмо, брате, поки сонце обігріє,

Чи не прибуде к нам брат наш менший,

Піший-піхотинець:

Тоді ж на його великоєусердіє маю

І всю добичу іскидаю,

А його, пішого, межи коні хапаю».

«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—

Уже дев'ятий день минув,

Як хліб-сіль їв і воду пив,

Досі на світі немає».

Отоді ж вони коней пустопаш попускали

І кульбаки під себе постеляли,

А оружжа по комишах поховали

Та безпечно спать полягали,

Світової зорі дожидали.

Як став же божий світ світати,

Стали вони на своїх коней сідати,

Через річку Самарку в городи християнські утікати,

То став же старший брат до середульшого словами

                                        промовляти:

«Що як будем же ми свого брата найменшого тут

                                        наджидати,

То будуть же турки-яничари другими дорогами нас

                                        переймати,

То будуть нас стріляти та рубати

А лібо живцем у плін завертати».

Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,

То середульший же брат милосердіє має,

Він же до свого брата добрими словами промовляє:

«Братику мій милий,

Голубчику сивий!

Тут же трави зелені і очерети угодні,

Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо,

А на зеленій траві їх попасаймо».

Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,

Стали тії козаки із коней уставати

І своїх добрих коней у пустопаш пускати.

Вони рушниці свої у комиш поховали,

А самі собі кульбаки у голови поклали

І безпечно спати полягали,

Ранньої зорі дожидали.

То скоро вони ясною зорею вставали

Та своїх добрих коней засідлали,

Отоді-то найстарший брат милосердіє мав

То словами істиха промовляв:

«Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,

До нас він сюди прибував,

Ото б же я всю здобичу із коня скидав,

А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв».

То середульший же брат теє зачуває,

То до свого старшого брата словами промовляє:

«Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою взяти,

Як він же за нами гнався

І на коні прохався,

А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата

                                        і повік його не видати —

Що вже дев'ятий день минає,

Як хліб і сіль він поїдав».

То це вони промовляли

І своїх добрих коней дальше поганяли.

То вже не сизі орли заклекотали,

А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили

                                        хапали,

Постріляли їх і порубали,

А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.

Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,

А третього найменшого,

Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.

А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,

А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!

 

Нижче надаю кінцеві рядки з іншого варіанту цієї думи, того самого, де старші брати домовляються покинути молодшого брата, аби поділити батьківську спадщину не на три, а на дві частини. Отже, старші брати прибувають до батьківської хати, де середній брат не може стерпіти докорів власної совісті, та розповідає правду, як вони покинули меншого брата. Громада засуджує старшого сина до розстрілу, а середнього прощає за його каяття. Цей варіант думи записаний Опанасом Сластьоном 1902-го року від кобзаря Михайла Кравченка з села Великі Сорочинці. Хоч цей варіант записаний раніше від варіанту Івана Мережка, але, здається, він є пізнішого походження, бо має яскраве моралізаторське забарвлення, на відміну від  більш оповідного варіанту Мережка.

Стали ті два брати

До отцевського двору доїжджати,

Стали отець і матуся

Із хлібом і сіллю виходжати,

Стали вони свого найстаршого сина

За гостя приймати

І за стіл сажати,

Стали вони про найменшого сина

Усю правду питати.

Став же найстарший син за стіл сідати,

Свому отцю-неньці неправду казати:

«Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого

За дев’ять літ у вічі не видали».

Став середульший брат за стіл сідати,

Гірко плакати і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Став він свому отцю-неньці

Усю правду казати:

«Що в одному ми полку бували

І одному ми пану служили —

У турецькій бусурменській у тяжкій неволі,

У городі у Озові пробували,

Із городаОзова умісті із пліну утікали,

Тільки ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

У турецькій у бусурменській великій неволі покидали».

Стали отець-мати

Обіди справляти,

Молебні наймати,

Стали найстаршого сина із двору зсилати,

Стали його обществом-народом

До розстрілу випроводжати.

Став найстарший брат

Гірко плакати-ридати,

Свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Споминати:

«Лучче мені було тебе, брате,

У турецькій у бусурменській великій неволі тебе доглядати,

Аніж мені, брате,

Між своїм народом,

У своїм безрідді

Смертю постраждати».

 

Вид на степ з Савур-могили. Сучасний вигляд.

Цікавими для дослідників є і географічні відомості з цієї думи, адже вони правдиво відтворюють можливий шлях втечі трьох козаків з міста Озова до України. Менший брат гине на Савур-могилі, яка знаходиться зараз на кордоні Донщини з Україною, в Шахтарському районі Донецької області, неподалік від російсько-українського кордону. Савур-могила згадується і в іншій відомій українській історичній пісні – саме тут гине від татар славний козак Морозенко, за яким «вся Вкраїна плаче». Старший же і середній «озівські брати» в першому варіанті думи закінчують своє життя за річкою Самаркою, сучасною Самарою, притокою Дніпра, що бере свій початок на межі Донецької, Харківської та Дніпропетровської областей.  Ця географічна правда підтверджує правду історичну, про те, що дума про трьох озівських братів була створена на Україні в козацьку добу, і люди, які її творили, були добре обізнані в тодішніх історичних та географічних реаліях.

Читайте також: Козаки донські і запорізькі - хто є старшим братом?

Але викликає здивування інший факт – від Озова дуже близько до землі донських козаків. Та чомусь українські козаки не поспішають до близького Дону, а обирають важку і небезпечну путь до рідної України. Чи то донські козаки в часи створення думи про озівських братів не мали ще реальної військової сили, на відміну від козаків запорізьких, чи то стосунки між донцями та запоріжцями вже тоді не були такими мирними, хто знає? А все ж треба над цим замислитися.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено