Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 жовтня, 2010   ▪   Олена Бачинська   ▪   Версія для друку

Приручене козацтво

Після ліквідації Січі імперія за допомогою політики батога й пряника перетворила козаків на простих гречкосіїв
Матеріал друкованого видання
№ 40 (153)
від 1 жовтня, 2010
Приручене козацтво

На сьогодні склалася дум­­ка, що історія козацтва в Україні завершується наприкінці XVІІІ століття ліквідацією автономії Гетьманщини та зруйнуванням Запорозької Січі. Належне віддаєть­­ся лише Чорноморському війську та задунайським запорожцям, яких вважають носіями і продовжувачами козацьких звичаїв. Крім чорноморців і задунайців на українських землях проживала значна кількість населення, яка пов’язувала своє існування з козацькими традиціями – в господарюванні, світогляді, побуті.

Політемігранти

Після того як була зруйнована Запорозька Січ у 1775 році, одна частина козаків розійшлася південними землями України, а інша – від 5 до 10 тисяч – вийшла за межі Російської імперії.  Залишити Січ було непросто. Зокрема, козаки доводили необхідність цього заробітками, зазначаючи генералу Петрові Текелію, який очолював процес зруйнування Січі: «Бач, Пане отамане, ма сорочки, ма штанів – одна гола сірома». Він відпускав їх, і вони переходили до Очаківської округи, до турецького султана, на той час тут проходив кордон між Османською та Російською імперіями. За легендою, складаючи присягу султанові, козаки, набравши рідної землі в чоботи, промовили: «На чий землі стоїмо, тому й служимо».

Вихід запорожців неабияк стурбував російський уряд – за відомостями прикордонної адміністрації, султан схильний був розглядати запорожців як своїх підданих. За таких умов стратегічною метою російської політики стало «виселити» запорожців з Османської імперії. В зв’язку з цим природним було оголосити турецьких запорожців невірними і заборонити вихід колишніх козаків із територій Запорожжя на рибні лови за кордон. Крім того, уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців.

На території Південної, Лівобережної та Слобідської України залишалася чимала кількість колишніх козаків, які намагалися відтворити якщо не Січ, то подібну установу, що могла б забезпечити їм сприятливі умови для господарювання, звільнити від феодального гноблення, надати пільги, реалізувати їхнє бажання козакувати. Внаслідок суспільних та адміністративних перетворень розпочинається впи­­сування цих регіонів до загальноросійських, а їхнє населення мало увійти до податних станів Російської імперії. Російська адміністрація мала виробити певні форми відносин із козацьким населенням, що задовольнили б обидві сторони.

Однією з них могло стати залучення козаків до військової служби, зокрема створення іррегулярних формувань. Крім того, перебування в регіоні значної кількості неорганізованого населення зі споконвічним прагненням до козацької волі було небезпечним для держави, і цю козацьку енергію мали спрямувати в контрольоване русло. Таким чином, розпочалося виникнення штучних іррегулярних козацьких військ з українського населення, саме таку назву отримали ці формування в історичних джерелах. Водночас це впливало на вихід частини козаків з Османської імперії. Вдалим початком цього процесу стало створення з колишніх запорожців «Війська вір­них козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 року отримало назву Чорноморського козацького війська.  

За формою козаки, за суттю – раби

Невдовзі на Півдні сформували Бузьке, Катеринославське, Чорноморське козацькі війська, основу яких становили колишні козаки. Їм мали надавати землі під поселення. Основним обо­в’яз­­ком таких формувань була військова служба. У мирний час вони мали займатися господарством: землеробством, скотарством тощо. Хоча зовні устрій цих козацьких формувань нагадував «старі часи», однак більшість козацьких підрозділів підпорядковувалися російським керівникам, не мали виборності старшин, власного суду тощо. На всі подібні формування уряд дивився як на тимчасові, розуміючи серйозність загрози повернення «старих часів».

Звісно, особливістю швидкого формування зазначених козацьких військ стала підготовка до російсько-турецької війни 1787–1791 років. Один із цікавих моментів створення Чорноморського війська, на які звернув увагу одеський історик Тарас Гончарук, – це вимоги Катерини ІІ до князя Григорія Потьомкіна, який формував полки: «Щоб з вашого боку були вжиті необхідні запобіжні заходи, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті». У відповідь князь засвідчував, що козаки вже «вірні», сімейні та покірні, він схилив козаків, які колись служили в Коші, негайно шукати наречених та поспішати записуватися до чорноморців. Намагання одружити якомога більше козаків не є випадковим, адже козак, який має родину, менш мобільний і не схильний до різноманітних мандрів. Такі вимоги до сімейного статусу застосовували і в процесі формування інших козацьких військ. Так, організатор Дунайського козацького війська полковник Чолобітчиков у 1828 році вважав за потрібне одружити значну кількість козаків-«бурлак», пояснюючи це тим, що людина, яка не має дружини, дітей та оселi, «не може бути корисною для суспільства». Після підписання Ясського миру 1791 року з Османською імперією практич­­но всі створені іррегулярні козацькі частини переформовувалися, ліквідовувалися або переселялися з території України (йдеться про Чорноморське військо), чим зведено нанівець навіть незначні спроби відновлення військової козацької організації в останній чверті XVIII століття.

Переселення на Кубань поставило чорноморців у скрутне становище. Намагаючись колонізувати ці райони і посилити Чорноморське військо здібними і звичними до військової служби людьми, уряд вдався до переселення на кубанські землі козаків і селян зі слобідських та лівобережних районів України. Це давало також можливість зменшити земельний голод в українських губерніях. Ще одну важливу причину таких заходів відзначив історик Микола Стороженко: «Зменшуючи чисельність козацької верстви» [в  укра­­їнських землях], це сприятиме його становому «знеособленню» й «асиміляції… з іншими податними верствами імперії».

Поділити й асимілювати

Внаслідок таких перетворень старі козацькі звичаї зберігали тепер лише турецькі запорожці. Так чи інакше, але до 1828 року на території Османської імперії існувала Дунавецька Січ у пониззі Дунаю (сучасна територія Румунії). Вона відтворювала устрій та управління, що існували колись у Січі на Дніпрі. Задунайці, які воювали в османських військах, зазвичай уникали бойових дій проти козаків, які служили у складі російських військ. Документи свідчать про певні курйози. Під час відпочинку задунайці запрошували друзів, родичів із чорноморців на бенкети. І ті залишалися за Дунаєм, а російське командування вважало, що задунайські козаки «викрадають людей». Для козаків поняття кордону було зовсім іншим, ніж тепер, значущою була лише козацька спільнота.

Російська імперія і далі використовувала засіб створення штучних козацьких військ для перетягування задунайців на свій бік. Так, під час російсько-турецької війни 1806–1812 років з’явилось Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, до якого записували колишніх козаків. Однак проіснувало воно лише півроку. Здебільшого так сталося через чутки про створення Нової Січі на Дунаї, що швидко облетіли Південно­український регіон. І до війська потягнулося багато селян-утікачів, оскільки на той час не було інституту перевірки особи, а саме: два козаки мали підтвердити, що інша людина, яка бажала записатися до війська, теж є козаком. Ті, не моргнувши оком, підтверджували. Поміщики почали скаржитися, і військо ліквідували. Значна частина його козаків перейшла до задунайців, а частина була переселена до чорноморців на Кубань.

Під час російсько-турецької війни 1828–1829 років кошовий отаман Дунавецької Січі Йосип Гладкий перейшов із частиною козаків на бік Російської імперії. Це стало ознакою ліквідації останньої козацької Січі. Згодом із цих козаків було сформовано Азовське й Дунайське війська. Розміщувалися вони відповідно в сучасних районах Запорізької та Одеської областей України і проіснували до кінця 60-х років ХІХ століття.
На інших козацьких територіях України після ліквідації автономії Гетьманщини спочатку на території Слобідської, а потім і Лівобережної України козацький устрій було ліквідовано. Козацькі полки розформували, а замість них створили гусарські, карабінерні та інші регулярні військові одиниці. Перетворити козаків на гусарів виявилося непросто. Як стверджують дослідники, від тих, хто все ж таки став гусаром, відверталися навіть батьки та брати, хоча вони – «гусари» – впродовж років вперто трималися козацьких звичаїв і демонстративно підкреслювали своє козацьке походження: голили голови і довгу чуприну закладали за вухо. Однак комплектування полків на загальних засадах із рекрутів і відбування служби в російській армії все ж таки призводили до втрати козацьких особливостей.

Маніфестом від 3 травня 1783 року в Слобідській та Лівобережній Україні узаконювалося кріпацтво, внаслідок чого розпочалося так зване шукання козацтва, а саме намагання щойно покріпачених довести належність до груп населення, яких обійшла кріпацька доля. Непроста ситуація склалася й з іншою частиною населення, яка отримала назву «малоросійське козацтво». Уряд мав зважати на їхні історичні поземельні права, чим створив, як стверджують дослідники, «правову колізію», і «малоросійське козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх. Легальне перетворення населення на козацький стан породжувало надії на повернення старої автономії та пільг, що спонукало на звернення до влади з вимогою повернути старі права.

З цих «малоросійських козаків» уряд не раз створював штучні козацькі війська. Зокрема, під час війни з Наполеоном у 1812-му, Східної війни 1853–1856 років, польських повстань початку 1830-х та 1860-х оперативно сформувалися «Малоросійські кінно-козацькі полки». Після завершення воєнних дій полки розформовували і зрештою ліквідували. У 1862 році «малоросійські козаки» становили 33% усіх жителів Чернігівської та 46% – Полтавської губерній.

Залишки атрибутів

Отже, в другій половині ХІХ століття відбулася ліквідація останніх козацьких іррегулярних формувань на території Південної та Лівобережної України. Водночас це сприяло відродженню зацікавленості своїм минулим, вивченню історії козацтва, зберіганню сімейних документів, архівів тощо, адже тепер це мало протиставити козаків іншим категоріям населення якщо не в офіційних структурах, то хоча б у повсякденному житті. Дуже чітко це відзначали священики сіл Лівобережної України вже наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли в традиційний спосіб життя крім інших факторів втручалася й нова міська культура. Так, своєрідність козаків, які проживали разом із державними та поміщицькими селянами, помітив священик села Вишеньок Чернігівської губернії: «Дивна різниця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвалькуватий гонор, через силу піддається впливу часу та освітнього начала; розважний, стриманий в домашньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням йде назустріч усьому новому, кмітливий, франт, марнотратний. В багатьох випадках виявляє навіть деякого роду витонченість життя, наприклад, вжи­­вання самовара, цигарок та ін.». Зберігалася різниця і в самосвідомості самих козаків. Зокрема, у 1905 році священик села Середняків Полтавської губернії писав, що парафіяни «просто говорять: «ми мужики» – це колишні кріпаки, «ми козаки» – це колишні реєстрові козаки». Священик містечка Переволочна тієї самої губернії зауважував, що навіть у дуже скрутному становищі в господарстві служити наймалися нечасто через «властиву обивателям містечка козацьку гордість, яка не дозволяє їм йти у батраки».

Таким чином, відновлення штучних козацьких формувань стало формою організації козацького населення українських територій у скла­­ді Російської імперії, що сприяла встановленню над ним контролю, передбачала створення боєздатної сили для нових територіальних надбань, становила альтернативу Задунайській Січі в Османській імперії. Причиною створення цих військових одиниць став збіг різних факторів, що визначили добре продуману політику високопоставлених осіб і російської адміністрації. Слід урахувати й бажання самого козацтва зберегти залишки власних традицій у нових умовах. Їхні сподівання здебільшого не виправдалися. Козацьким військам і населенню надавалися лише зовнішні атрибути колишніх традицій, відновлення останніх у повному обсязі було неприйнятним для Російської держави. Отримала оформлення свого стану й козацька старшина, що перетворювалася на дворянство і відтепер могла лише сумувати за власним минулим та об’єднуватися навколо своїх нездійснених мрій. Отже, козацтво було поступово вписане в загальноросійську суспільну структуру протягом кінця XVІІІ–ХІХ сто­­літь, але намагалося зберегти в пам’яті власні традиції, які стали «в пригоді» під час бурхливих подій першої чверті ХХ століття.

Молодий кубанець, фото 1890 року

ОЖЕНИТИ І ПРИРУЧИТИ. Однією з форм приборкування козацтва стало  осідле життя

А вже років з двісті, як козак в неволі
Понад Дніпром
ходить, викликає волю.
Гей-гей, вийди воле, із води.
Визволь моє серденько із біди...

З народної пісні


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено